Очима своїми, що вмiють побачити вiчне.
В садах передбачень згорає гiлля золоте
Надривний мiй голос безжальний, як струм електричний.
Усе проминуло — i тiло м'якiше, як вiск,
З якого лiпила усесвiт для бджiл i для квiтiв.
Ввiрвався у сни вередливий, як грiм, василiск,
Немов василевс, вимагаючи снами платити.
Тож ночi безсоннi — порожнi i утлi човни.
Снують павуки власнi притчi страждань i приборкань.
Гiлля золоте неспалимої купини
Лягає на душу словами останнього Лорки.