Любов, Президент і парадигма космосу

Був травень 45-го року.

А точніше – велике і прекрасне число: 9 травня 1945 року, коли світ уперше зітхнув з полегшенням, сказавши собі – кінець! Берлін капітулював, німці підняли руки і визнали себе переможеними. Європейські народи якось раптово звелися з колін і побачили над собою бездонну глибінь неба, і повірили вперше, що то небо миру.

Гуляли в цей день по всій радянській землі. В змученому Севастополі також, на кораблях, в кают-компаніях, в тісних кубриках, під розквіттям бойових прапорів, у сурмах переможних маршів.

Декотрим вдалося вирватися й додому до своїх родин, іншим навпаки не поталанило, бо ж комусь малося нести службу. Берлін далеко, а тут морські рубежі, і всяке може статися, усякі хвилі накочуються, а ще, може, й недобиті фашисти десь затаїлися, бо недарма перед самим штурмом Берліну серед чорноморців пройшла чутка, ніби через Дарданелльські протоки пройшло кілька гітлерівських субмарин-смертників, котрих пропустили в Чорне море ображені турки, і тепер ті німецькі недобитки залягли на глибинах, і мають доволі пального, заряджені торпедами і тільки чекають слушної години для вчинення помсти.

Серед кораблів Чорноморського флоту був один корабель під назвою "Салют" – броньоване суденце з броньованим серцем, і йому в цей день найперше належало думати не про мир, а про війну, щоб вона, клята не повторилася більше ніколи. І тому судно, одержавши наказ, трохи сумовито, а, може, бадьористо вирвалося на патрулювання з севастопольської бази у морські далі.

О 12-й дня, коли корабель, поминувши Костянтинівський равелін впевнено ліг на курс, його командир капітан 2 рангу Севастьянов гукнув свого друга капітан-лейтенанта Сержа Сікору у свою каюту, щільно зачинив за ним двері і показав на столик. Там стояла скромненька пляшка "московської", а поруч неї два гранчаки і відкрита бляшанка консервів.

– Кінець війні, Серже! – видихнув сухими губами командир і раптом в пориві чоловічої завзятості обняв друга. – То маємо ж ми право? Доки ще я не погукав сюди офіцерів і мічманів.

– Маємо, Вікторе Степановичу.

– Я дав команду, щоб ішли найтихішим.

– Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, – покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. – Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.

– То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!

– Єсть наливати під кутом 40 градусів, – кинув жартома старпом Сікора.

– Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!

Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.

– Трудна перемога виходить. І випити по-люд-ськи не дають, – буркнув командир. – Що там за діла?

До каюти ввійшов мічман Гаркуша, збілілий трохи і очі якісь розтривожені.

– Що там у вас, мічмане?

– Дозвольте, товаришу капітан 2 рангу…

– Не тягни!

– Нас атакують, товаришу капранг.

– Яка сволота?

– Схоже… підводний човен.

– Давай тривогу! – вигукнув капранг і перший кинувся на палубу.

Там було порожньо. Матроси розійшлися по бойових частинах. Тільки двигун реве, та дрож в усьому корпусі. А сонце над обрієм просто б'є в очі. Гарне світання! Зараз буде торпеда… Зараз ударить! Севастьянов піднявся на місток і наказав дати повний газ… Просрали!., такий день просрали..

Він дивиться з містка і нічого не бачить: ні торпеди, ні перископа ворожого човна, жах якийсь, підлість і жах!

Хтось унизу закричав:

– По лівому борту!

Командирове око майнуло по воді. Пробігло блискавкою, ніби знаючи, що мить погляду – це вже порятунок. Коли бачиш воду, чорноту хвиль, пекуче сонце – ти вже врятований. Смерть пронеслася. Нема торпеди…

– Круто праворуч! – гукнув керманичу.

Той різко пустив стерно у правий бік.

– Гей, там, внизу, на палубі – дивіться! Пильнуйте!

Йому відповіли спокійно:

– Пройшла і годі.

– Куди пройшла? – це вже голос каплея.

– Кудись… Нема її більше, товаришу капранг. Хай їй чорт світить у воді.

Аж тоді хтось змалював ситуацію. І стало всім ясно, що справді пронеслося біля самого борту, щось чорне, велетенське, і зникло десь попереду. Може, це була й не торпеда, а, може, торпеда, тільки скажено великих розмірів. Тепер уже далеко, і боятися її зайве. Довго буде плавати у хвилях.

Аж раптом знову хтось вжахнувся, тільки цього разу з правого борту:

– Он!.. Дивіться!.. Дивіться!..

І всі побачили чорного горбастого велетня, схожого на загадковий підводний човен, що полискував своїм корпусом на сонці. Не втікав, не маскувався, всією потугою наче стверджуючи свою невразливість.

У капітан-лейтенанта закалаталося серце. Схопив Севастьянова за руку: он же!.. Он!.. Бачите?..

Севастьянов усе бачив. Припав до тангенти передатчика і спазмованим голосом гукнув на базу:

– Приймаємо бій!.. Ми атаковані… Невідомий підводний човен по правому борту…

Не встиг мовити більше ні слова. Велетенська чорна пелена запнула небо, і стало чорно зусібіч. Сержеві здалося, що корабель стрімко пірнув у вир, світ пішов обертом, серце у нього завмерло, і він провалився у тьму…

… Пробудження було дивним, майже лагідним, ніби після довгого, гойдливого сну. Здається, минулося… Він живий, цілісінький, знову сяє зеленню море, і сонце над обрієм захлинається від щедрості. Двигун реве у трюмі, розносячи по тулубу нервову дріж.

Що це? Серж ніяковіє. Здається, він втратив тяму… Замакітрилося в голові. І де поділося оте лискуче чорне страхопудло по правому борту? Каплей протирає очі, повертається до капранга. Той стоїть знетямлений, лице – біла маска.

– Серже, який чорт нас попутав? – питає не своїм голосом.

– Слава Богу, чорт лишився по правому борту, Вікторе Степановичу.

– То, може, повернемося в мою каюту? За свято Перемоги? А? Ми ж не випили за наше свято!

– Боюся, вже випили.

– Ходімо, ходімо.

– Тобі вирішувати, Вікторе Степановичу, – згодився капітан-лейтенант.

Тут на місток піднявся старенький мічман. Сіпав нервово вуса, блукав очима.

– Як ви себе почуваєте, Вікторе Степановичу? – запитав глухо.

– Та ніби… нічого.

– А люди… погано. Двоє зомліли. Боюся, чи не хвороба якась.

Офіцери хутко спустилися з містка, обійшли бойові частини. В машинному відділенні прямо на металевій підлозі лежав старший моторист. Біля нього бідкався його помічник, вливав йому в рота воду з кухля. Ще гірше було з штурманом. Його прямо в каюті вхопили за столом над картою корчі.

– Повертаймося на базу, – вирішив Севастьянов. – Мені теж якось зле. Голова не своя. Згоден?

– Згоден, Вікторе Степановичу, – кивнув Сікора.

Було сонячно, однак не дуже ясно. Наче туманець стояв над морем. Командир корабля зв'язався з військовою базою, назвався і рішуче кинув у ефір, що просить дозволу на припинення патрулювання. В екіпажі кілька тяжких захворювань!

Ефір озвався мовчанням.

Севастьянов розсердився. Там що, оглухли, чи не хочуть приймати його заяви, його пояснень? Бюрократи прокляті! В такий світлий день тішаться своєю владою! Він повторив запит: мусить припинити негайно патрулювання, бо може статися лихо, люди зазнали струсу, щось незрозуміле впало на всіх…

– Повторіть назву корабля.

– Сторожовий "Салют", бортовий номер 707.

– Такого не знаємо… Чи ви, бува, з нагоди 9 травня не перебрали лишку, шановний? – Голос чергового бази був з краплиною іронії.

Севастьянова пойняв гнів:

– У нас хворі на борту! "Салют" з номером 707 просить дозволу на негайне повернення!

Знову стало тихо. Динамік шелестів довго і якось злостиво, аж нарешті промовив сухим голосом:

– За списками сторожових кораблів Чорноморської бази названий вами "Салют" на 9 травня 2002 року не числиться. Ясно? Можете вийти на створи і встати для опізнання. Вишлемо катер.

У Севастьянова пошерхло в горлі, загупала в скронях кров.

– Повторіть дату? – ледве спромігся на голос.

– Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!

Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.

– Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, – мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.

– Так що, не впускають до нашої бази? – запитав Сікора.

– Повинні стати по створах і не ближче.

– Це щось не те… – хитнув головою Сікора. – Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого… Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!

Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з'ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.

– Годі корчити з себе йолопа! – заревів знетямлено командир "Салюта". – Який кримінал? Які півстоліття? Ми п'ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку…

– Не знаю, не знаю, – розсердився й собі голос на військовій базі. – Тоді ви не "Салют". Кажете о четвертій ранку… Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть… Так що кінчай травити баланду!

Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.

І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:

– Слухай, ти, розумник, якщо я не "Салют", то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик "Салют"? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п'ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?

– Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, – стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. – Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель "Салют" з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.

Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили.