Великий день інків

ПРОЛОГ

Хистка, примарна тінь перебігає через галявину і піднімається сходами на терасу дому. Ще дві тіні відділилися від похмурої стіни лісу й нагинці поспішають за нею.

— Юкате, постав антену! — наказує притишеним, тривожним голосом той, що перший убіг на терасу.

Зміїсто-гнучке тіло індіанця, виблискуючи у місячному сяйві, хутко злітає по стовбуру пальми на гасієнду. Шелестить бананове листя.

Тонка жердина звелась над дахом.

— Готово, сеньйоре!

Шурхітлива тінь птахом осідає на землю, чути її легкі кроки, рипіння сходів.

Тим часом високий чоловік у крислатому капелюсі-сомбреро, переступивши поріг дому, дістає з кишені ліхтар і починає швидко, гарячково обмацувати світлом підлогу. Тремтливе кружальце стрибає в куток, зламується химерно і враз вихоплює з пітьми замотаний у брезент довгастий ящик.

— Апарат цілий! — радо вигукує чоловік у сомбреро. — Ану, хлопче, допоможи мені поставити цю річ на стіл. Ми повинні встигнути... Ми ще маємо час...

Важко дихають груди, дві пари рук обережно ставлять апарат на стіл. Чоловік у сомбреро приєднує батереї. Колії б встигнути!.. Треба будь-що кинути в далекий світ кілька страшних, неймовірних слів... Пальці невміло намацують ручку, такі довгі, мовби аж прозорі пальці з сухою шкірою. Повертають її, крутять, підладнують щось, настроюють. Тільки ці пальці зараз і видно в кімнаті, тільки вони й живуть у цьому темному світі, в цій наповненій тишею пустці.

Миготять індикатори, жевріє шкала.

— Юкате, що там надворі? — повертає до індіанця голову чоловік у сомбреро.

— Флоріс на чатах, сеньйоре.

— Гаразд. Зачини двері. — Чоловік схиляється над апаратом. — Слухайте, люди честі й доброї волі. До вашого серця звертається доктор Ван-Саунгейнлер...

Крізь прочинені двері просовується голова. Це — Флоріс, той, що вартував біля гасієнди. Матово поблискують голі плечі і довге чорне волосся. Бронзова шия напружена.

— Що там, Флорісе? — питає Ван-Саунгейнлер. — Що сталося? Чому брат Флоріс залишив свій пост?

— Я чую кроки... Багато людей... І коні... Вони вже в долині...

Ван-Саунгейнлер нервово відмахується. Брат Флоріс повинен негайно йти надвір. Але індіанець стоїть у дверях.

— Вони вже близько, сеньйоре!..

Чоловік у сомбреро міцно тримається за настроювачі. Голос його підноситься до гнівних нот:

— Я, доктор Ван-Саунгейнлер, звертаюся до совісті й серця всіх чесних людей світу. Трагічну таємницю сельви розкрито. Біля гори Комо на останній стежці інків учинено злочин. Знищено людей... Світ повинен знати...

На подвір'ї чути важкі кроки. Тріщить повалений пліт.

— Вони оточують гасієнду! — кричить Флоріс нажахано, ускочивши в хатину і щосили навалившись на двері. — Скоріше, сеньйоре!

— А як же апарат?

— Вони схоплять вас. Рятуйтесь, сеньйоре!

Індіанці зривають з вікна жалюзі. Місячне сяйво хлюпає їм у лице, заливає груди, плечі. Юкате вистрибнув перший. За ним — Ван-Саунгейнлер. Останній — Флоріс.

Червоні вічка-індикатори злякано тремтять у пітьмі.

Удари прикладів струшують дім. Розчахнулись двері. Світло ліхтаря пронизує кімнату.

— Кирамба! — вигукує темна постать. — Пташка вилетіла з гнізда. Знову ми запізнились, капрале. Цим дияволам допомагає сама сельва.

Покинутий апарат байдужно кліпає вічками. За вікном у блакитному місячному сяйві грізно шумить безмежний океан ночі.

ЧАСТИНА ПЕРША

ЗУСТРІЧ У ПОРТУ

Над містом — безбарвне, випалене небо. Сонце тремтить, мліє, немов згусток вогняної лави.

Біля кінної статуї Болівара[1] непорушно стоїть поліцейський. Чорні металеві очі коня втупилися в безлюдний майдан. Здається, ось-ось чавунний скакун скине свого гордого вершника і, здибившись люто, полетить у далекі гори, де, оповиті туманом, дрімають чорні ліси, де влрують водоспади і хижа пума чатує на свою жертву.

Професор Крутояр іде повільною, втомленою ходою, очі опущені додолу, чоло покраяне зморшками задуми. Надто багато сліпучого світла на цій вулиці, краще дивитися собі під ноги.

Біля статуї Болівара він зупиняється. Йому здається, ніби хтось, крадучись, іде за ними назирці.

Професор повільно виймає з кишені свій старенький, обшмульганий годинник, пильно і довго дивиться на циферблат, потім так само пильно й так само довго розглядає небо і нарешті, ніби ненароком, озирається. Хто там?

Нікого?

А може?..

В пам'яті його спливає нещодавня подорож, довгі дні виснажливого блукання по льяносах І тропічних нетрях. Там, у найглухіших закутках Ріо-Оскурської долини, його теж не кидало почуття, що за ними стежать, що чиїсь невидимі очі фіксують кожен їхній вчинок. Та й лікар Бунч, опасистий, буркотливий, їхній ескулап і рятівник, ділився з професором своїми підозрами, бо і йому здається, що за ними хтось невідступно назирає.

Звісна річ, після військового перевороту, вчиненого кілька років тому генеральською хунтою, тут можна сподіватися усякого. Людей досі мордують по казематах, військові трибунали не розпущені, тільки їх дещо замаскували під личиною так званих "військово-юридичних комісій", хоча суть їхня лишилася все та ж: смерть, смерть і смерть! Правда, генерали тепер стали мудріші, вже їм, бач, набридло самим урядувати, не зуміли вони подолати економічних труднощів, і народ зненавидів їх до такої міри, що годі далі й терпіти. З минулої осені володарює в країні "цивільний" президент, треба ж дурити світову громадськість, щоб припинилися оті протести, оті резолюції, всілякі міжнародні конгреси, де добряче діставалося хвацьким воякам. Ну, а раз "по-новому" почалося урядування пана президента, довелося й дещо прочинити двері для іноземних гостей, надто для науковців. Хай вважають, що в країні відроджено всі свободи Сімона Болівара. Період "національної революції" (так генерали називали свій путч!) скінчився, порядок установлено й годі. Отак воно й сталося, що були видані візи навіть для радянських мандрівників, для експедиції професора Крутояра. Про ці справи професор знає добре, тож тривога не полишає його ні на мить, похмура й незбагненна тривога, яку він носить у собі, як рану від мачете. Носить таємно, нікому не виказуючи її. Нащо бентежити друзів? Хай молодий запальний їхній географ Ілько Самсонов втішається своїми картами.

Та й Крутояровому синові Олесеві теж, либонь, зайве знати сумну правду. Ось минеться все, вони виконають свою місію, і тоді, будь ласка, послухайте, молоді друзі, над якою прірвою нам довелося пройти.

Крутояр витер хусткою чоло. Від сірих, припорошених плит тротуару пашіло жаром. Білі будиночки з плескатими дахами ховалися в припилюжених, вигорілих купинах акацій.

Десятиденна подорож по Ріо-Оскуро принесла очоленій Крутояром експедиції багато цікавих несподіванок. Експедиція надибала на людей з напіввимерлого індіанського племені каража, знайшла чудову колекцію старовинних речей народу тупі, зібрала чимало рідкісних зразків місцевої фауни й флори, дослідила рельєф Ріо-Оскурського нагір'я. І все-таки Крутояр добре знав, що їхні відкриття були тільки краплиною в морі того багатства, яке ховала від людини земля Ріо-Оскурського басейну. Він передчував, що десь тут має бути ключ найголовнішої таємниці — історії виникнення й загибелі великої країни інків. Те, що вона існувала, мала за собою столітні шляхи розвитку, не викликало ні в кого анінайменшого сумніву. Давно з'ясовано, що інкське царство народилося в гірській частині Перу, що тут жили мужні племена кечуа й одне з тих племен — плем'я інків — зуміло підкорити собі всі інші народності кечуанської групи. Відома й сумна, а скорше — трагічна історія нападу й розгрому інкської держави іспанськими конкістадорами на чолі з авантюристом Пісарро. Але чому це сталося? Як міг загін конкістадорів, навіть великий, підкорити собі багатомільйонну державу? І що з нею було потім? Як доіснувала славна інкська народність до нашого часу? Тут лишалися суцільні загадки. І відкрити їх, бодай частково, й прагнув радянський професор Крутояр...

Ось і порт.

Біля дерев'яного почорнілого причалу погойдується незграбний, старовинної будови корабель з високою трубою, яким вони прибули сюди з Сан-Феліче. Капітан, добрий, старенький дідусь у поношеному кітелі і обвислому сірому капелюсі, ставився до них з повагою.

Його щось не видно на палубі, мабуть, сидить десь у барі і за склянкою дешевого мартіні шеретує свої невеселі думки.

В порту не так відчутно задуху. Ріка ледь помітно парує. Пливуть на хвилях бензинові плями, дітлашня бовтається при березі, біля гранітного пірса. Млосна тиша, спокій, сонячна прозорість.

Крутояр схилився на дерев'яні поручні, очі його зупинились на вуличках містечка, на цинкових дахах, на гострих шпилях кам'яних церковець, на стрункій телевізійній антені.

Староліття й сучасність. Усе тут разом, усе сплелося, змішалося.

— Дай мені спокій! Набридло твоє базіканняі — вигукує хтось поруч.

Крутояр обертається на ті слова. Двоє чоловіків в потертих костюмах стоять зовсім близько і з закам'янілим, отупілим виразом на обличчях дивляться в каламутну воду.

— Ти даремно, хлопче, комизишся, — мляво розімкнув вуста один з них, що здавався старшим. — Їдемо на мідні копальні. Ти хіба не чув, що там підвищили платню? Американці дають долар у день! А буває, й півтора.

— Мене побрехеньками не купиш! — з незворушною міною на обличчі відповідає другий, молодший. — Краще піду на службу в національний корпус безпеки.

— Скоро тих головорізів вішатимуть, як собак. Їдьмо на мідні копальні. Я маю добре чуття...

Тут молодик штовхнув ліктем старшого і, кивнувши в бік Крутояра, щось прошепотів. Обоє раптом спохмурніли і квапливо пішли геть.

Крутояр мимоволі здригнувся. Невесела правда життя нагадала, що й він має тут остерігатись всього, що є люди, яким він ненависний, люди можновладні й жорстокі.

Він знову дивиться на місто, знаходить поглядом гостроверхий будинок мерії, над яким затрималася попеляста хмарина, суха й легка, як крильця метелика.