Батьки

– Я тебе, сучко, роздеру! Я тебе розметаю! Шматочка живого не зоставлю! У кого се ти вдалась така неслухняна? У тих лобурів – Грицька та Івана?.. Я-а тобі, я тобі дамі – кричала раннього осіннього ранку Параска Грицаїха на свою дочку Галю, котра, забившись у глухий куток хати, між піччю і кочергами, стояла і неутішно плакала.

Невеличке кругле личко її було все змите слізьми, чорні оченята аж горіли ними; тоненьке шовкове волоссячко пасмами порозсипалося по білому чолі, лізло у вічі. Невеличкі рученята невпокійно бігали по личку, витираючи сльози, бруднили його. Важке зітхання спиралося у грудях і раз по раз виривалося здавленим криком плачу.

– Вона завжди так; вона ніколи мене не слухає. Кажу: дай води – хоч би з місця! А мені треба уроки учити. Учитель і вчора нахвалявся: бути тобі, каже, Василю, у сажі… А я чим винуватий? Позавчора картоплю вибирали… Ви сказали: іди вибирати, покинь книжку… Учора вп'ять квасолю молотили. Коли його ті уроки вчити?.. Кажу: води дай, а вона ще й лаятись почала, – жалівся Василь матері на сестру.

– Чуєш, сучко? Чуєш?! – кричала Параска на всю хату, і лице її наливалося кров'ю. – Чуєш, кажу! Він тобі помагав учора і позавчора, а тобі важко було устати води подать? Так тобі гарно, коли його зоставлять у школі без обіду? Бач, сміття! бач, погань яка! І в кого ти вдалася, каторжна? У кого зародилася, проклятуща? Краще б малою була луснула! – проклинала Параска дочку.

Василь сидів на лаві біля столу над розкритою книжкою і радо слухав, як мати банітувала сестру. Його думки далеко були від книжки; його очі, знай, бігали то поза вікном, де горластий півень несамовито голосив на увесь двір, то по хаті… Йому так не хотілося учитись… і урок трудний такий, і учитель такий непривітний, сердитий… Коли б воля – побіг би він тепер на улицю до хлопців, у м'яча грати, свинку туряти! Ніт же, сиди над сією осоружною книжкою, довби її… Щасливий Грицько та Івась, що не учаться, бігають тепер! А він?..

Устав він сьогодні рано; мати пішла на вгород по буряки, Галя вимітала долівку. Йому на заваді і тихе шуршання притертого деркача по долівці.

– Не кури! – кричить він на сестру.

– Хіба я курю? Я злегенька мету.

– Покинь! – наказує Василь.

– А як мати прийдуть; спитають, чому не метена долівка? Що я тоді скажу?

Василь помовчав, косо поглядаючи на сестру, потім почав бурчати:

– От накадила! як чорт дорогою… Хоч би віник помочила, проклята!.. Дай води!

Галя мов не чула, замітала хату. Уже зосталося тільки біля порога.

– Галько! Кому я кажу? – гукнув Василь.

– Що? – піднявши голову, пита сестра.

– Води дай! – крикнув удруге Василь.

– Чи тобі важко самому устати напитись? – спитала Галя.

– Води дай! – одно гукає Василь. – Ти не бач, що я роблю?

– Що ж ти робиш?

Василь, як кіт, стрибнув з лави, вирвав деркач з рук у Галі і швиргонув його під піл.

– Води дай!

– Не великий пан – сам нап'єшся! – відказала гнівно Галя і нагнулася за деркачем.

З усього розгону Василь ударив її кулаком по спині. Галя присіла і, вхопившись за спину руками, залилася слізьми.

– Води дай! – одно вигукує Василь.

Щось за тінь пробігла повз вікно… Галя стояла спиною до його і не бачила, що то мати; зате Василь зразу побачив і побіг на своє місце.

– Кажу, дай води! – гукає він з місця… Галя плаче.

– Що це у вас? Чого ти ревеш, рево? – пита, уступивши у хату, мати.

– Отой… – ридаючи, хвалиться Галя, – ударив з усієї сили… кулаком… по спині…

– Бреше вона, мамо, їй-богу, бреше! Вона мете, курить; підняла таку кіптягу – дихати нікуди. Кажу: покинь – не слухає… дай хоч води – а вона почала лаятись. Так я вирвав віник з рук та й підкинув під піл. А вона ото у сльози, – виправлявся Василь.

– Брешеш… ти вдарив мене, – плаче Галя.

– Мовчи, сучко! Мовчи! – гукнула мати і напала ото дочку…

Не первина Галі терпіти від матері лайку, скубку, штовхани; щасливий той день, коли проходив без їх. З самого малу незлюбила її Параска, з того часу, коли болісний крик її оповістив світові, що на йому народилося нове життя; з того часу, як баба-повитуха, обдивившись, поздоровила Параску з дочкою, серце матері забилося ненавистю до дитини.

Чого? через віщо?

Параска і родилась, і зросла у Ратієвському дворі. Перші роки пройшли у розкошах, у достатках. Вона була ключниці Оришки дочка. Батька свого зовсім не знала, бо уродилася через півтора року після його смерті. Остап, дворецький Ратієва, був уже старим дідом, як князь Ратієв звелів йому одружитися з Оришкою. Оришку купив князь за сотню рублів. І гріх було слова сказати, щоб Оришка не стоїла тих грошей: молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці – як калина.

Пан давно хвалився Остапові, що він його нагороде як слід за вірну службу. І сміялися ж ратієвці, коли пан, прикликавши Остапа та Оришку до себе, сказав: "Оце тобі, Остапе, за твою вірну службу і нагорода! Бери оцю дівку за руку та веди до шлюбу; повінчайтеся та й живіть щасливо…"

Остап нічого не одказав панові, не ослухався. Не було чоловіка вірнішого від Остапа на всьому дворі. Він був завжди з паном; у такій шанобі у пана; з'їздив з ним багато чужих сторін, бачив багато світу і перед дворовими вихвалявся тим… гудив неотесане мужиччя за їх нещирість, за їх невдячність. Він не знав ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри; все те для його був пан. Вірний та щирий слуга!

І добре ж пан награждав його за вірну службу! Де знайдеш таку красиву та показну дівку, як Оришка? Не дворецькому Остапові, старому горбатому дідові, вона під стать, а наряди її, то чи й панянка де краща знайдеться від неї! Чого ж Остап, одійшовши від пана, ще дужче мов згорбився? Чого по жовтому, карбованому зморшками обличчю пройшла якась темна тінь: воно ще дужче пожовтіло, аж помуріло, у мутних старих очах засвітила туга – глибока думка?..

Козачок Петрушка хвалився у горничній дівчатам, що він, якось зайшовши в Остапову хату, застав, як той, схилившись над сундуком, перебирав одежу. Петрушка, не примітивши Остапа, перебіг аж до столової й озирнувшись, він побачив, що з очей у Остапа бігла якась вода… Остап одвернувся і охриплим голосом спитав його: "Чого тобі треба?" Петрушка ніколи не чув такого глухого, такого суворого голосу в Остапа. Він мерщій утік через столову.

На другий день усі бачили Остапа з червоними очима і синім носом; від його несло хмелем.

– Чого се, дядюшка, од вас так горілка воняє! – спитала його цікава горнична Горпина.

– Сертук поп'ятнився… чистив плями, – понуро одказав Остап.

У неділю повінчали їх. Остап, наче кам'яний, стояв коло своєї пари – не гляне, не повернеться до неї; а вона, наче зорями, світить своїми ясними очима… Весілля не грали, пан тільки подарував молодому й молодій по п'ятдесят рублів на нове господарство та нарік Оришку ключницею – тільки всього. Люди гомоніли, що Остап і не ночував тії ночі з молодою, що бачили, як він кудись крався з двору. Ходила чутка, що він усю ніч просидів у жидівському шинку. Та чого люди не накажуть! Одно тільки було примітно: в Остапа, видно, одежа дедалі все старілася та п'ятнилася, а Остап не жалів ні рук, ні горілки, щоб її вичистити, і на ранок завжди несло від його таким хмелем… та ніс з дня на день робився все синіше та синіше.

– Чого в тебе, Остапе, ніс такий синій? – спитав його раз Ратієв.

– Від добра, пане, – одказав суворо Остап.

Ратієв свіркнув на його своїми чорними очима і одвернувся, а Остап за спиною пана таке зробив, про що, згадуючи, довго сміялися дворові, – висолопивши язик, наставив пальцями над головою, наче ріжки, помахав-помахав ними і в одну мить заскреготавши зубами, посварився своїм немощним кулаком.

І смішно ж було дивитися у той час на Остапа: так часто кривиться безздоровний хлопець над своїм дужим товаришем, і треба тільки дужому повернутися, щоб слабосильний знову перевернувся у покірного. Так і тут: тільки що пан почав повертатися, як Остап уже стояв, вирівнявшись, наче верства, і, покірливо опустивши руки, дожидав панського наказу.

Остап і року не прожив у парі. Тихо, наче гніт у каганці, зотлівало його старе життя. Молода жінка не закривала йому очей, бо його перевели у кухню, а їй ніколи – у горницях ключникувала. Стара немощна баба без мення, без назви ходила за ним, доглядала темними ночами, довгими літніми днями, аж поки він і не впокоївся. Хворий, він усе перевертався, лаявся, сварився комусь.

Перед самою смертю він тільки промовив: "Пане, пане!" – заплакав і скончався.

Жал івся то він на пана? Шкодував, що лиха доля одірвала його, вірного слугу, від свого господина? Хто знає?!

Зате пан шкодував за своїм вірним слугою: не тільки звелів його як слід поховати, а й сам ішов за труною трохи не в парі з Оришкою. Оришка плакала, голосила, як і подоба жінці по чоловікові. На могилі пан утішав її, обіцяючи, що за вірну службу її чоловіка він її так не кине, що ходитиме вона коло ключів, як і за життя покійного ходила. Оришка уйнялася, а на третій день реготалася з горничними так, що аж стіни гули, – вона таки і на норов була весела-реготлива придалася.

Через півтора року уродилася у неї дочка Парася; хоч і пізно трохи, оже пан все-таки велів на мення покійника записати. Дворові жінки трохи було не підняли на глуз, та їх чоловіки спинили.

– Дурні, – казали вони, – воно все по літах. Коли б Остап був молодий парубок, то, може б, і через місяць після шлюбу поспіло, а як старий уже він – то й через півтора року не пізно!

– Старе насіння! – увернула білолиця Малашка, жартовлива молодиця.

– То-то й є! – додав Грицько Кущієнко, і всі зареготалися.

Як знайшлася Парася, то чого тільки їй і немає: і бабки, і няньки; Оришці тільки одно зосталося: погодуй та й не знай нічого. Добре Парасочці, не лихо і Оришці: то була молода та здорова, а то ще поздоровіла. Загара, що набула Оришка дівуючи, зійшла з круглого лиця – тепер воно стало біле та рум'яне, як яблучко наливчате; чорні брови, мов п'явки, уп'ялися над чорними блискучими очима; шия, руки, стан, груди роздобріли, розпухли – крупичатою називали її дворові.

Добре Оришці, як тому котові, ні про віщо не думати, не гадати, усе їй є, всього доволі, чого тільки душа забажає. А Оришці того тільки й треба: аби поїсти ласо, виспатися добре, нарядитися, як слід ключниці багатого пана, та ще й князя.