Загадкові зорі тремтіли в глибокому небі, коли Савонаролу та Доменіко повели з монастиря. Юрба засвітила смолоскипи, і при непевному червонястому освітленні було видно люто-радісні обличчя, блиск зброї та шоломів. Ченців вели поліцаї, але юрба розштовхувала їх, крутила Савонаролі пальці, била його… Чернець Бенедетто, що був з жаху відрікся від учителя, побачивши таке знущання, кинувся за юрбою і благав поліцаїв узяти й його. Але люди так втішалися здобиччю, що не звертали на нього уваги.
Поліцаї ледве могли довести живими в'язнів до в'язниці. Тепер у тій в'язниці музей — величезна скарбниця умілості та старовини… Тільки темні й похмурі великі салі: вони бачили стільки страхіття, стільки муки людської, стільки крові! Здається, що треба тільки придивитись, тільки зняти з очей якусь полуду, і все те побачиш…
Савонаролу замкнули. В монастирі вороги справляли п'яний бенкет…
Тричі судили Савонаролу та двох його учнів, але не могли знайти приводу засудити їх. Сорок день катували його, добуваючи "вільне, непримушене признання". Коли йому вперше почали викручувати руки, він крикнув:
— Господи, вийми душу мою!
Але швидко втратив свідомість і почав бурмотіти щось незрозуміле. Мусив хтось інший вигадати та написати "вільне признання".
Чи мені то уявилось, чи я справді бачила в одній з тих півтемних саль обличчя Савонароли з виразом невимовної муки? Уста міцно стиснулися, очі, широко розплющені та блискучі, непорушно дивляться перед собою… Ні, то уявилося… Але так виразно, мовби справді бачила і це тепер згадала.
В кінці травня, коли Флоренція втішалася весною, Савонаролу з учнями засудили на смерть.
…Він молився. Забряжчали ключі, почулась хода кількох чоловік, і до нього прийшли люди сказати, що завтра рано його поведуть на шибеницю. Він не озвався і не спинив молитви. Вони тихо вийшли з камери… Їм неприємно було чути свою ходу, і вони намагалися не бряжчати ключами…
Через який час у камері з'явився чоловік, увесь чорному вбранні, з обличчям, покритим чорним покривалом. То був один з членів тієї громади, що взяла на себе обов'язок перебувати останню ніч з засудженими на смерть.
У музеї є невеличка каплиця, проста й темна. Taм перебували останню ніч засуджені. Чудно входити туди і спокійно розглядати картини, втішатись їхньою красою… Адже каплиця повна невимовного горя, і ці самі мури невидимо одбили на собі тяжкі сцени… Там царює невимовна туга, чиста та висока туга людини, котра скінчила з життям і стоїть перед смертю…
Останню ніч Савонароли та його учнів теж бачили ці мури. Певно, тоді в цю муровану каплицю крізь заґратовані вікна входило запашне повітря розкішної весняної ночі і напувало душу жагою життя та втіхи. Савонарола і на хвилину не впав духом, ні разу не пожалкував за життям… Чи, може, і не міг він жалкувати за життям кривди та зла?
Тепер на тому місці, де було повішено, а потім спалено Савонаролу, лежить бронзова дошка з його профілем та написом. Над нею високо здіймається в небо і царює над містом струнка башта Синьйорії…
Тоді, чотири сотні років тому назад, сюди ще, мабуть, до світання почали збиратися люди, щоб стати на кращому місці, себто там, відкіль краще буде видно, як мордують засуджених. Народу зібралося сила, і там було чимало тих, що недавно молилися до Савонароли, вважаючи його святим. Небагато треба, щоб прохолодити найгарячіше, але безкорисне для самої людини чуття. Досить кількох лихих і неледачих людей, котрі б невтомно підбурювали громадянство, щоб ентузіазм обернувся на найлютішу ворожнечу. Це страшна небезпека для улюблеників народних: нема нічого легше, як утратити народну прихильність. Юрба вважає свого обранця героєм і богом та вимагає від нього те, що можуть робити тільки герої і боги.
Коли їй хто покаже і розкаже, що він не герой і не бог, ентузіазм стає ненавистю. Тоді легко кому лихому та хитрому зробити з народного обранця жертву народу і примусити людей своїми руками занапастити свого оборонця.
Мабуть, ще не сходило сонце і шара сутінь лежала над майданом, коли перед величною Синьйорією, навкруги шибениці, що невважаючи на всі заходи все походила на хрест, розкладали велике вогнище. Носячи хмиз та дрова, люди сміялися і жартували. Злослива радість наповняла душі тих, яким засуджені не зробили нічого недоброго, а також і тих, що про них до сього часу й не думали.
Певне, сонечко світило дуже привітно та ясно, коли засуджених виводили з темниці. На сходах їх зупинили і звеліли скинути чернече убрання та йти до шибениці у самих сорочках. Це дуже вразило Савонаролу, бо багато в його єдналося з тим убранням. Надіваючи його вперше, він думав, що з ним бере на себе величезні, але жадані обов'язки, і тоді душа його була повна чистого, невимовно прекрасного екстазу…
Але він перемігся і роздягся. Віддаючи убрання, він промовив до його, наче до живої істоти:
— Святе одіяніє, як я колись жадав узяти тебе! Сподобив мене Господь носити тебе, і я зберіг тебе без плями. Не своєю волею я скидаю, а тебе у мене відбирають… — І рушив далі.
Але через кілька хвилин засудженим знову звеліли надіти убрання. Єпископ мав сказати їм анафему, а тоді вже одібрати у їх усе те, що належало їм як ченцям.
Народ з жахом, з цікавістю та задоволенням дивився на це непотрібне знущання цілої юрби дужих, вільних людей над трьома замученими в'язнями.
…Засуджені, в самих сорочках, з зв'язаними за спиною руками, бліді, з блискучими натхненними очима, поволі йдуть помостом, що веде до високої шибениці на купу дерева та хмизу. Навкруги закуті в чорне залізо люди та поважні, одгодовані, в пишних убраннях слуги церкви. Вони йдуть за Савонаролою, але не боронять охочим знущатись з його. А охочих так багато, що не всі можуть задовольнити своє бажання.
Штовхаються, лаються, пробиваючись уперед, і з усмішкою та з люто зціпленими зубами б'ють знеможене тіло, рвуть його, крутять пальцями… А Савонарола мовчки приймає ці останні муки…
Ось його становлять проти шибениці. Кат бере одного учня і вішає перед його очима… Ті очі страшно розплющуються, Савонарола всім тілом рвонувся вперед… Але в ту ж мить він зупиняється і стоїть, мов зкам'янілий, дивлячись перед собою кудись далеко, на щось таке, чого інші не бачать… Кат веде другого учня….
Всім до вподоби, що знайшовся спосіб ще завдати Савонаролі страшного страждання…
Певне, йому стало легше, як уже кат приступив до його самого і, сіпаючи, потяг до шибениці-хреста. Але що він думав у ту мить, коли востаннє глянув униз на юрбу? Вона стояла цікава та безжалісна, і у всіх руках були напоготові запалені смолоскипи. Всім хотілось як можна швидше запалити вогнище.
Очі дивилися на його так глузливо і так люто, мов би він за все своє недовге життя тільки й робив, що кривдив усіх цих людей.
Його тіло ще здригувалось, коли смолоскипи підпалили сухе віття. Воно раптом зайнялося. Але повіяв легенький вітрець і одніс полум'я від замордованих.
Радісні розчервонілі обличчя вмить поблідли, очі з жахом зупинилися на хресті, де висіло три трупи. Люд подумав, що свята сила не дає вогневі спалити їх. Значить, Савонарола був святий? Дехто заплакав, дехто кинувся тікати, даремне з одчаєм продираючись крізь щільну юрбу. Всі були готові впасти навколішки і молитися йому. Маса народу бурхливо заколивалася, наче буйні хвилі моря біля високих скель.
Але вітрець затих, полум'я обхопило трупи, і люди, заспокоївшись, навіть розгнівались на замордованих, що через їх вони були так злякалися.
Навколо всі гомоніли, ворушились, сміялись. Біля самого вогнища танцювали та вистрибували діти — душі янгольські — і влучали камінцями в трупи.
Раптом перегорів шнур, яким було зв'язано руки Савонаролі, і права рука піднялась, наче благословляючи люд.
Знов крик, плач та метушіння. Дехто падав навколішки і голосно молиться.
Але далі бачать, що ніякого дива не стається. Трупи горять, кров сичить, падаючи на червоний жар…
Люди заспокоюються і знову веселяться.
Коли вогнище геть згоріло і на місці лише жевріла купа жару, вони розійшлися по домах, наче з гулянки.
Прихильники Савонароли, що не сміли наближатись, а стояли оддалеки за юрбою, боячись її, теж вернулися додому, несучи в серці безмежне, невтішнеє горе.
Надвечір забрали на віз попіл з прахом замордованих і повезли кинути в річку.
…Помалу їхав вузькими вулицями віз, а за ним ішла юрба, розмовляючи та жартуючи: цікаво було ще їй подивитися, як кидатимуть у річку той прах.
По дорозі приставали інші, юрба більшала. Вона підійшла до Арно і зупинилася на старому мості та вздовж берегів. Тоді само в кінці річки западало червоне огнисте сонце і вся вона там палала червоним. Ближче до міста вона була золота від хмар, що стояли над нею, а біля важкого сірого кам'яного мосту здавалась зовсім зеленою та прозорою. Віддалік над золотою та червоною водою арками темніли два мости, і вони здавались такими легкими, примирливими, прекрасними… Чисте небо ясніло вгорі, старі та темні мовчазні будинки дивилися в річку… Десь, як проста та велична музика, гули дзвони… Сонце западає, гасне золото та полум'я на воді, темніє вона і наче глибшає. Он тільки далеко лишається невеличка червона цята… І вона гасне… Сутінь падає на річку, тіні від будинків покривають її. Вона чорна і безодно глибока… Люди розходяться по вузьких, темних вулицях.
Щоночі в роковини смерті Савонароли хтось покривав квітками те місце, де він загинув. Хтось глухої ночі йшов темними вулицями, по яких в ту добу ходили тільки лихі люди, і ніс квітки на спогад про любого учителя. Кожну хвилину чия-небудь шабля або спис могли вкоротити життя вірному учневі…
Як сходило сонце, люди бачили запашні квітки, що лежали на сірому камені перед могутніми мурами Синьйорії, перед її стрункою баштою, що й досі царює над стародавнім містом…
* * *
Хвилею дійшли пахощі липового цвіту…
Я в саду під високою липою… Навколо густий вишневий сад. Поміж вишнями видно далечінь широкого степу… Співають дівчата…
Чогось вага налягла на груди…
Вишні й степ мені примарилися.