Чорно-біла, як примара.
І, не дивлячись донизу,
– Грр, – наспівує над лісом.
Ріс у лісі Дуб кремезний,
Височезний, широчезний…
Баба всім хмаристим тілом
На вершечок і присіла.
І зітхає важко:
– Ху, трішечки передихну…
А із дощиком торбину
На плечі несла Хмарина.
Листя в Дуба молоденьке,
Зелененьке, цікавеньке,
Тож, торбина "трісь-трісь-трісь" –
Дощ пішов на увесь ліс!
Баба-Хмара поспішає,
Дірочки оті латає.
Де зашиє – знов тече…
Баба торбу ту товче,
Сердиться, гарчить, лякає,
Блискавицями жбурляє.
Дуб сміється й примовля:
– Що, попалася, стара?
Будеш в мене капелюхом,
Моїм власним водохлюпом!
Дощ люблю я, після нього
Купу листячка нового
Маю, щоб, коли схотів,
Шелестіти ним зумів.
Баба думає-гадає,
Вітра в поміч закликає:
– Помагай-но, Вітре-друже,
Бо старій вже не подужать!
Чують всі – гуде та свище –
Молодий летить Вітрище.
Гулка Дуба гнеться-гнеться,
Баба Хмара аж сміється:
– Покатай-но мене небом!
Рознесімо дощ, колего!
Витяг хмару той з біди
Та й до Дуба каже:
– Ти безсоромний егоїст!
Там зітха сусідній ліс!
Без дощу вже тиждень другий
Жовкне і стоїть понурий!
Дощ – то посланець небесний,
Вітер Хмарі – син похресний.
Зрозумій: ділитись треба,
Бо у всіх є в тім потреба!
Засоромився Дубочок,
В листячку ховає очі…
Хмара ж геть пішла ліниво,
Залишивши ліс щасливим.