Задали нам у школі написати домашній твір про своїх батьків. Не знаю, хто що напише, а мені про свою маму написати, мабуть, найважче. Вона — вчителька. Тож мені доведеться учителеві писати про вчителя. А сама ж я тільки учениця…
Сказала я мамі, що мені треба про неї написати. А вона — у сміх:
— Ну, от і добре. Побачу, скільки ти граматичних помилок зробиш…
Просто біда мені з моєю мамою. Що не напишу, а вона відразу: "А де кома? Отут перед "а" треба кому ставити… А де твій знак питання?"
Тоді я замислилась. Подумала: нічого не писатиму про маму. Краще про тата. Він — бригадир на взуттєвій фабриці. Все-таки робітнича професія… І тато не питатиме, де мої коми. Отак замислилась та й сиджу.
Коли раптом дзвінок. Мама відчинила двері, а я бачу, як вона змінилася на виду.
— Володя?.. Яременко?..— питає.
А на порозі стоїть ставний льотчик з букетом квітів. Він каже:
— Так, це я, Оксано Семенівно. Ваш учень, колишній шибайголова Володя Яременко.
Поцілував маму і дав їй квіти.
— Та який же ти дорослий став, — каже до нього мама і запрошує в кімнату.— А слово "знання" тепер з двома "п" пишеш, — жартує мама, — чи з одним?
А в самої сльози радості на очах.
— З двома, — сміється льотчик.— Ви мене не тільки цьому навчили. Очі на світ розкрили, дали путівку в життя! Та й не тільки мені… Ви ж моя перша вчителька.
Потім ми сиділи за столом: пили чай з печивом. Я тільки дивилась на них та слухала.
А вони все згадували й згадували…
Про Льоню Ушакова, який став геологом. Про Стьопу Кучеренка. Той плаває на китобійному судні. Про Валю Чайку. Вона — медсестра. Лаврін Хоменко подався вчитись на гірничого інженера. Ніна Салій закінчує залізничний технікум…
Звісно, я нікого з них не знаю. Але починаю розуміти, скільки ж то мамі довелося з усіма попрацювати, щоб, як каже цей льотчик, дати їм "путівку в життя".
Тепер я збагнула, що вчитель навчає не тільки мови, історії, географії, а й любові до професії. Як моя мама.
Так, учитель дає нам путівку в життя!
От про це й треба написати…