Гуцульський факір

Мирослав Капій

– Що й не кажіть, а таки в наших горах, куди не ступиш, де не повернешся, повно усюди якогось таємничого, боговійного чару, загадок нерозгаданих, тайн недовідомих. В кожному зворі, в джуркоті кожному, за кожною смеречиною скривається щось невловиме, нез'ясоване, що осотує душу й таємною мовою говорить до неї, мовою тих віків давних, забутих, що пройшли понад цими горами. І природа і люди тут дивні! От гляньте тільки в чорні очі першого стрічного гуцула чи гуцулки, а розкриється перед вами безвість минулого, таємнича, чарівна, заворожена в цих очах карих, щирих та одвертих. Так, так, тіни забутих предків, як казав колись Коцюбинський, – додав Бакович, похитуючи головою, й сів край столу проти відчиненого вікна.

– Зокрема цікаво поглянути в оченята тих гуцулочок, що то одинцем на ягоди ходять! Правда, пане Ромку? – кинула, підсміхаючись зловтішно, Ліда.

– Ну, так, хоч, очевидно, не зашкодить втопити свій зір і в очах цих легінчиків, що то провідниками наймаються в самітних літничок* по дебрах, аж ген у Монастирське, возять, – відповів Бакович, зиркаючи на Ліду, що трохи збентежено слухала його відповідь.

Ціле товариство, що саме вернулося з проходу й розгостилося на просторій веранді пансіону "Орлина скеля", бухнуло щирим сміхом.

– Ви, пані Лідочко, нічого не вдієте з Ромком, – сказав Морлян, молодий сухорлявий студент, – він на все знайде скору відповідь. Не дарма він поміж нами філософ і з Берґзоном під пахвою понад Рибницею ходить тоді, коли другі, викупавшись, безжурно на піску вигріваються. А ви, Талю, що на те? – звернувся Морлян до стрункої білявки, що заадумливо вдивлялася в синіючі обриси гір, поринаючі повільно у вечірньому сутінку.

– О, справді тут на кожному кроці багато таємничого, – озвалася Таля. – І серед природи й серед людей. От хоч би те, скільки тут всяких планетників, ворожіль та ворожбитів, що й будучину ворожити знають, і замовляти людині й маржині, і хмару, яка градовою тучею царинкам грозить, завертати вміють на дебри і звори, і грім заворожать і з медведем говорити уміють! А що вони знають, що кому писане, то таки правда. Чували про старого Ілаша, що і живе у лісі над поповою деброю біля Довгополя?

– Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?.. – відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.

– Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! – відповіла Таля.

– Ну, й ворожбит з нього! – засміявся голосно Морлян. – І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!

– А що, може, ні? – кликнула пані Ліда. – Прецінь Зіночка цих м'ясниць вийшла заміж!

– За легінчика годного й любого, – підхопив, сміючись, Івасюк. – Тільки ви, мабуть, не бачили цього легінчика, панство? Я знаю його добре, це ж мій земляк з Поділля. Ну, й легінчик!.. Півтора сотнара живої ваги, на тоненьких, коротких ніжках, круглий лоб з великою лисиною й маленькими – вибачайте за слово – свинячими очима, на широкому карку, який буває в згінника*. От вам і легінчик. А до того ще в його правому коліні ревматизм, чи яка мара. Бо тільки наш легінчик ступить крок-два, то так і сичить з болю крізь зуби й мимрить своє звичайне "начхать вам тричі"! Кому – не знати! Ну, та зате в нього й титул радника є, і вигляди на емеритуру не погані. Так, так, нічого собі легінчик!

– Ет, які ж бо ви, – пробувала боронитися Таля. – Не в лисині річ, чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!

– Так, так, – почав знову Бакович, – багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв'язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки "Гензель і Ґретель"! Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз. Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки – так ні! Ну, і як поясните ви це? – звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.

Була вечірня година, і сонце ховалося вже за обрисами гір.

Всі мешканці пансіону, що проводили тут літо, сходилися вечорами на товариську гутірку на просторій веранді й нераз довго в ніч велася палка розмова під шум Великого Гука, що долітав аж сюди.

А починав її, звичайно, як і сьогодні, Бакович, що оце даремно ждав якої відповіди на кинене ним питання.

– Припадок, скажете, нехай – може, й припадок! – почав він знову. – Бо хто ж сьогодні в XX-ому віці бавивбися в такі забобони й брав під увагу те, що там темні гуцули кажуть про якусь старуху Гафію. Правда? А однак нераз у тих забобонах скриваються зеренця тієї одвічної правди, яку наші грамотії та книжники розгубили в довгому поході віків і яку так важко нащадкам знову позбирати!

– Ну, так, – підхопив Івасюк, – та все ж таки до таких явищ треба підходити з великим критицизмом, хоч які вони нераз інтересні й загадкові. Не перечу, багато тайн довкола нас і в нас самих. Та я особисто не вірю в чудеса! Якщо ота ваша Гафія була би дійсно така чудотворяща і вміла проганяти гради й тучі, то наш "Сільський Господар" давно відкупив би у неї ту тайну і наші агрономи мали би з чим дійсно реальним і хосенним показатися на село, якому соя та пересаджування пшениці вже переїлося!.. І то дешево, думаю, сторгувались би зі старою Гафією! От пачка бакуну, трохи кукурудзів і пляшечка монопольки!.. Більше, думаю, і не заправила би за цю свою штуку! Ще й на додачу зрадила би тайну, чим підкурювати квочку, щоб чубатенькі когутики родилися!.. – додав, сміючись, Івасюк.

– Вам усе жарти на язиці, — сказав спроквола Бакович. – А проте факт остає фактом і нічого не вдієш! Ну, й отой Ілаш, що про нього згадувала Таля. Всі тямимо його. Глянеш – от собі дідуган, з люлькою в зубах, бадік у витертому киптарі, інтересний тип, сказав би, певно, не один з наших фотографів, якщо так Ілаш станув би перед його камерою! Та коли довше спинитися на цих зморшках його засмаленого вітром лиця й глянути в його глибокі, незбагнуті карі очі, тоді ціла стать його набирає иньшого вигляду й перед вами виринає не старий гуцул у драних ходаках і киптарі, а якийсь древній маг, якого зір, здається, ось-ось перед хвилиною блукав ще у безвістях світів, вичитуючи там долю, яка писана тим, що тут по землі свій шлях верстають… Принайменше на мене ціла стать його робила якесь несамовите вражіння і я, признаюся одверто, не дуже радо відважився би стрінутися з ним самотою під ніч біля його дебрі!..

– А я таки відважився, – відозвався з кутка бувший сотник Дашинич, що досі мовчки прислухувався цілій розмові.

Був це товариш Баковича ще з часів визвольної війни. Оба вони і Збруч переходили, і цілу трагедію зазбручанську перебули, і за тухольськими дротами в сусідів гостювали.

Тепер стрінулися тут в косівських горах на літньому відпочинку в пансіоні "Орлина скеля". Повільний, сумовитої вдачі Дашинич рідко коли брав участь в цих вечірніх гутірках, прислухаючись радше загальній розмові, і тільки час до часу кидав яке слово. Так і тепер. Все ж видно, що розмова зацікавила його, бо було пізнати, що хоче і від себе докинути дещо до інтересної теми.

– Таки відважився, – повторив Дашинич, – і то не тільки під ніч, а добре серед ночі самотою відвідати старого Ілаша в його дебрі. Якщо вас це цікавить, так прошу, слухайте – розкажу вам про мою гостину в Ілаша!

– Просимо, просимо! – озвалися голоси присутніх.

– Було це минулого літа, – почав Дашинич, – десь під кінець червня, як, мандруючи горами, спинився я в Криворівні. Може, тиждень провів я там, гостюючи в старого Юзенчука, що то його хата стоїть край гостинця, який веде у Довгополе. Купався я в Черемоші, вигрівався до сонця й любувався красою наших гір. В Юзенчукової невістки захворіла дитина.

На мою думку, був це дифтерит у свому найгострішому виді. Рада в раду, сів старий Юзенчук на коника, дитину – перед себе в бесаги, й повіз до Ілаша. Казали про нього, що замовляти вміє від усякої хвороби й пакости, град проганяє, над громами має владу! Казали, що зимою, як сніги впадуть на гори й заметуть усі плаї і полонини, а медведі засинають у своїх гаврах, Ілаш пропадає на тиждень-два зі своєї хатини. А ходила поговірка, що йде він тоді горі Черемошем до Штефанюкової дебри, де Довбушеві комори. Тільки він один знає плай туди, тільки його закляття відчиняє до них вхід. Що робить там, чого туди заходить, ніхто не відав. Так воно від давніх літ вже, і ґазди привикли до цього, що від першої неділи Пилипівки не видко диму з Ілашевої хатини. Який тиждень-два!

Аж як знову між смерічками попової дебри вкажеться синій димик і, круто звиваючись, розсипається по горах, йде звістка селом: "Ілаш вернувся!"

І знову йдуть до нього хто з маржинкою, хто зі своїм болем. І кожному раду знаходить! Такий це той Ілаш!

Вернувся на другий день Юзенчук з дитиною радий та втішений.

"Пошептав шос, пошептав, дав води якоїс напитиси і аво! – "Йди, старий, – каже, – ‘дхаті – діждешся годного легінчика з цего бахурьи!.."

Таке розказував мені старий Юзенчук про свою консультацію в Ілаша. І чи повірите, другої днини вчорашній кандидат на янголика вганяв уже по царинці, а за обідом силоміць видряпався на дідові коліна й шниряв у його дзьобенці.

І ще багато дечого чув я про цього Ілаша. Мене зацікавила ота історія й, хоч у душі відкидав я віру в його надприродну силу й міць, все ж таки кортіло пізнати цю дивну людину, що втішалася такою славою серед гуцулії. І думалось мені: можуть тисячі високоосвічених людей, серед яких стрічається багато авторитетних вчених та чільних представників західно-европейського громадянства, вірити непохитно в животворящу силу чарівника з Ґальспаху Цайляйса та його чудодійну машинку, чому ж не дати би цього права "темним гуцулам" супроти їхнього чарівника Ілаша з попової дебри?..

1 2 3