Сувій з Книги Роду Поліських Кшатріїв

Війна — це найжахливіша біда, що буває в житті. І ми, роди кшатріїв, існуємо для того, щоб зі зброєю в руках захищати аріїв від будь-яких агресорів. Кшатрії рідко помирають в ліжку від старості. Мати, яка народжує кшатрія, знає, що його доля — героїчно загинути в бою. А дівчина, яка кохає кшатрія й виходить за нього заміж, знає, що одного разу, коли вона вчергове проводить його на війну проти агресорів, він не повернеться до неї та їхніх дітей. Це доля наших родів: життя наших батьків, братів, чоловіків та синів призначене для того, щоб бути відданим заради захисту життя і свободи всіх інших родів. І ми пишаємося нашою долею, бо вона найшляхетніша. Різні арійські роди служать життю згідно зі своїми природними якостями. І тільки якості кшатріїв такі, що для них природно загинути, служачи життю. Така наша природа. Вона прекрасна, як прекрасне все, що ґрунтується на безкорисливості та любові.

Волхви, які є серцем і головою суспільства аріїв і знають все минуле, теперішнє та майбутнє нашої землі, кажуть, що в далекому майбутньому безкорисливість та любов стануть тут настільки рідкісним і винятковим явищем, що одній людині, яка віддасть своє життя заради порятунку інших, поклонятимуться в храмах як Богу. Ми теж поклоняємося безкорисливості та любові. Саме завдяки цьому ми стаємо їхнім втіленням і повсякчасно проявляємо їх в нашому житті, в наших вчинках. Але волхви кажуть, що людей майбутнього вчитимуть поклонятися тій людині, яка віддасть своє життя заради порятунку інших, не щоб стати такими, як вона, і жити та вчиняти так, як вона, а щоб самим врятуватися. Міркуючи про це, я роблю висновок, що в їхньому суспільстві роди кшатріїв цілком деградують і виродяться, бо деградують і виродяться волхви, адже вчити людей правильним речам — справа волхвів. Тож я співчуваю людям, які житимуть на нашій землі в тому далекому майбутньому. Але нас між ними не буде — ми народжуватимемося на якихось інших планетах усесвіту, куди арійська цивілізація мігрує шляхом реінкарнації.

Упродовж двадцяти років мого життя на наш народ не було жодного нападу. Весь той час чоловіки нашої родини, живучи на утриманні держави, займалися своєю бойовою підготовкою та нищили розбійників, щойно ті з'являлися в наших лісах. Хоча, через те що я дівчина, від мене не вимагалося, щоб я володіла військовими мистецтвами, але мені дуже хотілося вміти вправно стріляти з лука та битися на мечах, булавах, сокирах, списах і тризубах, як мої любі тато та брати. І тато, який ніколи мені ні в чому не відмовляв, погодився тренувати мене і щодня займався особисто зі мною. Хоч він вважав це просто моєю дитячою грою, я навчилася воювати і завжди брала участь у всіх тренувальних поєдинках разом з моїми братами.

Коли мені виповнилося шістнадцять і я захотіла заміж, було оголошено мій сваямвар. Сваямвар — чудова штука. Яким іншим способом я могла б побачити таку кількість претендентів на мою руку, з яких я мала можливість обрати собі того, хто мені потрібен? І не просто побачити, а побачити у змаганні. Завдання для змагання вигадала я. Оскільки сама я краще за все вмію битися на тризубах і понад усе люблю саме цю зброю, я захотіла, щоб кандидати в мої чоловіки показали свої коронні прийоми бою на тризубах. І про це було написано в запрошеннях всім неодруженим хлопцям Родів Подільських та Поліських Кшатріїв.

На мій сваямвар приїхало п'ятдесят сім із шістдесяти п'яти юних витязів, яким було вручено запрошення. Ті, хто не приїхав, напевно, вже визначилися зі своїми нареченими. А з тих, хто приїхав, тридцять один не захотів брати участь у змаганні після того, як я вийшла до них, щоб вони могли оцінити мою вроду. Вони сказали, що приїхали вболівати за своїх братів і друзів, але я ж розумію, що справді вони передумали, бо я їм не сподобалася, а краще сказати, сподобалася не настільки, щоб вони прагнули зі мною одружитися. Це природно, бо неможливо й непотрібно подобатися всім.

Отже, двадцять шість доблесних юних кшатріїв жадали справити на мене враження, щоб отримати мої руку й серце. Всі вони прекрасно розуміли, що оберу я не обов'язково того, хто найкраще продемонструє мені найкращі прийоми, а того, кого побажає моє серце. Але, звісно, кожний з них хотів бути кращим у змаганні.

Я дивилася на цих красенів і насолоджувалася вродою їхніх облич і тіл. Було літо, тож вони були з голим торсом, лише в шароварах: широкоплечі, з могутніми рельєфними м'язами. Я не хвилювалася ні краплинки. Я не була зобов'язана неодмінно когось обрати. Якби жоден з них не знайшов відгук у моєму серці, я так би їм і сказала, а потім, через якийсь час, влаштувала б ще один сваямвар, запросивши на нього хлопців з інших кшатрійських родів.

З цих двадцяти шістьох подобалися мені майже всі. Тож мене гризла цікавість, чи знайду я поміж них свою половинку. Я не знала, як це станеться, якщо станеться. У будь-якому разі, задоволення від спостереження за демонстрацією хлопцями прийомів бою я отримала величезне. І навіть визначила переможця: хлопця на ім'я Бадрасен з Роду Поліських Кшатріїв. Те, що він робив з тризубом, було просто неймовірно. Його виступ був не тільки найбільш технічним, непередбаченим і потужним, але й дуже легким і гарним, мов танець. Це був просто блискавичний танець непереможної доблесті. І мені страшенно захотілося влаштувати з ним поєдинок. Просто тут і зараз.

Я взяла квітковий вінець, який я мала покласти на голову мого обранця, і пішла до хлопців. Проходячи повз кожного витязя, я зупинялася, довго дивилася йому в обличчя, відчуваючи його запах, його дихання, його серцебиття, зазираючи в глибини його очей, і потім ішла до наступного. Дійшовши до Бадрасена, я наблизилася до нього впритул, що було цілком виправдано, бо тільки так я могла покласти на його голову вінець. Але я не квапилася з вінцем, а довго, довше, ніж біля інших, стояла, майже торкаючися тілом його тіла, і роздивлялася його вродливе, шляхетне, мужнє обличчя, його сильні шию, плечі, груди, дихаючи з ним одним повітрям і розділяючи з ним один шалений приплив пристрасті, який виник раптом у нас обох. Я всміхнулася своїми очима його очам і своїми губами його губам та голосно мовила:

— Ти переміг у змаганні, прекрасний герою. Але ще не завоював моє серце.

— Чому ж тоді воно так б'ється, ніби хоче вирватися з твоїх грудей і пригорнутися до моїх, богине? — відповів він так тихо, щоб почула лише я.

— Лише тому, що я — дівчина, яка ще ніколи не знаходилася так близько до жодного юнака, але почуттєвість якої вже прокинулась і тепер відгукується на тебе просто через те, що ти — юний кшатрій, — прошепотіла я йому майже у вухо.

— Перед тим, як підійти до мене, ти підходила до інших юних кшатріїв, але я не помітив у тобі жодних проявів збудженої почуттєвості, доки ти не дійшла до мене, богине, — прошепотів Бадрасен мені у вухо.

— Це лише через те, що я підійшла до тебе ближче, ніж підходила до інших, — шепотіла я.

— Чому ж ти підійшла до мене ближче, ніж до інших?

— Лише тому, що ти виграв змагання і я підійшла до тебе так близько, як потрібно, щоб надягти на тебе вінець.

— Тож надягни його на мене, богине!

— Я надягну на тебе вінець обранця, якщо ти стянешся зі мною в поєдинку на тризубах і мені це настільки сподобається, що я оберу тебе своїм нареченим, — сказала я так, щоб це було чутно на всьому майданчику сваямвара.

Наш поєдинок з Бадрасеном був дивовижним. Він не був схожим на жодний поєдинок. Він був схожий на чарівний танець. Вся наша почуттєвість, яка піднялася океанською хвилею, танцювала прекрасний танець вічної любові у виконанні вічного дуету. Танцюючи з Бадрасеном цей небачений танець з тризубами, я відчувала саме ту бажану повноту, про яку мріяла, уявляючи, яким повинен бути мій шлюб, яким повинен бути мій чоловік. Саме так я уявляла саме поняття "моя половинка". Танцюючи вдвох, ми створювали дещо одне, що в тисячі разів перевершувало те, на що ми були здатні поодинці. Я відчувала, що ми створені одне для одного так само, як меч і піхва. І хоча аналогія меча і піхви, яка знов і знов лізла мені тоді на думку, не передає і мільярдної долі того, наскільки ми створені одне для одного, вона мені дуже подобалася, бо ці слова мають друге значення, яке стосується нестримного бажання, що заволоділо тоді всім моїм єством.

— Це я, кохана, — сказав Бадрасен, коли його губи рухалися біля мого вуха.

— Так, це ти, коханий, — відповіла я, коли через якийсь час у нашому поєдинку на тризубах ми опинилися майже в обіймах одне одного.

У цьому поєдинку-танці ми відчули, наскільки давно і сильно ми любимо одне одного. Ми відчули одне одного як тих, хто танцював уже разом безліч чарівних танців життя у своїх попередніх утіленнях. І ми відчули несказанне щастя від того, що зустрілися знову.

Звісно, після поєдинку я поклала вінець обранця на голову Бадрасена, і він офіційно став моїм нареченим. Тепер наші батьки та родичі мали визначити дати шлюбних церемоній, після проведення яких ми ставали офіційним подружжям, і отоді за правилами і законами нашого народу на нас чекала перша шлюбна ніч. Але наш танець не міг перерватися зараз отак просто, наш танець не міг негайно не перейти до свого природного продовження. У наших минулих утіленнях ми вже багато разів проходили одне з одним шлюбні церемонії, ми вже були подружжям, тож я не бачила перепон для природного продовження нашого танцю. Я сказала про це татові та мамі й повела Бадрасена до своєї кімнати. Тато з мамою не перешкоджали. Вони все зрозуміли.

Кохання — це дивовижне явище. Воно є найсолодшим проявом любові в подружніх стосунках, які є найсолодшим видом стосунків, що бувають між тими, хто любить одне одного. Солодкість любові у стосунках з батьками, яким сповнене наше життя з перших днів після народження, — основа нашого щастя в дитинстві. Солодкість любові у стосунках з дітьми, коли ми самі стаємо батьками, надає сенс нашому дорослому життю. Але чому? Бо ми народжуємося як утілення любові наших батьків одне до одного, а наші діти є втіленням нашої любові до наших коханих. Навіть якщо подружжя всиновлює дитину, вона все одно є втіленням їхньої любові одне до одного. Бо так влаштоване серце. Бо так влаштоване життя.