За водою

Мирний Панас

(З народного побуту)

Іще ж то жиди-рандарі

І в тому не перестали.

На славній Україні

всі козацькі

ріки зарандовали!

Народна дума

І

Що за хороше, що за веселе та видне місце на землі вибрало собі село Красноярка! Серед широких ланів заливної чорноземлі немов підземна сила виперла вгору земляну кору, розколола її надвоє і, розчахнувши, випустила з підгір'я холодну та чисту течію. Мов невеличкі змійки, вилазила вода з-під гори з самородних джерел і бігучим протічком тяглася подовж яру в ставок; а там, набравшись сили, уже прудкою річкою бігла через луки, поспішаючи в непролазне болото, щоб у ньому утопитись, і тільки де-не-де між очеретами та осікнягом блищала чистими плесами. А там зараз за болотом послався зеленим килимом луг, а за лугом — поля, сита земля... Гарний, розкішний куток! Недаром люди прозвали по річці й село Краснояркою. Село розляглося на горі. Кругом його — широкополі лани, луки та сінокоси, а воно собі наче вилізло просушитись на гору та разом, мабуть, повтішатись околицею.

Як колись добро панське, звичайно, воно кращою половиною гори поступалося панові: само притулилося на другій. Довга вузенька вулиця перерізувала його вподовж, а по обидва боки тої вулиці густо поп'ялись людські оселі. На край села, якраз у самий той куток, де сходилась розчіплена гора, вилізла невеличка старенька церковця. Позолочуваний хрест з неї, виблискуючи на сонці, здається, благословляв на мир та любов, на тихе й вільне життя обидві половини гори...

Цей текст вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Поруч із цвинтарем, на другім уже боці, примостився панський двір. Широкий та просторий, з кухнями й коморами, з клунею й загонами, він величався перед низенькими людськими мазанками своїм високим мурованим будинком із зеленою бляшаною кришею. Гордо поглядав цей великий дука через яр на село, не то пишаючись, не то додивляючися: а що, мов, там у вас затівається?! Та чом же йому не пишатися, коли він стоїть, як велетень, на просторі, одшматувавши собі добру половину гори; а по другій — людські оселі туляться одна до одної на невеличких городах, як ластів'ячі гнізда під стріхою... Він згорда позира на них витрішкуватими вікнами, а вони наче запобігають ласки, боязко поглядають на нього своїми маленькими кватирками; як йому не приглядатися до них, коли добра в нього — не тільки в дворі, а й за двором; тут же зараз таки завитий диким виноградом та плющем ґанок виходить у розкішний сад, що розкинувся геть понад горою і спускався по згір'ю униз, аж до зеленого лугу; а там, далі — сінокоси, низзя... Все те його, цілком його, скільки оком не скинь!..

"Не доглянь тільки — коренем рознесуть!.."

І справді, селянам заздро, що панський садок так пишно та буйно розрісся по горі: а у них попідтинню одна чорнобиль червоніє. Селян за серце щипа, що в панському току здоровенні скирти всякі хліба, стоги сіна, ожереди соломи; а в них по токах голо, як на долоні, тільки по городах то тут, то там купи гнилої соломи та кучугури тертої костриці порозкидані... їх розбирає досада, що в пана ниви, луки, луги, що в нього річка у ставку купається, що в тій річці кишма кишить риба та раки... а в них тільки й добра того, що подаровані паном хатки з п'ясцями та сирітські четвертні наділи — тепер невеличкі підмети... Ні поля, ні паші, ні води!

Ще за панщини, як обидві гори його були, згода між ними хоч така-сяка держалася. Пан загадував — селяни слухали; вони робили й набували — пан нароблене поживав. Вони — його, і все добро його! Волів не погодуєш, не напоїш — не доробишся... І пан пам'ятав про це добре, і селяни те знали.

Щороку одводили їм під посів недалеко села добрий лан поля; на вигоні, зараз за селом, паслись їхні телята та овчата; унизу з панської річки пили вони чисту воду... А часом пан розщедрювався та під рочисте свято дозволяв рибалкам, на щастя селян, закинути невода — риби та раків піймати...

Тепер зовсім не те. Воля, мов Красноярка гору, роз'єднала пана з селянами. "Подарував сирітські наділи та й поживайте на здоров'я!" А з чого його? як його?.. Податки заплати, мирське віддай, на волость внеси, землю найми... ще й воду купи!.. "Вода,— каже пан,— моя, по закону моя, бо обидва береги мої! Коли вам треба водопій, женіть худобу до болота: там я вам воду дарую. А тут щоб і духу товару не було!" Хто не послуха — штраф!.. Господи! Хто таки за дідів-прадідів чув, щоб за воду гроші брали?.. Води ж ніхто ні сіє, ні оре... вода божа та людська... А тепер і за неї плати!! "Шукайте,— каже пан,— собі вільної води. Може, вам бог поможе найти, от як волю поміг?.."

Отаке добро красноярцям принесла "гола воля". То ж то "крестьянам" так медяно, а "дворовим" ще солодше! У тих хоч невеличкі оселі: є хоч де боком улізти, заховатись од лихої години у своїй хаті... Дворовим — нічого нема! Ні хатки, ні паніматки. Вибули два строчні роки — та й на всі чотири боки! Куди хоч іди, що хоч роби — хоч під греблю, хоч на шибеницю! Нащо вже Грицько Коваль зроду за двором жив, батьківську хату мав, а й тому трохи не довелось тую хату кинути та й іти тинятися по світу — не знать куди... Грицько отой панський: його батько ковалем був. Жили вони над самим берегом у невеличкій хатці без всякого огороду... Так сама собі хатка стояла, а коло хатки недалечко примостилася й кузня. Якось під холеру одного літа Грицькові батько й мати померли. Остався хлопець один одним — сиротою. Пан зглянувся і взяв його у двір; а піднявся ковальчук на ноги — пан оддав його у Лимарку до коваля в науку. Та недовго Грицько учився. Коваль за щось налаяв його чи, може, і ускубнув. А Грицько, гарячий, як порох, так розпалився за те, що, не довго думавши, зацідив свого вчителя молотком... та ледве-ледве не провалив ковалеві голови! Тоді коваль його прогнав, а пан прочухана дав на конюшні та й знову віддав Грицька в город ковальства вчитись, щоб таки свій коваль був! Панська наука Грицькові на користь стала. В городі, бувало, як поб'ють його чи налають — Грицько все перетерпить, зате нищечком шкоду зробить! А робітник з нього вдався — золоті руки. Ніхто так не сплеще заліза, як Грицько; ніхто не насталить так гарно лемеша або чересла, як він. У городі Грицько вивчився навіть шруба нарізувати, оковувати панські натачанки, брички, дрожки... Сказано — коваль на всі руки! Зате ж як і загуляє цей коваль! Роботу к бісовій матері кинув та й затопив душу в горілці! Бився з ним пан, бився!.. "Постій,— каже,— я тебе оженю: може, ти викинеш з голови дур ту!" Та заплатив Яреськівському панові тридцять карбованців за дівчину, та й одружив Грицька. На щастя, Грицькова Хвеська придалась людина добра, спокійна. Грицько, було, перше гарячиться, а Хвеська промовчить, то він і сам затихне. Тоді вона приголубить його. А Грицька аби хто пожалував — тому він рад душу віддати. Так і полюбились вони. Жив Грицько в старій батьківській хаті; кував у тій самій кузні, що і його батько. Одно шкода: довго у них дітей не було. Хвеська дуже іноді журилася, а Грицько од скуки часом і лишню закидав.

Настала воля. Став пан "уставну грамоту" писати. Кличе Грицька:

— Грицьку! Ти тепер вільний,— каже пан.

— Поздоров боже царя! — суворо одказав Грицько.

— Тільки ти знаєш, ти дворовий?

— Який дворовий? Хіба я у дворі?

— То що, що не в дворі: по ревізії ти дворовим записаний.

— Ну, то що з того? — нетерпеливо запитав Грицько, гостро глянувши на пана.

— А то, Грицьку, що ти не маєш права ні на хату, ні на кузню...

— Як це так?.. Адже то моя, батьківська хата! Другі оселі матимуть, а я б то й ні? Хіба я в царя гірший за других?

— Другі право мають, а ти ні. Закон, Грицьку, такий!

— То ви, мабуть, самі писали той закон, то він у вас і такий!..— гарячився Грицько.

— Та ти мені не груби... Чуєш?.. Мені з тобою довго ніколи балакати... Я тобі ось що скажу: ти робітник добрий, коли б не пив, тебе мені шкода з села викурювать... От я й подумав так: куди тобі йти?.. Ну, що ти зробиш голими руками без кузні?

— Так, що ж ти голими руками зробиш?! — уставив Грицько і показав дві здорові чорні, з мозолями, руки долонями вверх.

— Ото ж то й я кажу!.. Коли хоч, викупи у мене ту хату й кузню... Я з тебе недорого візьму: все одно тепер мені кузні не треба, як свого коваля нема... Хоч? Півтори сотні за все!.. Я тобі й гроші розстрочу — на три або п'ять років. Хоч?

Грицько стояв мовчки, дивився у землю — думав.

— Я вам, пане, так скажу: може, ви й правду кажете,— трохи згодом одказав він.— Тільки ж це для мене обида... Ну, вже що кузня — то кузня ваша; а хата ж з діда-прадіда моя... Другим хати даруєте, а мені свою хату треба купити? То з мене, пане, люди стануть сміятися...

— Ну, як хоч, Грицьку. Мені з тобою ніколи торгуватись... Я про тебе клопочусь, а не про себе!.. Не жалкуй!..

І пан, повернувшись, вийшов з передньої...

Грицько простояв ще трохи та й собі вийшов з горниць.

— Отак, стара,— каже до Хвеськи, вступивши до хати.

— Як?

— Так наша воля!.. З хати вибиратись!..

— Що це ти, Грицьку?.. Адже, кажуть, цар подарував людям оселі...

— То Ж людям... А я — дворовий... Нам нема!..

— Та чи не підводить він тебе, Грицьку? Ти б у город пішов та розпитався.

— А правду кажеш, стара... піду! Діжду неділі — зараз і піду. Там у мене є знайомий пан: я йому, було, завжди брички оковую... До нього й піду... Він, певно, знає... Добрий пан — знай, було, шуткує. Так його й прозвали на базарі молодиці: "смішний пан".

От у неділю Грицько прийшов до "смішного пана" розпитувати, чи правду каже красноярський пан? Одначе і "смішний пан" нічого утішного не сказав Грицькові. Подивились у ревізію: Грицько справді дворовим записаний.

— Значить, правду казав?

— Правду, Грицьку.

— Та це, пане, так мені й немає хати... по закону?!

— Немає, Грицьку, по закону...

— Туди к бісу!..— махнув рукою Грицько і, подякувавши "смішного пана", вийшов з хати.

За двором постояв трохи, подумав: чи додому, чи на кузню? Та й потяг до давніх товаришів-ковалів.

— Отак, братця!.. Оце — воля! До волі в хаті жив, а тепер хоч на розпуття...

— Як саме? — питають.

— Так і так,— розказує Грицько.

— Та ти йому наплюй! Роботи, Грицьку, ковалеві скрізь є.

— Коли б я один...

1 2 3 4 5 6 7