Десятий рядок (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент).

1

Максим знову думав про гроші. У матеріальних вимірах світу їх було до непристойності багато. А в нього – до непристойності мало.

Якщо розкинути мізками, виходить якась незрозуміла нісенітниця. Він – не філософ монетаризму. Не речник кейнсіанства. Йому байдужі тонкі закони грошового обігу, стрункі ряди грошоперетворень. Він мало тямить у безжальних закономірностях дефолту, після якого чимало бізнесовців накладають на себе руки. Гроші несуть свободу – вони ж є носієм розпаду й смерті.

Кажуть, що гроші треба любити, мовляв, вони – найважливіша річ у житті. Але чому в заможних країнах так багато нещасливих, така густа суїцидальна шкала? Чому в радянських концтаборах, де сидів його дідо Гнат, гроші не важили нічого? Чому там люди не лише ламалися, але й гартувалися? Чому воля там коштувала більше, ніж найбільший банківський рахунок?

***

… Ты меня не любишь, не жалеешь, – раптом зазвучав із іншого кутка столипінки красивий, трохи істеричний, чоловічий голос.

Гнат подумав, що такі голоси, швидше за все, можуть мати кримінальники. Назагал вони не розуміють поезії. Проте Єсенін був єдиним автором, частину віршів якого полюбили зеки.

…я ведь сам люблю тебя не очень, утопая в дальнем, дорогом…

Підпила зеківська компанія проливала сентиментальні сльози над піснею братана. Це не заважало їм різатися в карти "да патери пульса". Нарешті, один програвся до ручки.

Раптом він пробігся по вагону й побачив майже нове пальто якогось поляка, який нещасливо потрапив у СРСР разом із своїм добротним одягом…

– Слышь, алєнь! Атдавай по-харошему! Я сказал!

– То есть как? Как отдавай? – огризався поляк ламаною російською.

– Слышь, асмадей, ещо адно слово и я щас потушу твои бебики, бля буду!

Один із приятелів сказав до протестувальника щось по-польськи. Напевне, пояснив, що урка погрожує виколоти йому очі. Широкоплечий поляк зблід. Мовчки подав злодієві пальто. Той розплився у фальшивій ввічливій гримасці:

– Так то лучше. А то я уже хотел тебя урыть и затемнить, фраер! – ошкірився злодій із нотками біснуватої істеричності в голосі.

Поляк ще не розумів до кінця, що втрата верхнього одягу взимку – один зі способів швидко померти. Він довго шепотів про щось зі своїм приятелем. Той, напевне, був радий, що його потріпана, але ще пристойна шинель уціліла…

…только нецелованных не трогай, только негоревших не мани…

Спонтанний романс оплакував і прощав, усе розумів і все переступав, по-злодійському молився й по-блатному сентименталив. Фальшиві романтичні культики були фікцією. Як і спроба захистити невинних хлопців від розтлінної мужененависниці, що краяла серця й відбирала рештки розуму, манячи темною вродою.

Надривний культ матері був останньою підсвідомою потребою клаптика святощів. Насправді ні урки, ні суки, ні інші злодійські касти не дбали про своїх матерів, захищаючись видуманими міражами. Людське вже давно зникло за далеким поворотом вулички дитинства чи юності…

… кто любил, тот уж любить не сможет, кто сгорел, того не подожжёшь…

Ліпший кореш злодія, який хотів виколоти полякові очі за пальто, майже плакав, завершуючи спонтанний спів. А може, й плакав, адже ніхто ще не відміняв чимало "я" в людині, навіть недорозвинутій…

Театр життя і смерті, далекий як від нездарного, так і від талановитого лицедійства, оживав над вагоном. Може, то сама Мельпомена (або сибірська посестра богині), виючи від вимушеної самотності, обрала цю землю для експерименту, щоб показати людям витончені можливості театролюбства як садомазо, садомазо як смерті?

Потяг їхав сибірами, неначе сахарами. "Там би було легше", – подумав Гнат. Довкола зависав сопух немитих тіл. Час до часу в ніс било сциклиння.

"Людину неважко оскотинити, руйнуючи її біологічні потреби. Не дайте їй їсти. Або дайте дуже мало, щоб вона лише існувала. Примусьте її непосильно працювати. Через два – максимум три тижні з людини зійдуть усі нашарування цивілізації. Вона або покінчить із собою, або буде думати лише про їжу. Їй будуть снитися товсті рум′яні хлібні тіла, що кривляться й підморгують, пролітаючи уві сні кудись повз рот нещасного.

Але не забирайте в людини останню дрібку надії, інакше вона втратить волю до життя. Зрештою, начальники й начальнички, як кажуть злодії про весь персонал таборів, є і чудовими катами і непоганими ілюзіоністами, коли цього потребують інтереси партії і народу", – болісна гримаса на мить перекривила Гнатове лице, зробивши його подібним до потворної маски.

Крик матері, у якої дорогою померла від переохолодження дівчинка-немовля, тиснув на барабанні перетинки. Нарешті він затих. Якось раптово, підозріливо. "Не інакше, як її просто вбили, щоб не кричала, й викинули з вагона", – пронеслося десь на периферії Гнатової свідомості.

У повітрі кружляв запах макабри…

2

Дід, син і внук не впізнавали одне одного.

Вершини й низини були далеко – і поруч. Зрештою, якщо й опинишся там або тут, завжди можна переплутати вершину з прірвою. Нема жодних приписів, бо на могилах проростають юні квіти, у стеблах яких закладено зерно вмирання. А на вершинах одиноких блукальців наскрізь продуває крижаний вітер.

Гнат, Марко й Максим не знали цього. Хоча інтуїтивно здогадувалися. Троє юнаків були нині зведені чи то беззубими, чи то зубатими Мойрами в одне химерне братство за кровною спорідненістю.

Зрештою, вони ніколи не впізнавали один одного. Максим міг бути Гнатові дідусем, а Маркові батьком. Проте сталося навпаки. Причин саме такої сімейної ієрархії не знав жоден із них. Їм не потрібно було це знати. Хто додає собі знань, додає страждання.

На Гнатовім рукаві було видно найчіткіше – перша група крові. Жодних запитань, ніяких застережень. Три Мойри водночас глянули на Гната із сумішшю ненависті й поваги (можливо, автор перебільшує, адже Мойри нездатні ненавидіти смертних, як нездатні їх поважати). Як би там не було, три Мойри в унісон показали Гнатові шлях до гадесових володінь, залишивши єдиний шанс зі ста. Він ступив туди, нічого не підозрюючи…

На Марковім рукаві друга група крові теж добре проглядалася. Середульша Мойра ні про що його не розпитувала, підозрюючи, що цей юнак знає її біографію з кількома небажаними плямками. Мойра ще подумала, що Марко може донести олімпійському імператорові – і ввічливо, жестом регулювальника спрямувала його на вершину. Мойра, щоправда, не сказала, що шлях до тієї вершини був захаращений мезозойським листям і кореневищами пралісів.

Напис на Максимовому рукаві був нечітким. Щоб розгледіти його третю групу крові, потрібно було докласти зусиль. Коли Максим поскаржився на нечіткість печаті, одна з Мойр процідила крізь зуби: мовляв, не варто було в дитинстві приглядатися до десятого рядка. Максим перепитав, чим завинив десятий рядок. Мойра, мовби не чуючи, неохоче зронила, що було цілком достатньо приглядатися до шостого, накрайняк сьомого. Максим хотів відповісти щось образливе. Але глянув у паралітичні очі старухи – й злякано, мимо своєї волі, посміхнувся.

Але беззуба уже не слухала його. Зрештою, на її місці уже кружляла молода чорнявка. Чорнявці були до лампочки метафізичні танцюльки. Можливо, вона лише прикидалася безтурботною після десяти років єзуїтського колегіуму.

Або трапився нечастий збій матриць і три Мойри запропонували Максові три різні шляхи. Кожна щось нашіптувала у вухо, наче Гера, Афіна Паллада й Афродіта тихцем обіцяли Парісові всі приваби світу взамін за яблуко чвар – і Паріс віддав яблуко Афродіті.

Максим зробив по-своєму, намагаючись ступити кожним із трьох путівців.

Ну і ну, – зловісно загримасували три Мойри.

Давай-давай, – сказала перша.

Ступай-ступай, – перебила друга.

Не бійся – не бійся, – підсумувала третя.

У будь-якому разі троє юнаків, знову не впізнавши один одного, розійшлися різними дорогами.

3

Для Максимового батька ніколи не існувало повнокровної реальності, лише її найнеобхідніші елементи – робота, їжа, частково сім′я. Душею він назавше залишився у стародавньому світі, заплативши таким чином за юнацьку втечу від реальності.

Тато часто робив у своїх лекціях порівняння. Подекуди вони виходили за межі компетенції історика. Максим дотепер пам′ятає шматочки однієї з татових лекцій початку 90-их, на якій він випадково побував ще школярем. Рівний спокійний голос якогось архіваріуса контрастував із емоційною пружиною, закладеною всередині батькових слів – із цитатами, аналогіями, міркуваннями про психологію й імітації… Здавалося, батько був не лише істориком із фактами, за якими не видно людини, а й аналітиком психічних рис тоталітарних держав і їхнього мистецтва…

Голос Марка Гнатовича оживає. Максим виразно чує:

Кожен диктатор, що графоманить, утричі небезпечніший за того, який не грішить пародією на передачу енергій.

Навіть Сенека мусив підхвалювати вірші Нерона. Як і Сталіну, Нерону створили ірраціональну ситуацію, тобто теплу ванну.

Кожна сталінська стаття одразу потрапляла – що там на передовиці провідних газет? – тьху!– на скрижалі новітньої історії .

Радянський керманич вірив, що творить нову реальність. Ось один із його недовіршів, коли він іще був підлітком:

Цвети, о Грузия моя!

Пусть мир царит в родном краю.

А вы учебою, друзья,

Прославьте Родину свою!

"Видатний" поет і театральний лицедій Нерон вірив, що проголошує нове людське слово.

Щоправда, Сталін утратив інтерес до віршиків, якими грішив замолоду. Гітлер утратив інтерес до картин і зодчества – проте давав настійні поради Лєні Ріфеншталь стосовно "Олімпії" й "Тріумфу волі". Запаси творчої енергії, що не годилися для мистецького, ставали темною антитворчістю.

Певна частина честолюбців на місці Нерона, Сталіна чи Гітлера, які витворили своє демонічне мистецтво – завдяки ігрищам із народами, повірила б у своє месіанство – такою теж є людська психіка. Панегірики текли ріками, подібні на початку нашої ери й при завершенні її другого тисячоліття.

Незрівнянний… сонцесяйний… Але хто може засудити цих панегіристів? Хто з нас був на їхньому місці?

Навіть мудрець Сенека всіляко розхвалював Нерона, а потім віддав йому своє майно. Навіть естет Петроній вигадував найвитонченіші оди для прославляння мистецького дару посередності, звихнутої від манії величі.