Повертаючись в дзеркало, дверi ховає вiд мене.
Чорнi смiху окрушини: В купелi човник пливе,
I маленьке дитя в купiль хлюпає воду студену.
Все вiдмiряно нам наперед — трохи шалу i крил.
Трохи кiнського поту, що пахне шляхами i домом,
Навiть кара i смерть, навiть змучений той Азраїл,
Що вцiлiв i загинув пiсля першого в небi погрому.
Ця пронизливiсть, це небажання вiд тебе пiти…
Як я хочу обняти твої незахищенi плечi!..
Бумерангами свiдчень я катую тебе, а ти
Прямовисний, як ангел, — i я обираю втечу.