По якім непрохідному шляху шугаєш?
Межи бистрих річок та глибоких яруг,
Непрохідних вонючих багнюк ти літаєш.
Кругом лісом тебе обняли вороги,
Морем слов залили твою душу вони,
Й одиноко, як той ворон, ти крячеш,
Що ні правди, ні сонця не бачиш…
Тут начальник лихий, і дурний, і старий,
Як собака, зубами скрегоче,
Шматок хліба гіркий, працьовитий, трудний,
А і той одняти од тебе він хоче.
Кругом лісом тебе обняли вороги,
Морем слов залили твою душу вони,
Й одиноко, як ворон, ти крячеш.
Що ні правди, ні світа не бачиш.
І нав'язує він свої думки тобі,
Ні на віщо не нужні на світі,
Щоб, як яструб лихий, і псував, і клював,
Що найкращеє є поміж людьми.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Найзавітні гадки, найясніші надії святі,
Найдорожчую віру моєї весни,
І усе, що мені таке любе та миле.
Щоб приніс йому в жертву, дурному.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як кріпак той, без сліз, без розмовоньки навіть
Приклонявсь аж до ніг головою,
Слухав лайку його препротивну, дурну,
Як хто часом розсердить по дому.
Кругом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тут прикинуться, буцімто добрі,
Плачуть горю твойму, щиро так обнімуть
І жало, обнімаючи, встромлять.