Ігор надзвичайно уважний, тактовний. Я знаю, на Землі в нього лишилася кохана дівчина. Жодного разу не говорив він про неї, але вона увесь час з ним — в його уяві, в серці. Я це відчуваю і… трохи заздрю їй. Ех, коли б і мене хтось так вірно любив!
Ми неймовірно далеко від Землі, від усієї Сонячної системи, але відчуваємо себе членами рідного суспільства. Ми — його очі, його погляд, кинутий у майбутнє. Хіба ж ми маємо моральне право на песимізм? Хіба не мусимо працювати?
А туга смокче серце… Півжиття віддала б я за те, щоб побачитися з тобою, рідний. Хоч би здалеку…"
Лист другий
"Дорогий дідусику!
Роки вже минули з того часу, як ми залишили нашу рідну планету. Ігор сумовито запевняє, що на Землі вже пройшли століття. Коли б ми знали швидкість нашої ракети, то могли б вирахувати точно, але прилади все ще мовчать… Століття чи ні, та напевне багато, і я знаю, що пишу листи в далеке минуле. Це дуже дивно, мені й самій не віриться, але це — факт, який добре пояснює теорія відносності… І виходить, що Ігоря там уже ніхто не жде.
Зорі грають всіма кольорами спектра. Яке величне видовище! На темному оксамиті розсипано блискуче дорогоцінне каміння: біле, жовте, голубе, синє, червоне…
Пригадуєш, ти мені розказував старогрецький міф про музику небесних сфер? Інколи мені здається, що я чую цю музику, ніжно-тривожну, незбагненно прекрасну.
Цілими "днями", як зачарована, милуюся зорями, посилаю думки на втрачену Землю, і тоді легшає на душі. Часом мені стає шкода самої себе. Молодість, кохання… Невже цей вогонь погас, навіть не запалавши? Іноді стає тоскно від того, що Ігор в мені зовсім не бачить дівчини, та це лише на мить, на коротку мить. Ми стали братом і сестрою — і ці почуття відтісняють всі інші. А хіба вони самі по собі не прекрасні? Я не мала брата — і ось він поруч, назавжди. І я відчуваю душевну повноту.
Час від часу робимо фотографії неба, всі наукові спостереження я записую до бортового журналу, а Ігор, жартуючи, каже, що я пишу "Війну і мир". А він сам став поетом! Скільки він уже написав віршів!
Ми не втрачаємо бадьорості, але обставини нашого життя все гіршають. Що буде з нами? Невже ми так безслідно загинемо? Ніщо мені так не краяло серце, як думка про те, що проживеш життя пустоцвітом і не залишиш в ньому ніякого сліду, не залишиш після себе нічого хорошого. Може, це бажання слави? Не думаю. Бо я знаю, що слава, яка б вона гучна не була, розвіється, як вранішній туман під променями Сонця. Моє бажання — пройти життя так, щоб лишився хороший слід.
Ми частенько філософствуємо з Ігорем на ці теми. А скільки розмов було в нас про кохання, про сенс життя, про будову Всесвіту! Ігор в дискусійному запалі написав вірша:
В МАЙБУТТЯ
Хто сказав, що темрява всевладно
Захопила простори безмежні
І сонця гарячі проковтнула,
І забрала силу у проміння,
Силу ту, що відстані долає,
Несучи тепло живим планетам?
Так, одвічно борються між себе
Пітьма й Світло, і Тепло і Холод.
Перемога вже на боці Світла,
І воно, як музика, проймає
Наш безсмертний і прекрасний Всесвіт,
Даючи життя й тепло без меж!
Ні, не темрява колише "Мрію"!
На промінні зір вона несеться
В дальній простір. За морями Часу
На високих берегах квітучих
Майбуття сяйне до нас привітно,
— Здрастуйте, герої! — загримить.
Коли ж воно сяйне? Коли загримить? Ой рідний дідусю! Не легко пробитись!"
Лист третій
"Рідний дідусю. Нарешті сталося те, що мусило статись: Ігор налагодив керування ракетою. Кропітка праця завершилася успіхом.
Ми цього добивалися, ми цим жили, — електроніка мусила запрацювати! Та коли жадана мить настала, це була несподіванка.
Ігор закричав:
— Ожила!
Спалахнули контрольні вічка, захиталися стрілки приладів, легкий хрускіт пройшов по контактах, наче людина розправила руки й ноги після незручного і довгого сидіння. Ігореві пальці тремтіли, коли він запускав перфоровану стрічку.
— Приручена! — вигукнув. — Слухається!
Не без остраху він дав машині завдання включити реактор на п'ять секунд. Виконала, все в порядку. Глухо загудів двигун і тут же замовк. Тепер ми будемо керувати польотом!
Якась далека планетна система виринула з лівого борту. Якщо ми не загальмуємо швидкість ракети, то нас знову занесе в глибини галактики. Треба шукати придатну до життя планету, бо інакше загинемо…
Зараз Ігор готує завдання машині: повернути ракету кормою наперед і поступово гальмувати її рух — вогненний потік із дюз протидіятиме інерції ракети, спинятиме її. Чи ж вистачить робочої речовини? Ігор якось зауважив, що контейнери дуже спорожніли…
Коли швидкість ракети впаде до 15 кілометрів на секунду, спрямуємо її в якийсь "порт". Доволі вже блукати в холодних космічних просторах. Доволі… А хіба ми коли-небудь повернемося на Землю? От тобі й гербарій, дідусю…
…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в мені — порожнеча. Голова мені крутиться, тіло так змучилося, що я вже не відчуваю болю. Ти б не впізнав, дідусю, своєї веселої онуки. І невже я була колись веселою? Не віриться. Глупо. Чи, може, це я так думаю, що виснажилася до краю? А хіба тінь здатна думати? Адже я — тінь з великими очима, в які заглядає смерть…
Прощай, дідусику. Прощайте всі, хто пам'ятає нас. Олівець випадає мені з рук. Мабуть, уже не підведуся. Ігор лежить, і я…"
ІСКРИ У ТЕМРЯВІ
Скільки вона спить — добу? Чи цілу вічність? Та коли Ігор почав будити її, ніяк не могла підвестися, перебороти кволість.
Ослаблена фізично, змарніла, Надія втратила бадьорість. Вогонь життя поступово згасав у її грудях, очі її, що колись дивилися на світ з подивом і захопленням, тепер потьмяніли. З них проглядала байдужість. За час довгої мандрівки Надія опанувала нову для себе галузь — астрономію, зробила багато цінних спостережень над скупченням зірок, особливо — над ядром нашої галактики. Все це, відбите у численних фотографіях, спектрах, дало їй матеріал для наукової роботи, але не принесло радості. Вона так і не спромоглася завершити дослідження.
Зараз їй хотілося одного — спати і спати, довго, без кінця спати. І щоб Ігор не стовбичив над нею зі своїм загостреним обличчям…
А він стовбичить!
— Та що це таке? — сердито гукає до Надії. — Куди це годиться? Ану вставай! — Термосить її за плече, зиркає запалими очима. — Нічого киснути. "Мабуть, не підведуся. Ігор лежить, і я…" Що "я"? Ігор лежить, бо не йому чергувати, а тобі, зрозуміло?
Надія, перемагаючи смертельну втому, підводиться.
Добре, що тут немає тяжіння! Якби було, та ще таке, як на Землі, — вона не змогла б підвестися.
— Ти читав мого щоденника? — байдуже спитала, пробираючись попід стіною до телескопа. Блідими, кволими руками ледве могла втриматися за поручні. — Не гнівайся, Ігоре, в мене зовсім немає сили. — І окинула кощаву постать юнака жалісним поглядом.
Цей погляд роздратував його.
— Чого ти дивишся, як мадонна великомучениця? На біса нам жалощі? Ну давай будемо плакати одне над одним: нещасні ми… Тяжко-важко нам… Чи це допоможе? Треба діяти, чуєш, Надю, — діяти, а не скніти!
Дівчина мовчала. Коли б він знав, як їй усе надокучило! Особливо почуття голоду… Життя стало якимсь набридливим, одноманітним і тяжким обов'язком. Дідусь, який вклав у цю дівчину всі скарби своєї душі, зараз не впізнав би її. Про це й подумав Ігор, ждучи, що скаже Надя. Але вона мовчала. Тоді він знову заговорив:
— Ти забула про свого діда, Надю… — Голос Ігоря став лагіднішим. — Як він покладався на тебе, як сподівався…
— Ти стаєш жорстоким, Ігоре, — нарешті обізвалася дівчина. — Не тривож тіней… — На хвилинку вона одхилилася від окуляра, і від того руху волосся хмарою знялося над її головою. — Я знаю: дідуся вже давним-давно немає в живих. Та й взагалі нікого з родичів і знайомих. І наше існування позбавлене найменшого сенсу…
— Еге-ге! — прицмокнув Ігор. Підійшов до Наді. — Он яка пісенька! Не життя, а існування, та ще й без сенсу. Так-так. Оце додумалась. Та чи розумієш ти, що говориш? Ну тяжко, ну страшенно тяжко… Так через це треба забрести у болото песимізму?.. Жалюгідна філософія!
— Але ж згодься…
— Ніколи я з цим не згоджуся, ніколи! Життя людини, життя мислячої матерії є найвищим, найпрекраснішим досягненням природи, і заперечувати його — значить, робити щось протиприродне.
— Але ж для того, щоб жити, потрібна енергія. А її нема. І краплини.
— Неправда. В нас ще є енергія, багато енергії! — вигукнув Ігор і вже тихіше додав: — Тільки не треба хникати.
Розмова, видно, втомила його. Витирав хусточкою скроні.
— У мене вже й очі болять, — тихо говорила Надія, не відхиляючись від телескопа. — От рояться, танцюють якісь зірочки, наче іскри… Іскри в темряві, як ото пригадуєш? — увечері з димаря…
— Ану дай я…
Ігор притулився бровою до окуляра. Що за знак? Йому теж перед очима танцювали іскорки. Вони наче летіли з невидимої паровозної труби — золоті краплинки на темному фоні. Заплющував, протирав очі, але картина не мінялася. Здавалось, ті іскорки ростуть, наближаються, їх все більшає і більшає.
— Ну що? — спитала Надія. — Як твої очі?
— Ти розумієш… Мені теж щось миготить.
— От бач.
Вони довго мовчали. Потім Ігор відійшов від телескопа, твердо сказав:
— Але ти мусиш чергувати. Хай іскри, нехай що завгодно, а стежити за небом треба. Може, очі звикнуть…
Надія згорблено сиділа біля інструмента, а Ігор простягся на своєму лежаку, збираючись заснути, йому довго не спалося, все ті іскорки спливали перед очима. Нарешті задрімав.
— Ігоре, чуєш? Або мені уже двоїться в очах, або ми потрапили в якесь зіркове скупчення. Вже не іскри, а справжні зорі, йди подивися!
Ігор підвівся і мовчки посунув до телескопа. Але те, що він побачив, швидко відігнало дрімоту. Пальці його вп'ялися в рукоятку телескопа.
— Ні, ні, це не зорі, Надійко! — шепотів, не відриваючись від окуляра. — Це… маленькі планетки, астероїди.
— Чому ти так вважаєш?
— Бо я помічаю, як змінюється їхній блиск…
— Але ж і в зірок…
— Що там у зірок! Я бачу їх самих… так, це маленькі планетки… О, продовгувата одна. А ця майже кругла… Так, ми потрапили в якийсь пояс астероїдів. Бо ми й самі стали астероїдом.
— Так це ж чудово! — на якусь мить очі в Надії блиснули. — Значить, ми вступили до якоїсь планетної системи.
— Чудово, але небезпечно.
Ситуація, в яку вони потрапили, стривожила Ігоря.