Данка і Крак

Повість

про кілька незабутніх травневих днів

Моїй похресниці Богданці

Коли моя похресниця була маленькою, вона часто розмовляла з півнем Кукуріком, який прилітав до неї аж на п'ятий поверх. Коли я довідався про це, то написав ось такого віршика:

Таємниця про Кукуріка

Моя хресниця Богданка

має мудрих мамцю й татка.

А живуть вони у місті —

мають в телеку всі вісті

і не знають, що Богданка

знає інші вповіданки,

бо до неї Кукурік

прилітає цілий рік.

Уникає він дорослих,

їх нема — іде у гості.

Він постукає в вікно,

оповість вже не одно,

а про все на білім світі,

про що мають знати діти.

Я хотів хоча би раз

те почути, але — зась!

І тому ніяк не можу

оповісти щось підхоже.

Тільки й того, що прорік,

що існує Кукурік.

І хай вибачить Богданка,

що секрет я розбаламкав.

І ось тепер інша дівчинка, як не дивно, також Богданка, аж цілих два тижні була знайома з круком, який розмовляв. І про це недовге, але цікаве знайомство наша розповідь.

1. Сто тисяч слів

Це трапилося навесні. Через відчинене вікно линув пташиний щебет, вливалися пахощі розквітлого білого саду. На голій гілці високої старезної грушки навпроти вікна сидів великий чорний птах.

Данка з острахом підійшла до вікна — воно немов притягувало її.

— Прривіт! — сказав птах. Отак просто людською мовою. Данка не могла не відповісти. По-перше, вона була вихованою дитиною, принаймні так вважали усі, хто приходив до них додому. По-друге, вона не могла не відповісти — і край. Хоч, признатися, трішки було лячно. Зрештою, вона читала Івана Франка "Коли ще звірі говорили" та інші книжки, де усі тварини і птахи говорять так, як і люди.

— Привіт! — відповіла Данка.

— Я називаюся Кррак. Так найзрручніше. Бо насправді моє ім'я дуже довге "Той найстарріший львів'янин, що замешкує у Винниківському лісі біля каменя".

— Я Данка, — представилися дівчинка.

— Дуже прриємно, — це знову Крак.

— То ти вмієш розмовляти? — все-таки поцікавилася Данка.

— Як бачиш і чуєш.

— І багато слів знаєш? — Данка вже оговталася, стала сміливішою.

— Напевно дуже багато, — відповів Крак.

— Ого! — вигукнула Данка. — Я також знаю багато слів, — похвалилася дівчина. Сказати "сто", чи не забагато? І вона назвала скромнішу цифру: — Може, сорок!

— Це зовсім мало, — розчарував ЇЇ Крак. — Ти вже, мабуть, наговорила сорок слів.

— То, може, сто? — з надією запитала Данка.

— Я думаю, — поважно сказав Крак, — що ти знаєш набагато більше. Назви тільки те, що бачиш у кімнаті, в якій ти перебуваєш оце, і те, що бачиш через вікно, то буде не менше аніж сто слів. Попрробуй!

— Але я, — Данка трохи зніяковіла, — не дуже вмію числити до ста. Особливо після десяти.

Данці було соромно.

— Це не біда, — розрадив її Крак. — Я тебе зарраз навчу, якщо хочеш.

— Звичайно, — вигукнула Данка, — а ти скільки знаєш слів?

— І багато.

— Може, тисячу? — здивувалася дівчинка.

— Доррога Данко, — Крак промовляв дуже поважно. — Ти навіть собі не уявляєш, що сама вже знаєш тисячу слів.

— Не може бути?! — Данка була і здивована, і захоплена від почутого.

На якусь мить запала мовчанка. Данка сповнювалася гордістю за себе: адже вона знала таку неймовірну кількість слів. їй навіть захотілося комусь похвалитися. Вдома була тільки бабуся — вона поралася на кухні, татко з мамусею пішли до праці. Дівчинка обережно виглянула у вікно. У садку ганяв чорний песик Гавчик, більше не було нікого. Гавчик зовсім не знав людських слів, ніколи їх не вимовляв, але розумів багато. Оце недавно наша кицька Мнявка впала чи зіскочила з балкона третього поверху (Данка мешкає на третім поверсі) — і десь загубилася в кущах. А вже стемніло, і годі було в садку знайти Мнявку. І пані Оля з першого поверху, господиня Гавчика, звернулася до нього:

— Гавчику, пошукай кицю, але не нашу, а чужу!

І Гавчик тут же занюхав у кущах Мнявку і загавкав на неї. Отак і знайшлася кицька. Отож, Гавчик добре зрозумів, що йому казала пані Оля.

— Знаєш, Краку, он той внизу песик розуміє слова, але не може їх вимовляти, — сказала Данка.

— Я це знаю. Собаки чи котики розмовляють по-людськи тільки у казках, — відповів Крак.

— А чому ти можеш? — запитала дівчинка.

— Я — це зовсім інше. Старі мудрі крруки недаремно проживають багато сотень літ. Вони мають так багато часу, що навчитися мови їм далебі не важко. Правда, не всі. Але ті, що дуже хочуть. Я хотів то й навчився!

— То ти такий старий і мудрий? — запитала дівчинка.

— Старрий — то старий, але чи мудррий, сказати важко. Бо є мудрріші птахи від мене, — відповів Крак.

— Але ти... ви, — поправилася Данка, — стільки знаєте слів, ти-сячі-тисячі слів. Ви, напевно, найрозумніший?

— Кажи мені "ти" — я не буду чутися аж таким старрим. Гарразд? — попросив Крак.

— Гаразд! — згодилася Данка. — У нас є різні словники. Татко весь час заглядає до словника української мови. Цікаво, скільки там слів? Чи є тисяча?

— Того словника, що має одинадцять томів? — запитав Крак.

— Не знаю скільки. Прошу трохи зачекати, я порахую, — сказала Данка і побігла до другого покою, де у зашкленій шафі стояли словники. Вона порахувала усі товсті зелені томи — вийшло десять і ще один.

— Є десять і ще один, — повідомила Данка.

— Оце і є одинадцять. Один на дцять. Оте "дцять" колись означало "десять". Один на дцять є одинадцять, два на дцять — дванадцять. І так далі.

— Три на дцять — тринадцять, — вже сама додала дівчинка, рада-радіська.

— От бачиш, як усе прросто, — промовив птах. — У тому словнику майже сто сорок тисяч слів. Це дуже-дуже багато. Але це ще не всі укрраїнські слова. Навіть доросла, освічена людина не може їх усіх знати. І як щось не знає, то й заглядає до словника.

— Як мій татко, — додала Данка. І тут же похвалилася: — А я знаю трохи англійських слів, більше аніж десять.

— О, це вже немало як на початок! — сказав Крак. — Наразі я мушу попррощатися з тобою — лечу далі. Отож, побачимося завтра? Добрре?

— Добре!

Сумно стало Данці. Гавчик порпався у щойно скопаних грядках — що він там шукав? Може, черв'яків? Вона подалася до кухні, щоб похвалитися бабусі:

— Бабусю, чотири на дцять — є чотирнадцять і так далі.

— Хто тебе цього навчив? — запитала бабуся. — Я тобі такого ще не казала.

— Це ... — вже хотіла сказати, що Крак, але похопилася. Бабуся скаже, як завжди, "Ти вигадуєш! Ти така фантазерка!". — Я сама додумалася.

— Важко в це повірити, — сказала бабуся. — Та всяке на світі буває. Я тішуся, що ти у нас така розумниця.

— І ще я знаю, бабусю, що українських слів є більше, ніж у словнику, що має один-на-дцять томів. їх там більше ста тисяч.

— Ну, це вже, напевно, знаєш від татка, — заспокоїла себе бабуся. — Я навіть сама не знаю, скільки їх у тім словнику.

— Угу, — відповіла невиразно Данка і вийшла на балкон, де вилежувалася у затінку Мнявка. Бо їй було б задушно на сонечку. Мнявка дуже пухнаста, мовби перська. А може, й таки перська. Весь балкон був обтягнений сіточкою, аби Мнявка знову не зістрибнула вниз. Але вона вже змудріла — і тільки очима водила за Гавчиком у саду.

2. Данчине ім'я

На другий день Данка біля відчиненого вікна чекала на Крака: і той не забарився — сів на гілці, трохи похитався і після "прривіт-прривіт!" запитав:

— Твоє повне ім'я — Данута?

— Зовсім ні, — відповіла Данка, — моє повне ім'я Богдана.

— Он як! Дуже цікаво, — сказав Крак, — Гаррне ім'я. Від нього можна утворювати багато різних форрм: Богданка, Богданочка, Богдася, Бодюня, Данка, Даночка, Дасечка, Даня ...

— Я це знаю, — відповіла Данка. — татко мене кличе Даночка, мамуся — Дануся. А бабуся просто Данка — і це мені найбільше подобається, бо я вже не така маленька, аби мені сюсюкали.

— Авжеж, — згодився Крак.

— А тебе також можна по-різному називати? — поцікавилася дівчинка.

— Гадаю, що ні. Крак — та й усе. Та й хто б мене мав кликати інакше? Старрі кррукки? А розмовляю я з небагатьма. І однією із тих осіб зараз є Богдана. Чи ти чула про Богдана Хмельницького?

— Аякже, — відповіла Данка. — Мене й назвали на його честь.

— І що ти про нього знаєш? — запитав Крак.

— Татко вже розповідав. Глянь сюди, на оцю стіну — бачиш картину? Це Богдан Хмельницький на коні в'їжджає до Києва. Через Золоті Ворота. За ним різні козаки, полковники. Його зустрічають священики, люди. А Київ — то наша столиця.

— Знаю, Данко, знаю і хто такий Богдан Хмельницький, і про Київ. Я навіть тобі прризнаюсь, що бачив його особисто під Львовом. Тобі відомо, що він вчився у Львові, а коли став гетьманом, хотів здобути Львів?

— Знаю, — відповіла Данка. На це Крак тільки підніс голівку, мовляв, оця дівчинка усе знає! Данка продовжила:

— Знаю усе від татка.

Крак ще раз уважно глянув на стіну і сказав:

— Ваш "В'їзд Хмельницького до Києва" — це не сама картина, а тільки репрродукція. Сама картина набагато більша і висить у музеї. А от, хто намалював її, ти напевно не знаєш?

— Не знаю. А хто?

— Був колись такий художник Микола Івасюк. Він, до речі, трохи жив у Львові, і в центрі міста навіть є пам'ятна таблиця.

— О, Івасюк! — вигукнула Данка. — Звичайно, знаю. Ми з мамусею недавно були на концерті, де співали його пісні, "Червону руту"...

— А ти пригадуєш ім'я того композитора? — запитав Крак.

— Та Івасюк ...Микола, ти ж оце сказав, — відповіла Данка.

— А от і ні. Він називався Володимир. То два різні Івасюки; художник і композитор. Але походять з одного крраю — Буковини.

— О, тепер буду вже знати! — запевнила Данка. — Казав татко, що отого, який писав музику, вбили у лісі вороги. Наші вороги.

— А хто це наші ворроги? — запитав Крак.

— А ти хіба не знаєш? — здивувалася Данка. — Вороги — то вороги. Я їх не бачила. Татко бачив. І бабуся бачила.

— Гарразд, — згодився Крак. — А що робив Богдан Хмельницький?

Але Данка і це знала. Вона сказала:

— Він визволяв Україну від ворогів. І певно, Київ? Тут я добре не знаю. Але мушу все знати про нього, бо маю його ім'я.

— О це похвально! — потішив Данку Крак.

Вона ще раз повернулася, щоб оглянути картину. На ній було дуже людно, багато прапорів і церковних хоругов, немов на якімсь великім вічі. Саме у цю мить до покою повагом увійшла Мнявка — враз зупинилася. На дереві в отворі відчиненого вікна сидів великий чорний птах. Мнявка випнула спинку, настовбурчила хвоста — зовсім готова до бою.