ЧОРНЕ САЛЬТО
ЧАСТИНА ПЕРША
Це буде розповідь про Юру Любченка і його друзів.
Юра Любченко зараз повітряний гімнаст. Його прізвище пишуть на барвистих афішах великими літерами, щоб зразу впадало у вічі, бо він — артист високого класу.
Юра — вже юнак. Стрункий, з красивими тугими м'язами, з розкішним чорним — аж вилискує — чубом і великими карими очима.
Тоді ж Юра був десятирічним хлопчиком, худеньким, вертлявим, спритним на всілякі вигадки.
Діти циркових артистів не вчаться довго в одній школі. Сьогодні циркова група виступає у Полтаві — вони вчаться в полтавських школах. Згодом цирк переїхав до Вінниці, і діти стають учнями вінницьких шкіл. Здавалося б, це неодмінно має позначитись на успішності. Але Юра був не з тих. У кожній новій школі він радував учителів: знав багато більше, ніж належало за програмою.
Щодня, приготувавши уроки, Юра біг на арену — тренуватися. Підкидав і ловив блискучі булави, ходив по натягнутій дротині, вольтижував на конях і навіть пробував себе в повітряних польотах.
Але поки що найбільше Юра займався партерною гімнастикою — вона гармонійно розвиває все тіло, робить людину красивою і спритною.
Юра вже навіть виступав перед глядачами з такими ж, як і сам, юними артистами. Хлоп'ята виконували номер, який здавна зветься "ікарійськими іграми". Протягом десяти хвилин вони, веселі і грайливі, як бісенята, робили "піраміди", літали над килимом, перекидались на арені, викликаючи захоплення глядачів та збираючи цілком заслужені гарячі оплески.
І, хоч усі хлопчики в однакових костюмчиках були дуже схожі між собою, хоч, здавалося б, у калейдоскопі стрибків, "пірамід", подвійних і потрійних сальто важко було помітити, хто працює краще, хто гірше, все ж глядачі виділяли з-поміж усіх Юру. Він, ніби легкий гумовий м'ячик, качався по барвистому килиму, літав у повітрі — здавалось, хлопчик грається своїм тілом без будь-яких зусиль.
Юрині батьки — це були відомі повітряні гімнасти Любчен-ки — в цей час сиділи в залі серед глядачів і щасливими очима стежили за сином.
— Валю,— звернувся Сергій Любченко до своєї дружини,— ми виховаємо Юрочку великим артистом.
— Він уже артист,— посміхалась Юрина мама.
— Е, ні,— невдоволено заперечував батько,— рано ти його в артисти записуєш... І, взагалі, менше хвали його у вічі, бо ще зіпсуєш хлопця. Хай ніколи не забуває, що справжнім артистом його зробить тільки тривала й важка робота.
І вони йшли за лаштунки, щоб поговорити з сином про те, як він виступав. Що виходило в нього добре, а що — невдало.
2
Мав Юра в цирку друга, наїзника Петю Янчука.
...Якось Юра йшов за лаштунками коридором. Праворуч тяг-лися двері, що вели до гримувалень артистів. За тими дверима завжди лунали голоси. Але цього разу було тихо: вихідний день. Артисти розбрелися по місту хто з чим. Тільки у стайні пирхали коні Владислава Янчука — він керував групою наїзників — та часом долинав стукіт копит об дерев'яний настил.
Зненацька за дверима стайні почулося якесь невиразне шарудіння. Ніби хтось вовтузився, кректав. Далі Юра цілком ясно вловив тонкий короткий виляск шамбер'єра (довгий батіг, яким користуються циркові дресирувальники), удар і двоїстий, ніби він виривався із двох горлянок водночас,— голос Владислава Янчука:
— Ах ти ж, мокриця! То ти ще й перечити смієш!
І знову — різкий посвист та удар батога.
Юра здивувався. Мокриця?.. Ні, такої коняки у Янчука не було. Були Красень, Ікар, Блискавка, Юпітер, а Мокриці не було. То кого ж він б'є? І на кого кричить?
І раптом Юра почув уривчастий, приглушений плач і схлипування. Дослухався, тамуючи схвильоване биття серця.
Сумніву не було: хтось плакав, стримуючись, але тяжко, надривно.
Юра, не роздумуючи, наліг плечем на двері, з гуркотом відчинив їх.
В кутку на купі сіна, зігнувшись, сидів наїзник Петя. Затуливши обличчя руками, він зацькованим звірям дивився на свого батька. В переляканих, повних сліз очах — ненависть. А над ним заніс довгого, складеного удвоє батога Владислав Янчук — високий, товстий. Мабуть, він саме намірявся ще раз ударити Петю, рот його був перекошений від люті, хижо стирчали два верхні зуби, схожі на ікла звіра.
Блимнувши на Юру вицвілими очима, Янчук опустив руку і загрозливо ступив до дверей.
— Тобі чого треба?
Юра мимоволі позадкував. Але тут же сміливо глянув прямо в білі Янчукові очі.
— Навіщо Петю б'єте?
— А тобі що?.. Чого ти пхаєш свого носа, куди тебе не просять?.. Ану, згинь! Швидко!..
— Не згину. І Петю бити не дам.
Владислав Янчук, як курка, схилив голову набік, звузив очі і здивовано запитав:
— Як же це ти не даси, скажи на милість?
— Кричатиму. Людей покличу. Або вдарю вас чим-небудь,— не задумуючись, сказав Юра.
Він стояв навпроти високого, череватого Янчука, як мишеня навпроти гори. Щоки у нього зблідли.
Петя сидів принишклий і мовчазний. Він уже не плакав, навіть не схлипував, а тільки дивився на обох нерухомими, схожими на достиглий терен у росі очима.
А Владислав Янчук, може, вперше в житті, не знав, що йому робити. Він нервово пожував нижню губу, придавив Юру до землі важким поглядом, потім повернув голову на товстій червоній шиї до Петі і горлонув:
— А Юпітера краще почисть, крокодиле!
Хряпнувши дверима, він швидко пішов до своєї гримувальної.
Якийсь час у стайні було тихо. Тільки пирхали та хрумтіли сіно глад&і, годовані коні. Вони повертали до хлопців свої красиві голови, дивилися на них розумними фіолетовими очима.
Тишу порушив Юра.
— За що тебе батько б'є?
— А він і не батько мені зовсім,— озвався Петя, тручи рукою плече. Видно, батіг залишив у нього на спині дошкульний слід.
— А хто ж?..— здивувався Юра.
Хоч обох їх він уперше побачив лише тоді, як прийшов у пересувний цирк "Шапіто", але вже звик думати, що Петя — син керівника групи наїзників Янчука. Вони й живуть удвох. І разом часто бувають. Тому Юра ще раз запитав:
— Ким же він тобі доводиться?
— Дядько він мені,— пояснив Петя, витираючи кулаком сльози на очах та худеньких щоках.— Батька у мене давно немає, помер. А мати кліттевою на шахті працює... Нас багато, дітей, аж п'ятеро. Ось дядько і вмовив мою матір, щоб вона йому мене віддала. Казав: "На артиста вивчу", а тепер б'є, коли ніхто не бачить. Він усіх ненавидить. І мене — теж... всяк обзиває... А я його Кротом дражню. Тільки він не знає цього. А коли б дізнався, то вбив би. Бачив, які в нього зуби? Як у крота! — Петя зловтішно посміхнувся.
— А зараз за що бив?
— За Юпітера. Кінь молодий, норовистий. А Кріт хотів, щоб я його швидко і гарно почистив. А як ти його почистиш, коли до нього й не підступитися.
Юпітер, зачувши своє ім'я, повернув голову, зупинив довгий погляд на Петі, потів — на Юрі, тихенько заіржав і труснув густою та довгою гривою вогнистого кольору.
— Та хіба ж його загнуздати не можна? — обурено запитав Юра.
— Кого, Юпітера?..
— Та ні. Твого Крота. Мене ніхто ніколи не б'є. Ні татко, ні мама...
— А ти в який клас ходиш?
— У четвертий... Давай удвох Юпітера почистимо.
— Гляди, він кусається! — застережливо став між конем і Юрою Петя.— Кріт його б'є, через те він і кусається.
— А ми його не битимем, він і не вкусить.
Хлопці обережно підійшли до коня, почали гладити його круту гарячу шию та розчісувати хвилясту гриву, ласкаво і лагідно примовляючи:
— Юпітер, Юпітер. Ну, стій же, дурненький. Ми не будемо тебе бити. Ми тебе тільки почистимо. Ти станеш ще красивіший. Ну, стій же сумирненько, стій.
Юпітер спершу підозріло косив на них блискучим, настороженим оком, здригався чутливою ніжною шкірою, а потім потроху заспокоївся, почав мирно хрумтіти сіном і навіть заіржав задоволено, неначе по-дружньому засміявся до хлопців.
3
Того ж дня Юра розказав батькам, що Владислав Янчук б'є Петю. Це швидко стало відомо всьому колективу цирку.
Директор зібрав загальні збори.
Діти, звичайно, на зборах не були і не знали, про що там ішлося. Але після цього Владислав Янчук став мовчазний і похмурий, як темна осіння хмара. Він не називав Петю образливими прізвиськами, не бив його, але Петя бачив, що в своєму рідному дядькові знайшов собі лютого ворога.
Зате у нього з'явився добрий, сердечний друг — Юра.
У хвилини одвертих розмов Петя скаржився Юрі:
— Тут приборкали Крота. Але ж не завжди ми будемо разом. Незабаром роз'їдемось, ти — туди, я — сюди, і тоді він знову знущатиметься наді мною. Ще дужче знущатиметься.
— А ти не бійся,— втішав його Юра,— люди скрізь за тебе заступляться. Ти тільки не мовчи! — І скрушно зітхав: — Ех, і надало ж тобі з таким зв'язатися. Маєш ти собі дядька, нічого сказати!..
4
Цирк виступав у селі Лісному.
Село невеличке, загублене серед мережива річечок, серед лісів і перелісків. Але глядачів повно. Ніколи ще сюди не приїздив цирк, тому і зібралися всі, хто міг, малі й дорослі.
А прибув сюди цирк завдяки наполяганням Юриного батька. Він не раз казав:
— Нас повинні бачити не тільки у великих містах. Нам треба виступати на заводах, у колгоспах, а особливо — у віддалених селах. Тим людям немає часу, щоб їздити до міста на всілякі видовища. Ми мусимо самі до них поїхати.
Дехто з артистів вважав Юриного татка диваком, а його затію — химерою, і неохоче їхав у село. Найдужче заперечував проти поїздки Владислав Янчук. Кричав, що він — не балаганщик, що йому потрібні справжні глядачі, які розуміються на мистецтві, але не міг не скоритись волі всього колективу, і поїхав...
Так само, як і в місті, поставили шапіто. Розклеїли афіші.
Була неділя, йшла ранкова вистава.
Перед початком вистави виявилось, що місць не вистачає. І тоді Сергій Любченко дозволив заходити без квитків. Нехай кожен, хто хоче, дивиться виставу. Цирк від цього нічого не втратить, а для людей — і користь, і веселий відпочинок.
Отож зала була набита людьми, як засік зерном. Випалені на сонці хустки і кашкети дорослих. Чубаті голови хлопчаків і дівчаток. Засмаглі, аж темно-коричневі обличчя. Облуплені носи і — розширені, блискучі, переповнені цікавістю очі.
Артисти ще ніколи не бачили таких вдячних глядачів.