Небезпечна зона

1. САШКО І ГЕНА

Гена не прийшов обідати.

Його мама, Валентина Василівна, висунулась у відчинене вікно й погукала:

— Ге-ено! Генуєю!.. Синку!..
Але хлопець не озвався.

Тоді Валентина Василівна зачинила вікно і вийшла на ґанок.

Здалеку, з берега моря, долітали веселі дитячі голоси. "Мабуть, і Гена там",— подумала жінка і, підібравши поли свого картатого халата, пішла туди.

Але біля моря гралися лише дівчатка. Серед них не було жодного хлопчика. Та Валентина Василівна про всяк випадок запитала:

— Діти, Геночки не бачили?

— Бачили, бачили! — закричали дівчатка навперебій.— Вони вдвох пішли...

— Хто це "вони"? — не розуміла Валентина Василівна.— Я про Геночку питаю.

— Ваш Гена з Сашком пішов.

Очі у Валентини Василівни злякано округлились:

— Знову з Сашком?! Я ж йому наказувала, щоб він не грався з тим халамидником!

— А Сашко не халамидник, тьотю. Він цікаву гру вигадав. Хлопці пішли до Синього каміння, а ми — штаб.

— Який штаб? Що це ви верзете?

— Ні, не верземо, а — справжнісінький штаб. Ми в небезпечну зону граємо.

— Це що таке? — аж похолола вся Валентина Василівна, почувши слова "небезпечна зона".

Але дівчатка не змогли їй пояснити цього як слід, і Валентина Василівна, охаючи та лаючи затівану Сашка, повернулась додому, щоб розповісти про все своєму чоловікові.

— Ти ж тільки подумай,— скаржилась вона,— якусь небезпечну гру видумали. Так і зветься: не-без-печ-на! Ой, горенько моє! Що буде з моїм Геночкою, з моєю рибонькою?

— Та не стогни ти даремно,— спробував заспокоїти її чоловік, Ярослав Никанорович.— Нічого з нашим Геною не станеться. Граються собі діти, ну й нехай граються.

Але цим ще дужче роздратував дружину.

— Тобі байдуже! Ти тільки й знаєш, що мовчиш цілий день,
уткнувшись у свої папери! А Геночка ж у нас слабенький. Хіба
йому в ту небезпечну гру гуляти?

Генин татко працював завідуючим місцевим архівом. Він саме вивчав цікаві стародавні папери. Йому шкода було й на хвилиночку відірватися від сеого діла. А тому він тільки й сказав:

— Нехай грається. Бо ти аж надто вже нашого. Гену балуєш.
А Сашко з Геною в цей час були так далеко, що нелегко було б їх знайти.

Сталося це ось як.

Спершу хлопці ганяли по витоптаній галявині саморобний футбольний м'яч, зроблений Сашком з парусини і набитий ганчірками та клоччям. Потім, набігавшись досхочу, спустилися з крутого берега до моря і там влаштували веселе змагання: хто далі "перевезе діда й бабу". Кидали плескаті камінці так, щоб вони підстибували на воді. Прозора зеленувата вода спалахувала під яскравим сонцем мільярдами іскорок. Сашко кидав камінці вправніше за інших — вони в нього летіли найдалі і підстрибували на воді найбільше разів.

А коли й ця забава набридла, Сашко вигукнув:

— Хлопці! А яку я гру знаю!

Такі самі, як і Сашко, босоногі сусідські хлоп'ята, цікаві до всякої нової гри, одразу оточили його тісним кільцем.

— Ану, розкажи, Сашко.

До них підсіли й дівчатка, які теж були не від того, щоб взяти участь у новій грі разом із хлопцями. Підійшов і Гена, але не сів на землю, як інші, а лишився стояти, боячись забруднити свій новий вельветовий костюмчик з блискучими перламутровими ґудзиками на грудях і біля колін.

Сашко окинув хлопчиків і дівчаток загадковим поглядом сірих задиристо-хитруватих очей і сказав:

— Оце недавно я бачив, як піонери з табору "Перлина" грали в небезпечну зону...

— А що це таке?.. Як це?..

— Та не перебивайте. Слухайте... В штаб треба доставити пакет. Але це — не так просто. По шляху до штабу треба подолати багато небезпечних перешкод. Хто раніше здолає ті перешкоди і принесе пакет до штабу, той і виграв...

— Ех, так у нас же й пакета немає,— розчаровано протяг Федько, хлопчик з кирпатеньким,' облупленим носом.

— Знайшов про що турбуватись! — скосив на нього очі Сашко.— Замість пакета у нас дерев'яні цурки будуть. Хіба в цьому річ? Небезпечну зону треба пройти — ось що головне!

— А штаб же наш де? — знову запитав Федько.

— Штабом у нас будуть дівчатка. Згодні?

— Згодні! Згодні! — заплескали в долоні ті, дуже задоволені з своєї ролі в такій небезпечній грі.

— Ну от,— сказав Сашко поважно.— А тепер ось що. Сине каміння знаєте?

— Знаємо! Це біля Партизанських катакомб.

— Точно... Так от. Розбиваємось на пари. Кожна піде туди й назад своїм шляхом. А яким саме, зараз розкажу.

— Мене теж візьмете? — запитав Гена.

Сашко зміряв очима товстого Гену у вельветовому костюмчику, який щільно облягав його кругле, налите тіло, і сказав:

— Куди тобі! Тут витривалому треба бути. А ти що?.. Як лантух. Ні, краще; вже дома посидь.

— Я хочу до Синього каміння,— наполягав-Гена.— Я там ще ніколи не був.

— Так тебе ж мама лаятиме,— глузливо заперечив Сашко.— Та не тільки тебе, а й мене. Скаже, що це я тебе збив... Ні, лишайся краще з дівчатками, бо мороки з тобою — не обберешся.

Гену образило те, що його лишають з дівчатами, і він почав проситись ще дужче:

— Візьми, Сашко. Я все робитиму, що треба.
Сашко ще трохи повагався, а потім таки згодився:

— Ну, гаразд. Візьму. Тільки тоді не просись. Треба буде у вогонь — у вогонь! У воду — у воду! У нас це — закон.

Гена трохи злякався, але сказав:

— Не буду проситись... Там же, мабуть, дуже цікаво, біля Синього каміння!

— Ех, ти! — зневажливо скривився Сашко.— Не те, що цікаво, а просто — красота! А дорога яка!.. Будемо дертися по Крутих горах, перейдемо Чорну затоку, зайдемо в Партизанські катакомби... А знаєте що, хлопці? Давайте, як зберемося біля Синього каміння, всі зайдемо в катакомби. Я вам таке покажу, що; ну!..

— Давайте, давайте! — радісно загукали хлоп'ята.
Почали розбиватись на пари.

Всі просились іти з Сашком. Але він категорично заявив:

— Ні, зі мною піде тільки Гена...

— Якби хліба взяти,— сказав Гена,— бо їсти ж захочеться.

— Пхи! — махнув рукою Сашко.— Можна й поголодувати трохи. На те ж і гра така, з труднощами... А втім,— додав він, подумавши,— дозволяю кожній парі взяти шматок хліба і пляшку води. Гайда додому, і щоб усі швидко були тут.

— Мене мама не пустить, як дізнається,— поскаржився Гена.

— От іще тюхтій! Як тільки що, зразу й "мама"!.. Я сам збігаю. Для тебе й для себе візьму...

Сашко повернувся швидше за інших. Кишені його стареньких штанів віддувалися. Проте одну кишеню Сашко зараз же спорожнив.

— На, ти хліб неси,— сказав він Гені.— А то обидві ноги тре... Я ось іще свічку та сірнички захопив, щоб у катакомбах посвітити...

Підійшли й інші хлопці з хлібом та водою в пляшках. Сашко  ще  раз  розказав,  як  треба  поводитися  під  час  походу:

— Ніде не зупинятися. Ні з ким не розмовляти. У всьому один одного виручати... Костя і Вітька йдуть через Дикий яр на Бистрі броди. Федько з Василем доходять до Турецького шляху і повертають через Терновий гайок на Стару греблю. Наш з Геною маршрут уже відомий. Він найтяжчий. Але ти,
Гено, зі мною нічого не бійся.   

Гена схвально хитнув головою.

Якщо правду сказати, то Сашко ще й тепер вагався: брати Гену чи ні?.. Важкенько йому буде з незвички. Та й додому невчасно прийде, батьки лаятимуть. Не так батько, як мати. Дуже вже вона за Геною стежить!

Але, коли сам напросився, то хай іде.

І хлопці вирушили.

2. ПОПЕРЕДУ КРУТІ ГОРИ

Хоч у Гени на лобі й на товстих, що аж масніли, щоках, давно вже виступив піт, чимчикував він на диво бадьоро. їсти йому чомусь зовсім не хотілося. Пити —'теж. Тільки трохи турбувала думка: "Що скаже опісля мама?.."

Але мама з кожним кроком лишалася все далі позаду, а по* переду пролягав цікавий незвіданий шлях. І, взагалі, що б там мама не сказала, то буде увечері. А поки що тепло гріє у спину сонце, повіває веселий вітерець, вільно і легко дихається... Ідеш собі і знаєш, що ти — не сам, що з тобою надійний товариш, Сашко, і тобі нічого не страшно!..

А Сашко, справді, поводився так, ніби у нього в руках було принаймні півсвіту. Він розповідав Гені про все, що потрапляло на очі і спадало на думку: куди яка дорога веде, чому он та могила називається Козачою, а ота — Турецькою, чому зайці взимку стають білими, а влітку — сірими. І ще багато чого такого, що Гена тільки рот роззявляв від здивування.

— А оце знаєш, що за рослина? — спитав він Гену, зірвавши струнку стеблинку з жовтою голівкою.

Ніколи й не чув,— відповів Гена. Сашко здивовано свиснув.

Та це ж дивина! Якщо ти палець розріжеш чи, скажімо, цвях у п'яту заженеш, засип сухою дивиною і — як   рукою зніме.

— А ти не брешеш? — округлив очі Гена.

— Чесне піонерське! — поклявся Сашко.— Хіба мені більше робити нічого, як тільки тобі брехати?

— А мені мама йодом палець замазувала, коли я голкою вколовся.

— А йод з чого? — гаряче підхопив Сашко.— Він же теж із трав. Ліки роблять і з жостеру, і з конвалії, і з шипшини... Темний ти, братику, як рак! Нічогісінько не знаєш... А за кілограм майок скільки в аптеці, дають?

— Яких майок?

— Ти що, й про майок ніколи не чув? Жучки такі є — довгасті, зелененькі. На ясені водяться. Я за них аж по півтора карбованця з кілограма одержую. В минулому році й підручники за майки купив... А липовий цвіт ти коли-небудь продавав у аптеку?

— Ні, не продавав. Мама колись сама на базарі купила. Це тоді, як у мене груди заболіли. Напувала мене липовим чаєм.

— Отож бачиш? Теж — ліки. Знати треба. А ти живеш на світі і нічого не знаєш. Тільки товстий, мов лантух. Розгодували тебе батьки, як на заріз. Ти хоч би голодовку оголосив, чи що...

— Я й так голодний часто буваю... Мені вже й зараз їсти захотілося, як ти нагадав,— несподівано додав Гена.

— Е ні, їсти я тобі не дам. Про той хліб, що у нас є, забудь. Ми його тільки так, для випробування характеру взяли, а їсти не будемо. І додому з ним повернемось. Ясно?

Перспектива була не радісна, і Гена раптом відчув, що йому аж під грудьми засмоктало. Але перечити Сашкові він не наважився.

"Як уже дуже-дуже захочеться їсти, то я таки випрошу,— вирішив він,— а поки що потерплю, може, он до тієї гори..."

— А скоро вже Круті гори? — запитав він.

— Он уже видніються.