Інфекція

Процюк Степан

СТЕПАН ПРОЦЮК

ІНФЕКЦІЯ

Журнальна версія.

Роман

Будеш, враже клятий,

Батьками орати,

Матерями волочити...

Зі стрілецької пісні

ЧАСТИНА І

Сава Чорнокрил не любив України. Тієї, кожноденної, зі смердючими вокзалами і панельними будинками — химерними переростками хрущовського комунізму, із обідраним людом як конкретним доказом марноти будь-яких романтичних візій. Бо ця земля, як Бермудський трикутник, ковтає енергію та віру, серця і радість, провокуючи лише застаріле галюциногенне видиво співучої беззахисної дівчини, супер-вродливої та гіпердоброзичливої. Дівчини, яку кожен зайда, чи то із коротконогим монгольським обрисом, чи то у пропітнілих лаптях 45-го розміру, міг брати, скільки заманеться, скільки закладено енергії у його мілітарному пенісі. А дівчина лише наспівувала йому тужливих пісень своєї землі, обсмикуючись, як курка, після розбещених поз, у які ставив її жвавий і жорстокий син могутньої імперії... А дівчина стелилася у європейських борделях під заслиненого дегенерата, і, слухаючи її тужливі пісні, бачачи її щирі сльози, заслинений дегенерат черпав від неї силу, її рахманне лоно наповнювало міццю його пересичений фалос, її муки і приниження пожвавлювали заслиненого дегенерата, підліковуючи його від емоційного паралічу. І цей розніжений мастодонт хотів її ще і ще, ох, як приємно володіти слабосилим і страждаючим тілом дівчини, викоханим на галицьких чи полтавських хлібах, як зворушливо купатися у її сльозах, цих найдорожчих екстрактах для омовіння, як розігріває підіпсуту хиріючу кров не поношена блядь із уже безпотрібним досвідом мужчинознавства, а молода наївна якась там східна слов'янка, котру можна за безцінь мати і раз, і п'ять, і сто, лише би бажання, дорогий пане, виключно ваше бажання, а вона, сука, повинна зробити все, щоб сподобатися вам, перепрошую, заслиненому шістдесятирічному товстунові...

Саву Чорнокрила мордували ці візи, ці незмивні плями сорому українського чоловіка; ох, пане-добродію, ви пропускаєте усі наші болі крізь власне серце, патетично підвивали дорідні жіночки із розмаїтих, але нечисленних патріотичних союзів. Сава, кремезний тридцятитри-річний красень із вузенькою чорною бородою, але повноцінною, на відміну від носіїв борідок-епігонів під вождя світового пролетаріату, лише зціплював зуби. Вони проповідують галушково-вишиване непротивленство воріженькам, а прийшов би сюди справжній ворог, із філософією меча, а не бандури, вмить набрали би страху повні майтки. При останньому слові Сава презирливо усміхнувся. Він не любив галичан за їхню маніпуляцію та зманювання ідеалами, за їхнє політичне перелюбство, за їхню дріб'язкову корисливість і міщанську хитрість, за потрійне дно, за любов до побутового комфорту і відразливу корумпованість. Він, Сава Чорнокрил, праправнук черкаського степовика, нащадок Міхновського і Донцова (галичани не породили національних ідеологів), знав — а чи пан, чи пропав.

Сава Чорнокрил не любив Заходу. О, зараз почнеться: ксенофобія, загумінковий жах, слівець, бляха, понавидумували красивих, екзис-тенційні очкарики і перезрілі феміністки, а самі трусяться у гонитві за кожним доларом із руки чемного мефістофелика; аякже, фашизм, етнічні чистки, основи санації. Не можна бути трішки вагітним чи трішки мертвим, як ці недороблені продажні інтелігентики, майже кричав учора Сава за чаркою коньяку своєму знайомому, що знається на Гайдегерах і Гадамерах; а у Пирятині ти був, у Яготині був, у Почаєві був, у Берестечку був, питаю руба, був чи не був? Ясно, що ні, то до сраки усі твої філософії, друже; яка толерація, яка оксамитова революція, ви всі подуріли, чи що; ти ще більший ворог, ніж ворог-інородець, ти байдужий хохол, лише з тією відміною, що хочеш їсти замість чорного хліба із салом бутерброд із червоним кав'яром! А що Захід, що Захід? Це суспільство, котре не на двох, а на чотирьох гребе до занепаду; содом і гоморра, інформаційний сатанізм. Сава Чорнокрил трусився від люті, його вузька чорна ^борода кумедно посмикувалась у такт артикуляційній оргії обличчя. Йди геть, не хочу тебе більше бачити, кричав знайомому; ох, не туди б'єш, Іване; ні, це ти Іван, родства нєпомнящій, втрачений і небезпечний для України, а замість душі маєш вівтар, біля якого щоденно шлеш молитви доларовому богові!

І знайомий ішов, віднині упереджений до Сави і його ідеалів, і перемішувалося праведне із грішним, кров із олією, квітка із будяком, і далі висів над Україною густий, як мармелад, туман непорозумінь, злоби і відчуження, і кусали один одного українці за литки, руки, серце; ану, хто болючіше, вправніше, ненависніше... Що ж таке, ми всі хочемо для неї добра, рустикали і західники, слов'янофіли і євро-поцентристи, львів'яни і донеччани, сини і дочки, бомжі й олігархи, чиновники і священики. І ледь чутно долинав з-над верети густого туману чийсь злісний демонський сміх, мефістофельський регіт, припадок сміховибуху, наче відбувався змонтований перегляд усіх найкращих епізодів із фільмів Чапліна Чарлі...

Сава Чорнокрил не любив ні Галичини, ні галичан. Але причиною

цієї упертої нелюбові були не лише завеликі галицькі вуха чи задрібні

носи...

Сава був одруженим. Його дружина-галичанка і малолітня дочка теж мали імена, малоприсутні у масовій свідомості, — Іванка і Софійка. Хоча і тут Сава мав претензії до західноукраїнської гілки етносу, адже після того, як охрестили, звісно, у автокефальній православній церкві його дочку, на Галичині Софійки почали появлятися, як гриби після зливи.

Жити у Києві Іванні було, ох, як нелегко, і справа навіть не у крихітній однокімнатній квартирі Троєщинського житлового масиву...

Батько Іванни, Микола Васильович Лоб'юк, у роки царювання броватого та орденоносного радянського імператора був в'язнем сумління. Галичанин із Тернопілля, який після приваб совєцької тюрми і одиночок-карцерів, брому і нейролептиків повернувся додому не мужнім лицарем, котрого загартувала етична і фізична отрута, не принцом-суперменом, аура якого випромінювала світло антирадянщини. Ви бачили коли-небудь післяаварійного пса із перебитим хребтом, котрий не йде, а сунеться, не хлебче їжу, а терпить тортури від болісності навіть будь-якої спроби на мімічний експеримент?

Таким перебитим, розчавленим псом був і Микола Васильович Лоб'юк. Жах і параноїдальний невроз колишнього в'язня сумління звив у мозку настільки глибоке гніздо, що багато років опісля в'язниці, за умови найменшого нічного шурхоту Микола Васильович зривався з ліжка, наче тортурований фантомами білої гарячки, уявляючи безжальних мускулястих чекістів у червонозоряних погонах, які зараз прийдуть у помешканьїя. Ось вони вже йдуть, вже близько, щоб забрати його до карцеру, щурі і вода до кісточок, шматок хліба на день, а перед тим прив'яжуть його до столу військовими ременями, кляп у рот, і почнуть повільно, як у відеозаписі, ґвалтувати на його очах дружину і дочку. Тільки закрив очі, голку під нігті, копанець у яйця, Щоб надалі не був таким розумним, дивився, антирадянське падло, націоналістичне охвістя, українсько-буржуазний покидьку, бачиш, як ми по-господарськи зриваємо із твоєї законної одяг, як добротно готуємося взути твою націоналістичну дочку-целку! Ми все можемо, громадянине Лоб'юк, звертання "товариш" ти не заслужив, лакею світового імперіалізму. Але можемо і припинити цей сеанс сексуально-анатомічного театру, баб у нас, як гною, правда, націоналістичних підстилок приємніше трахати, руса коса до пояса та інші прибамбаси. Можемо, повторюю, і припинити, але зараз же, негайно, голос монументального чекістського суперзбоченця ставав металічним та нелюдським, видавай усіх своїх приятелів, старий чекіст ся запитав: "Скажи, скажи, націоналісте, з ким ти роками працював?", інакше гаплик твоїм бабам, гаплик і тобі, зараз опустимо, а потім щурам на корм, сука, ти говориш чи ні? І Микола Васильович починає говорити, відрікатися, як Галілей, Хвильовий та Єфремов, страх запліднює його мозок. Розкажу їм усе, що знаю і не знаю, допоможу доблесним радянським органам, треба жити, самостійної України все'дно не буде, хто подолає таку машину? А Микола Васильович сповідається, чекістські очі регочуть, погляд слідчого зневажає, старий вишколений полковник плює в обличчя, ми чули, сука, про бандерівців-героїв, що підривали себе гранатами, ми чули про лицарів лісу, а ти зламаний хер, нічтоже-ство, те, що ти розказав, ми вже знаємо; просто захотілося провести тобі ще одну профілактичну шокотерапію, твої приятелі гинули, му-даку, а ти наклав у штани, хоча до тебе ніхто ще і пальцем не доторкнувся.

Микола Васильович зривався з ліжка, холодний піт, вода із цукром, еленіум та інші атрибути м'яких обіймів припадку гострого параної-дального неврозу. Боже, колись був лікарем, тепер заледве знайшов роботу в задрипаній бібліотеці, перебираю картки, бесіди про русифікацію і права людини — помилки молодості, об цю машину не один зламав власну голову, у мене сім'я, моя дорога Іванночка. Але ж вони там гинули, оголошували суху голодовку, деякі мої приятелі не боялись нічого, вишкір у очі смерті, українські самураї, підпільні герої, люди, зіткані із чистого екстракту ідеї...

Микола Васильович Лоб'юк не змінив власних переконань. Але страх загнав їх у підсвідомість. Громадянин Лоб'юк іноді любив займатися із незнайомцями, і, бажано, якнайпересічнішими, щоб не розкусили, рольовими іграми, видаючи себе за армійського офіцера, кадебістського полковника, слідчого із особливо важливих доручень.

Найліпше це було робити у транспорті. Громадянин Лоб'юк хапався за будь-яку ситуацію, викручуючи її на користь спланованій бесіді, і, починаючи спочатку жартівливо, майже грайливо, — вам, типу, хіба радянська влада не подобається, розпалював і роз'ятрював себе, його монологи набирали політичного пафосу, пристрасті громадянського обвинувача.

'Тюремний фольклор 50-60-их pp. радянських в'язнів сумління.

Ідеалізм навиворіт, сатанізм відносно власних переконань, захисна реакція психіки. І найпечальнішим було те, що ніхто, майже ніхто, окрім одного чоловіка, очі якого палали такою ненавистю, що могли перетворити трагічного роленосця на клубок пари, не заперечував.

1 2 3 4 5 6 7