ПЕРША ЧАСТИНА
I
Крізь широко розкрите вікно вливалися ясні проміні заходячого сонця, розсипаючись золотими меріжками по кімнаті. Спинялися на широкому столі, що закиданий паперами стояв проти вікна, то довгими смужками пробігали по протилежних стінах, граючись з численними картинами, що видніли на них та розгублювались по кутиках, з яких поволі висовується вечірній сутінок.
Степан Артименко сидів біля стола й писав. Цебто не писав а говорив у диктограф а чорні стрічки одна за одною виростали на вузеньких листках паперу.
Спішився.
В передній кімнаті вже з десять хвилин ждав хлопчина з друкарні на скрипт, що мав заповнити останню сторінку новинок вечірного видання "Київських Вістей" великої газети, що появлялася тричі в день, якої саме хронікарський відділ вів Степан Артименко. Від часу до часу долітав із сусідних редакційних кімнат гамір та стукіт машинок до писання, який мішався із голосом Степана та вуличним гамором, що линув у кімнату крізь розкрите вікно.
Ще одно-два речення і скрипт був готовий.
– А гей там, друкарня! – кликнув Степан Артименко піднімаючись із-а стола.
Відчинилися двері й в кімнату ввійшов замурзаний хлопчина, що був на посилках між редакцією та друкарнею, що поміщалася на долині.
– Маєш ось тут! А скоро біжи, бо вже пізно! – сказав до нього Степан Артименко, передаючи йому скрипт.
– Встигнемо, пане редактор! – відповів хлопчина і викручуючись на правій п'яті зник за дверима кімнати.
Степан Артименко змученим рухом потер своє чоло й підійшов в напрямі вікна. На київські сади западав весняний вечір. У воздусі почувався подих свіжої зелені та запаху розцвилих вишневих садків, що долітав від передмість аж тут на Володимирську. Долиною вулиця аж кишіла від людей. Замикалися магазини та всякого рода установи, зате вулиці наповнялися людьми, що вийшли погуляти, та налюбуватись красою весняного вечера. Від Подолу та із-за Дніпра долітали гудки фабричних сирен, що сповіщали кінець денній роботі. Гамір огортав місто, такий кипучий, нестримний, повний життєвої радости гамір.
Степан Артименко глядів на київські вулиці та задумався.
Оце саме тепер було в нього дві свобідні години, бо точно пів до двадцять першої мусів приняти репортерів з матеріалом до ранішнього видання газети, що складається по півночі, а в годину опісля мав бути на бенкеті, який влаштовувало літературне товариство в честь ірляндського поета Патріка Д'Орфея, що прибув в Україну з докладами про кельтійське мистецтво, щоб подати з нього точний звіт, який читатимуть Київці за ранньою кавою.
А відтак – нагадав – треба заглянути в Аркадію, де саме починав свої виступи славний балєт Марічки Калиниченко, що своїми виступами підчас свого останнього турне збирала бурі оплесків в усіх столицях Європи.
Гай, гай! І тут і там – всюди треба обов'язково бути, нічого не поробиш! Така вже доля журналіста! Але цих дві години, це його – він розпоряджатиме ними, як захоче! Та ба! – в тому то й трагедія – що не видумаєш нічого, а скінчиться, як звичайно, Мірошниченком.
Сам не міг рішитися, як йому виповнити отих не богато свобідних хвилин. Вечері проводив всіляко, нераз встигаючи побувати в кількох ресторанах та кофейнях, де мав ділові, чи звичайні товариські стрічі. Та найчастіше можна було його стрінути в великому ресторані старого Мірошниченка біля Староженкового переулка проти великого театру "Русалка", куди вечерами заходила вся майже письменницька братія Київа.
Та сьогодні Степан Артименко не міг якось рішитися куди йому піти-би. Механічно витягнув годинника й побачив, що доходило три чверти на дев'ятнадцяту. Відвернувся від вікна й перейшовся двічі по кімнаті. Спиняючись біля стола взявся до порядкування розкинених на ньому паперів, записаних й чистих листків, що лежали всуміш з книжками й всякого рода часописами.
Нараз від правої стіни роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.
Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоренько укладалися в слова та речення.
Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що зявлявся на ній, коли апарат починав відзиватися.
"Астрономічна обсерваторія в Святогинні просить пана Степана Артименка до апарату"
майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.
Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґузик дзвінка, що давав знак получення а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апарату вистукуючи відповідь, що в той саме мент зявилася на тафлі святошинського апарату:
– Я при апараті, хто говорить?
Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату.
– Добрий вечір, Степане! Добре, що застав тебе. Думав, що певне вже гуляєш по алеях Лисенкового саду або любуєшся підскоками муринських красавиць, що мабуть сьогодні виставляються на показ в театрі Артемовського.
– Добрий вечір! А ти певне, Ігоре, заскучав за тими красавицями, коли навіть там, серед святошинських нетрів, цікавишся ними! Що нового?
– Нового?…Гм… яктобі сказати! Може нічого а рівночасно може й богато!
– Що таке?
– Бачиш, найкраще буде, якщо ти потрудишся зараз сюди, в Святошин. Мені здається, що не пожалієш тієї своєї прогульки та краще проведеш тут у моїй пустелі час, як там у театрі роздивляючи золоті обручки в ніздрях Муринок чи яких інших шоколядових красунь.
– Приїхати в Святошин?… Скажи, Ігоре, що це такого сталося, що моглоби дорівнати обручкам в носиках Муринок? Чи може яка нова звізда вродилася й ти справлятимеш хрестини або яка комета хоче своїм хвостом полоскотати нашу стару земленьку?
– Щось цікавішого за нову звізду чи комету! Приходь тільки якнайскорше!
– Ні, ні, Ігоре, скажи в чому річ! Не виставляй мене на таку довгу пробу терпеливости.
– Бачиш, це до якогось часу тайна. Ти журналіст, а журналістам хіба тільки на те зраджують тайни, щоб про них як найскорше цілий світ дізнався. Та нехай, приходь зараз і знатимеш про все.
Говорючий оті, слова д-р Ігор Харитоненко, асистент астрономічної обсерваторії, що находилася, на одному з горбків серед лісів Святошина, був одним із приятелів Степана Артименка. Оба уроженці херсонських степів стрінулися в часі своїх студій на одеському, Дорошенківському університеті. Артименко студіював письменство та історію, а його приятель математику та астрономію. Артименко віддався незабаром журналістиці переходючи з редакції в редакцію, поки не перебрав хронікарського відділу найбільшого київського дневника "Київських Вістей" поринаючи цілим своїм єством в кипуче й невгомонне життя журналіста, між тим як його приятель став асистентом астрономічної обсерваторії в Святошині, заховавшись із своїми струментами та нотатками далеко від світу серед святошинських лісів. Тільки від часу до часу давав світові знак про себе якоюсь статею в наукових журналах чи відкриттям якої нової звізди на синяві неба.
Та літа проведені разом, на шкільній лавці, витворили між ними оті приязні відносини, які в буденному житті цінується високо, які сильніші за все те, що несе із собою буденщина в дальшому життєвому шляху. Нераз журналіст вченому, а вчений журналістові робив прислугу де і як тільки міг і якось так склалося, що навіть не умовляючись ділилися вони всякими новинами із обсягу своєї праці.
І ось тепер відізвалася в Артименкові нетерплячка журналіста, якесь незясоване прочування говорило йому, що оця неждана прогулька в Святошин принесе йому dulce cum utile дасть розраду й принесе матеріял, якого вічно й вічно жадав той ненаситний молох – друкарський станок.
– Тому Ігоре, що я журналіст, то в мене може й більша цікавість. Добре. їду зараз. Тільки, будь ласка, скажи хоч одно слово, щоб заспокоїти оту мою цікавість, в чому саме річ? Натякни хоч одним тільки словом а вибираюсь зараз в дорогу.
– Це щось в звязку із найважнішою подією останніх часів…
– Що таке? Землетрус в Мадриті? Зникнення Зеляндії в хвилях океану? Війна Провансії з Францією? Чи може гостина германського імператора в Індії?..
– Ні, ні, це все не те! Тільки Степане, поки що нікому ні слова… Добре? Тямиш… чи забув вже може – "Queen of Virginia"?
– Що?… Невже є яка вістка про неї?… Зараз їду! – кликнув Артименко до апарату натискаючи рукою ґузик на знак, що розмова скінчена.
На його лиці було пізнати незвичайне хвилювання, що зливалося в один акорд зацікавлення, недовіря та гарячкової нетерплячки. З поспіхом зняв він з вішалки капелюх та нагортку й скорою ходою вбіг до сусідної кімнати, де за столиком у кутку сидів один з його товаришів, редактор відділу "З дня", Михайлович.
– Слухайте, Остапе! – звернувся до нього Артименко – будь ласка, відберіть за мене пів до двадцять першої матеріял, від репортерів, справте його та пішліть у друкарню. Ви-ж тут будете, правда? Також пішліть кого в "Асторію" нехай принесе звіт з бенкету в честь того ірляндського піїти – остаточно можете й сами його скомпонувати, ви-ж знаєте як це при таких оказіях водиться і чого то не балакають за повною чаркою! В мене, бачите, незвичайно важне діло, мушу зараз в Святошин.
– Еге! Мабуть і вас весна закликає із нашого гамірного Київа на лоно природи! Певне якась горличка затужила за пошумом святошинського бору, а ви помагатимете їй розважитись – що?
– Ні, ні, Остапе, не вгадали цим разом! Та прощавайте, бо у мене нема часу!
Артименко розпрощався з Михайловичем, вибіг з кімнати і за хвилину стояв вже біля ліфту. Миттю зїхав на долину й опинився на гамірній: повній прохожих вулиці. Кивком руки прикликав проїзжаюче авто, сильний трьох-циліндровий віз марки "Чумак", звісної кременчуцької фабрики братів Макаренків й вскакуючи на ступінь повозки кликнув, шоферові:
– Святошинське шоссе через Майдан Мазепи, та проспект Многогрішного – тільки як мога скоро!
Шофер кивнув головою, поправив щось коло машини та авто пігнало по Володимирській, звертаючи біля памятника Марка Проклятого в бік на Благовіщенську, що лучила Володимирську із сіткою поперечних вуличок і доторкалася своїм другим кінцем широкого майдану Мазепи, серед якого піднімався на гранітному обеліску пам'ятник славного гетьмана.
II
Сидючи на мягких подушках автомобілевої повозки Степан Артименко поринув цілком у своїх думках.