Іванків день

Вранці

До пізнього вечора бавився з товаришами на зарінку, а ранком ледве його розбудили. Прямо з ліжка мати підвела його до цебра, нахилила над водою і почала вмивати. Іванко пирхав і кричав, що пече, але мати на те не зважала.

І де б я тебе такого між люди пустила? — гнівалась удавано. — Дивися, хлопче, скільки бруду. Та придивлятись до води Іванко не міг, бо дуже пекло очі. За хвилину вхопив рушник і почав витирати їх, потім обличчя, вуха і руки. Голову майже не витирав, бо волосся мама обстригла, а це зовсім його не радувало. Він усе хотів виглядати старшим, ніж був, голова ж без чубчика ніяк не робила його солідним. Не тішила Іванка й інша мамина вимога — ранішня молитва.

"Ой, Господи, — думав Іванко, натягаючи штанці. — Ще коли б не забрали мене на довгий "Отченаш". Бо як почне мама після "Богородице Діво" переказувати "Вірую", "Достойно", "Під твою милість" за покійну рідню та за всіх добрих людей, то потім із колін не зведешся".

На щастя для Іванка ранішній "Отченаш" пройшов легенько. Саме перед "Вірую" вибігло зі стайні телятко і помчало на городи. Мати побачила крізь вікно і кинулась за ним. Іванко мерщій закінчив молитву, вдарив кулачком кілька разів у груди, шепчучи за кожним разом: "Бозю, прости", а при "во ім'я Отця і Сина" відмахав скоро три хрести, вхопив торбину і без шапки побіг у садок. Вранці там багато груш-падалиць, і було з чого вибирати. Незабаром мав уже півторби. Хотів ще збирати, але подумав, що не буде місця для книжок, зошитів і хліба. Тому махнув рукою і побрів до хати. А щоб не забрали його назад до перерваної молитви, взяв зошит, каламар і перо, сів під вікно на триніжку та й почав писати задачу.

Іванко був учнем другого класу, вчився в школі добре і дуже цікавився арифметикою. При розв'язанні задач треба було думати, перевіряти, морщити чоло та мимоволі робити вигляд грамотної людини, а це завжди приносило йому насолоду. Відчував велику радість, якщо задачу розв'язував швидко.

Інакше було, коли виконував письмові вправи з української або польської мови. В другому класі учні переписували кілька рядків вірша чи то оповідання з книжки, і багато думати їм не доводилось. Старайся тільки написати чисто і дбай про те, щоб одна літера не пхалася на другу, а була від неї на пристойній віддалі, щоб велика літера "Д" не дуже горбилась, а "ц" не мала довгого хвостика; щоб подібні літери відрізнялись одна від одної і щоб не було викреслень та клякс. З цього користались деякі хлопчаки і взагалі писали неграмотно. Це сердило Іванка, бо циганити, як казав, не любив. Гірше було не виправити якусь помилку в задачці, бо домашню роботу з арифметики доводилось читати на уроці вголос. В Іванкових же зошитах деколи траплялись і перекреслення. Маючи все це на увазі, взявся Іванко до своєї роботи трохи зажурено. Тим більше, що над задачами, в яких було ділення, сполучене з множенням, мусив задумуватися.

Ось і тепер Іванко сидів і не знав, чи ділити 60 на два, чи два взяти стільки разів, щоб вийшло 60. Допомогли груші. В торбі їх набралося більше, ніж треба. Іванко був дуже радий, що так швидко закінчив завдання… Та скоїлось лихо. Сік із стиглих груш забруднив зошит, потім ще й перо підвело — велика чорна клякса сіла прямо посередині аркуша. А що промокатка від довгого вживання була зовсім рябою, то Іванко пішов до печі, дістав звідти пригорщу попелу і розсіяв його по написаній задачі. Але втіхи з цього було мало. Дрібний легкий попіл пристав до клякси та мокрих чисел і ніяк не давався здмухнути. Зрештою витер його рукавом сорочки…

Побачивши, що з того вийшло, Іванко аж жахнувся. Хотів переписувати на другу сторінку, потім роздумав. "Ні, — сказав до себе, — вийду скоріше з хати і зроблю це в школі перед уроком". Так вирішивши, сховав похапцем зошит в торбину, щоб не побачила мати, тугіше затягнув ремінець на штанцях. Обізвався:

— Дайте мені щось з'їсти, бо я вже йду.

— Он маєш там на столі горнятко молока і хліб та тих 20 грошів на бібліотеку, — сказала мати. — А до школи тобі ще не час, бо щойно сьома.

— Минула вже, мамо. Тільки-но поїхав поштовий автобус до Косова, а гранічера[1] на мотоциклі ще не видно. Наш годинник спізнюється.

Сьорбнув молока раз і вдруге, за третім разом відсунув горнятко, взявся до хліба. Зразу хотів відкраяти від буханця тільки малий кусник. "А коли доведеться за щось сидіти в школі після уроків?" — майнула думка. Та для великого кусня в торбині вже не було місця. Тому сховав його за пазуху, накинув на себе киптарик, взяв капелюх, погладив собаку Азора і пустився з ним до дверей. Мимоволі глянула мати на Іванкову торбину.

— Батеньку рідний! — крикнула. — А ти чим так напхав? На ярмарок ідеш, чи що?

— Ні, мамо! Здорові були! — Сказавши це, насунув капелюх і чкурнув чимдуж на вулицю.

По дорозі до школи

Іванко мешкав у Тучапах за селом під самими Попельниками, і до школи було йому далеченько. Та по дорозі хлопчина не сумував. За порадою старшого брата Михася повторював напам'ять дещо з вивчених уроків, якийсь віршик або таблицю множення. В кінці стежки його увагу привернув гуркіт брички старого візника Ляуфера. Візник, видно, дуже поспішав, бо з усієї сили хльоскав батогом коней.

— А то фірман! — крикнув Іванко голосно. — Коні летять вітром, а він батогом їх ще січе.

Пересунув торбину на груди, взяв обома руками і побіг навперейми: "Ану, може, дожену?"

Старий візник, побачивши, як хлопчик махає здалека рукою, зупинив коней.

— Чого тобі треба?! — крикнув до Іванка сердито. Малий, побачивши перед собою грізне лице візника з великими чорними окулярами над горбатим носом, втратив відвагу.

— Я… я хочу вас про щось спитати, — сказав несміло.

— Говори голосно, бо не чую.

Скільки вам коштувала тота бричка? — гукнув Іванко над самим вухом.

Ти кепкувати зібрався наді мною? — Ляуфер замахнувся на Іванка батогом. Та він спритно відскочив убік і за хвилину вже стояв на протилежному боці рову.

— Чекай, шибенику, чекай! — кричав візник, червоний від гніву. — Я тобі дам "коштувала", аж тобі в п'ятах похолоне.

Іванко розвів здивовано руки.

— Не сваріться. Мені все хочеться знати. Ану ж стану колись газдою і схочу собі таку саму купити…

— Не діждеш, бо зараз тобі тут кінець зроблю…

— А за що?

Ти ще питаєш? Та я, лайдаку, через тебе сьогодні до залізниці запізнююся. І так сьома година…

— Минула, пане Ляуфер. Це вже половина восьмої. Треба було раніше виїхати, а не коней дурно бити. Дивіться, які стали мокрі. О… о… чуєте? Вже навіть і дзвінок у школі дзвонить…

— Що?.. що?.. — не второпав Ляуфер. Опісля вийняв з кишені годинника і подивився на циферблат. Була половина сьомої.

— Щось не теє, — сказав сам до себе. — І вдома половина сьомої і тут те саме… — Приклав годинника до вуха, далі взявся накручувати пружину. — Господи, стоїть…

Їхати на станцію було даремно. І Ляуфер мовчки повернув бричку назад.

А Іванко стояв і тільки посміхався.

— Щасливої вам дороги, пане Ляуфер!

— Дякую, — буркнув візник. — Спасибі, що попередив, що час пізній…

Іванко здвигнув раменами.

— Ви не жартуєте?

— Ні, хлопче, не жартую. Якби не ти, був би гнав коней до станції. А туди десять кілометрів. Ось тобі 10 грошів за це. На, бери!

— А десять кілометрів назад чому не рахуєте? Візник усміхнувся.

— Добре, на тобі ще 10 грошів. Підійди ближче. Чого стоїш?

— Або це правда? Ви тільки так навмисне кажете, бо хочете мене потягнути батогом. Нема дурних. Їдьте собі…

Візнику сподобались ті слова.

— Бач який філозоп з тебе.

— Не філозоп я, а Іванко Проданюк, і школяр уже другого класу.

— Познайомилися, хлопче, познайомилися. Так ти, виходить, покійного Федора син? Гарною людиною був твій тато. На, бери гроші.

— Киньте на дорогу, як від'їдете, то я заберу.

Не було іншої ради, і старий зробив так, як хотів Іванко.

— А прийди після школи до мене, то дам тобі ще румунського винограду, — сказав, від'їжджаючи.

— О, тепер то вже прийду напевно, бо бачу, що не дурите, — відповів Іванко весело і пострибав до села.

ЗУСТРІЧ З ТОВАРИШЕМ

Біля перших хат, на околиці, зустрівся Іванко зі своїм шкільним товаришем Олексою.

— Ти чого такий сумний? — спитав.

— Дай переписати задачу, то буду веселіший.

— Де? Тут, на дорозі?

— Ні, у тітки Василини.

— А чому не в школі?

— Дурний ти. В школі підгляне котрась з дівчат, донесе вчительці, тоді доведеться сидіти після занять і самому-таки розв'язувати.

— То треба було зробити її вдома.

— Не встиг… Тато пішли вчора під вечір до млина, а я побіг на Черемош. Там скочив на дарабу і поплив нею аж до Драгасимова.

— То сьогодні написав би перед сніданком.

— Теж не встиг… Вранці мама ледве з ліжка стягнула.

Іванко засміявся. Намір переписати задачу у тітки Василини, яка жила біля школи, дуже йому сподобався.

— Ну, добре, ходім до тітки, але задачу списати не дам. Мусиш сам над нею трохи помучитись.

— Я ж нікому не скажу.

— Не хочу.

— Якщо так, то нема чого йти до тітки, бо задачі все одно сам не розв'яжу, — засмутився Олекса. — Не піду сьогодні до школи. Над Черемошем тепер так весело. Води в річці багато, і дараби пливуть дуже часто. Ходім розважимось.

— Ти здурів, чи що? А що скажемо вчительці? Краще я допоможу тобі в тих рахунках.

— От добре! А я цукерок куплю і поділюся з тобою.

— Не треба мені їх. Ліпше дай гроші на бібліотеку.

— Я вже дав, а цукерок куплю за ті, які мама дали на мило.

— А що скажеш вдома?

— Скажу, що загубив.

— Не повірять.

— Ей, ні! Мама завжди мені вірить, тільки тато трохи не теє, але тоді мама боронить мене…

— Хорошу потіху мають з тебе вдома, нема що казати, — відповів Іванко, хитаючи головою, — але ходім, бо запізнимося.

Одинока тітка Василина, до якої часто забігали школярі, втішилася хлопчаками.

— Добре, що прийшли, соколики, — сказала привітно. — Хотіла побігти до кооперативу по сіль, та не було на кого хату лишити.

Правду кажучи, не було й тепер на кого її залишать, бо не встигла зачинити за собою сінешних дверей, як Олекса кинувся до комори. Іванко ледве встиг схопити його за рукав.

— Ти куди? Сідай і пиши задачу! — крикнув сердито.

Коли б ти знав, що там в коморі, — лукаво підморгнув Олекса…

Сперечались обидва довгенько, але надійшла Василина, і хлопці мусили взятися за роботу.