Бо це все од жадібності: навіщо тобі, дурепо, високі каблуки, як у тебе й так довгі ноги?
Бо треба все робити з головою — щоби не зламати підбори, треба ставити їх на рейки і тоді ні одного разу не провалишся. Тільки-но я здійснил'а це, як ніч уся гойднулася й притулилася до мене асфальтом.
Таким же чорним, як і теплим. Дивно було бачити зупинку боком і себе, приліплену до неї надійно, так, що з неї вниз не ковзнеш. Ну не смішно? А, це тому, що я тримаюся за рейку, як же тут сповзеш?
— Ну-ну, — почула я найрідніший голос. — Оддайте рельсу, вона не ваша.
Що підвівши голову у протилежний бік, треба поставити її так, щоби зупинка слідом поповзла назад в горизонталь. А постать на ній стала вертикально над тобою.
— Я сережку...
— Сережку біля рейки загубила? — так, це той самий голос його. Що навіть на мить здалося, що він без лівої шкарпетки. Однак всі були на ньому, лише іншого кольору — такого самого, як і його автомобіль.
— А що ж іще? — лапнула я її, аби вийняти тихцем з вуха. Бо якщо він побаче її там, то не повіре. А я більш за все боялася, що він подумає, наче я брехуха.
Я сіла. Так-так, і "таврія" оно стоїть. А не якийсь там "жигуль". І голос такого ж самого кольору:
— Давай, допоможу тобі встати.
Так ніжно, що я не могла збагнути, чого хочуть його слова.
Бо мене огорнула нечувана сила: адже це він, виходить, цілий рік тут щоночі чекав? Ну ясно, чекав, бо це ж я, дурепа, сама взяла і дала йому тоді навмисне невірну адресу! Цілий рік, бо він, сердешний, не знав же, що на цій зупинці частіше не буваю, бо Нінчина мама частіше й не вмирає.
__________________
Бо воно
От чим хороша голодовка, то це тим, що її нема. Отако бери мішка, отако неси, отак заходь в кукургудзу — вона, слава Богу, це тобі не пшениця, де колись за колосок в Сибір садили — в ній і поночі не заховаєшся. А в кукургудзі — хоч удень. Хоч конем їдь. Тут головне лише не бовкнути, бо до Грицьченка дойде; рано чи пізно дойде.
Той спочатку актівіста пришле. А потім сам, з бутилкою. Бери й пий, но помни — коли він почне вдасть ругать, то бери й не пий. Ту, чи цю — яка різниця? Ти ту, довоєнну, ругнеш, а він однаково на цюю перепише.
Молочненька! Така ловка кукургудзка, що тіки отак кинь в емальоване відерце, отак косичками згори притруси, а вона вже й владналась — як її сирою можна їсти, то вже й варененьку — а-я-ма!
— Ох і жмуть, ох і жмуть, — каже до бутилки Грицьченко...
— Не нада, власть хароша, — кажеш ти до чарки.
— Чим хароша?
— Тим, шо луччої не нада, — кажеш ти до другої. Бо тут головне не спішить.
— Кукургудзу поставив?
— Еге. Через три години буде готовенька.
— Ти ж не садив?
— Я!? Вийди за мою грушу, оно на вгороді — повно грядок.
Бо для чого город? Один рядочок пшениця, інший кукургудза. Цукровенького бурячка штук десяточок — про людські очі, ті, що нелюдські. Бо в каструлю ж заглядають. І гляди не спитай цього актівіста, про самогонку, яку він тобі приніс — це ж він усенький вік з нею боровся, скіко людей на ній перепаскудив. А де, цікаво, він сам її бере? Отут цить, ні звука. Бере, то й бере, би його хто узяв.
І треба уміть ждать. Бо поки кукургудза сама на стеблі підсохне. А вони ще пізнішу посадять, на силос — от тобі й ще раз молоденька. Бо де ту, попередню, сушить? На горищі ясна річ, досушувати. Еге. Тіко треба добре зачиняти — бо півні полізуть — а Грицьченко одразу:
"А що в нього, інтересно, на горищі діється, як туди йому півні скачуть?"
Тобто дверцята туди так притуляй тугенько, би вітер не одкрив. Бо як замка почепиш, то актівіст одразу:
"А що він там замикає, злидень?"
Вони привчені бачить; од них ніщо не мусить ховатися.
Но тільки не я. Мати каже:
— Синку, хата перекособочилася.
Дивлюсь — ай справді: доки в ній живеш, то не помічаєш, які вже стіни стали. Почав я думать. Словом, ще одну стінку пряму звалькував, і дах з то-того кінця подовжив. І вийшло таке, що хоч вагон туди засип — між двома стінами. А з вулиці все виглядає рівненько. Пригадую, мама розповідали, як приходили по десять раз хліб шукати й знаходили; бо куди ж його заховаєш, як у ті голодовки подвійних стін в людей не бувало?
Через півроку зустрічаю Грицьченка. Бо мене ж гризе. І питаюся:
— А от інтересно, через шо брагу краще цідити, через сито чи через решето?
— Шо, — питає той, — гнати зібрався?
— Та ні, — кажу, — тільки-но заквасив.
І що?
Через два тижні точнісінько до мене лягаві в хату. З участковим — як почали шукати. Куди там голодовкам — це ж не хліб трусили, а самогонку — все перерили, перекопали — подвійної стіни не виявили. Отак я її надійність перевірив.
А чим вона хороша, що показує пам'ять: голодовки в нас більше одного року не держаться. Бо голодовці самій треба щось їсти, як перебереш трохи, то тоді сама помирай. Ну, я так підрахував, що один рік сам продержусь і сусідів протримаю.
...Отак заходиш у неї — а вона свіженька, молочненька, хоч ти її з качана пий, уже й тверденькі такі є, що хоч зараз в каструлю. І мичка теж годященька — од нирок її добре, як виварити, та настояти — отак іду, розгортаю цей ліс руками, коли чую:
— Дир-дир.
Присів, зінувшися, визираю: їде на "бобіку" Грицьченко з участковим.
— От біда, — думаю, — не встиг з мішком вийти, а вже хтось і стукнув.
Хто?
— Ні, — думаю, — вертатиму через Долинівку.
А що? Міг же я туди, в сусіднє село, до крамниці сходити? У них там такі терпужки ловкі завезли, що не гріх купити. Ну от собі й сунеш туди, наче через райські сади, отак би вік ходив такою красою. Одна біда, як на пригарок, так і бачиш, що стеблини полягли, це де вітер покрутив, що воно бідненьке, й посохло. Ну, ці зразу терти на зерно можна — хоч бери та піднімай. Та один кат під комбайн пустять; правда, доки солярку підвезуть, то й та, що стоїть, посохне. Воно, звісно, тому, хто робить запас на зиму, й легше, не треба надто сушити, а лише полущити качани. Отут, зігнувшись, і понакладати. Зерно в мішок, а все інше в грубку; на цілу осінь вистачить топити.
— От би мене Хрущов почув! — засміявся я і вмовк. Бо дивлюся: лялька велика лежить.
Отак просто на похилому бадиллі. Замурзана така. І одкриває до мене очі й починає ними плакати. Бо без голосу.
— Ти чиє? — питаюся я, бо розумію, що то не лялька.
— Мамове, — шепоче воно.
Я аж сів.
То-то Грицьченко з лягавими на машині шастають — бо чув я три дні тому, що в Долинівці дитя пропало, пішло в поле й не вернулося.
Та й раніше діти зникали. Лише в косовицю їх, нещасних, й знаходили. Це ж тепер лани — од села до села, як джунглі. Отак піде гратися, йому ж цікаво: бо оно новий ліс виріс, як у казці. А з тої казки виходу нема.
Воно дивиться на мене так. В ручці качанчика тримає, що смоктало. Та вимазане все геть, нещасне. Лише там, де сльози текли, ото й усього, що чистого.
— А зовуть тебе як?
— Танюська, — каже.
— От і добре, Танюшо, — беру я її на руки й лише тоді підводжуся на повен зріст.
__________________
Структура кави
Галі Стефановій та Роману Веретельникові
Небо періщило, що коли він заскочив до кав'ярні "Абзац", побачив: вона порожня.
— Суки, дурять народ, — привіталася Клава словом "суки", — говорили по тілівізору ж, що буде сонце. — Лаяла вона не метеорологів, а відсутність клієнтів.
— Н-д, — відповів Рома, бо йому не геть хотілося продовжувати розмову, яка обов'язково перейде на про Ющенка.
Але сталося навпаки:
— От ти дітіктіви пишеш, — тицьнула Клава в нього філіжанкою кави, — так от напиши лучче, як хтось у нас чашки краде. Бо вже, сука, моє терпіння лопне — я ж не можу ще й за вором услідить, коли тут і так розриваєшся.
— Нє, ну я сірйозно. Хто цього ворюгу вислідить, вік буде в мене кофе безплатно пить.
Вона несподівано вмовкла і очі в неї стали кольору дощу.
"Еге, — не сказав Рома, — як ти вже пообіцяла тому, хто вигадає назву для кав'ярні". Колись вона називалася "дієтичкою", але коли цього гастронома зліквідували, то враз набула безіменності. Рома й став її хрещеним батьком ("Абзац"), але шару пив тижні зо три, а потім вона припинилася, щойно повісили вивіску.
— Н-д, — сказав він.
А він поринув в каву і в ті далекі часи, коли ще філіжанки давали під заставу. Обов'язково хтось їх забував на столиках, можна було назбирати, здати і тішитися шарою без ніяких детективних сюжетів. Нескінченна кава — ось ідеал. Бо одного разу він заскочив себе на тому, що почав одягатися в темновохристу одежу, на якій кавові плями були непомітні.
З-за шинквасу пахтіло рідкими звуками, які змагалися з дощовим шарудінням:
— Ну я сірйозно, пісатіль, вилови його, вік тебе буду поїть.
Детективи він писав занадто розумні, як про сюжети в них. Цю справу він називав "гра в метання бісеру". До того ж не хотів перекладати на московську мову. Вдалося притулити двійко по журналах, але прибутку не вистачило й на путню банку "галки". В епоху, коли філіжанка стала дешевша за напій; в країні, яка стала дешевшою за свою державу.
Рома почав стежити. Тут була одна небезпека, аби з людей не подумав хто, що він — сексот. Але, бувши непоганим письменником, він замаскувася за ідею, що визирає собі цікавих персонажів. І, дивна річ, кількох собі підгледів.
Дівчину цю він би не помітив, якби та несподівано не спалахнула подивом — що могла вона там побачити, на столику? Книжки чи чогось вартісного перед нею не було.
Вона дивилася у філіжанку, профіль її, майже пташиний, майже переляканий, ще дужче загострився. Одягнута вона була в щось середнє між ґунею і пончо, що коли взяти рукою чашку, яка викликає того непідробного переляка, то рукав закриває чи не пів-столика. А потім отак полізти в сумочку, скажімо, по цигарку — мить — і філіжанки не стало.
Роман спостерігав, як подив, чи пак переляк поволі зникає з лиця незнайомки. Вона видихала його разом з димом, поволі повертаючись до тями. Хутко озирнулася, встала.
Він рушив слідом. Дівчина не озиралася. Робила це доти, доки не дійшла кутнього будинку на Комінтерна. Роман ще повештався там, зайшов навіть в аптеку, наче цей заклад міг підказати про незнайомку, од якої лишився лише спогад про геть некепські ноги.
Цього разу на ній був светр із широчезними рукавами.