Ad astra! Вибране, 2000
З книги "Чекання", Київ, 1965
1
Ми вийшли вдвох. Я думала, тепер
Позбудусь варти і пірну у клени,
Я врешті вільна, а не полонена.
Захочу і повірю, ніби вмер
Ненависний підручник—храм ідей.
Кого я прогнівила? Як на горе,
Супутниці зухвала непокора,
Ніби магнітом, притяга людей.
Казала я, забудьте, де живу,
Чарівна жінко, більше вас не знаю,
Ви краще стережіть на небокраї
Олімпа смолоскипи. Я жену вас,
Вірте, вже
Покарана за ту необережність,
Що нас звела, а ваша необмеженість
Хіба святої розум вбереже.
Беззахисно стояла під вогнем
Пекучих слів, яких все мало, мало.
Люблю латинь —— відречено співала.
Не знала я, що гралася з ножем.
Тепер мене мій досвід стереже,
А рік тому я просто не вгадала,
Як полонить вона мій світ зухвало,
Всіх ідолів моїх порозжене
І буде царствувать.
Що волю загублю,
Прокинеться в мені покірність сина,
Що вдячно опущуся на коліна
І голову приборкано схилю.
Хоч маю трон і кришталеві зали.
Мене Шекспір і Гейне викупали,
Дивіться також
- Людмила Скирда — Голоси Сакартвело
- Людмила Скирда — Клавір літнього дня
- Людмила Скирда — Мелодії чотирьох сезонів
- Ще 4 твори →
Щоб врятувать.
І Навіть Вагнер грізно
Впадав на мури впевненим Тристаном,
А я спокійно лікувала рани,
Бо знала, що стіна моя не трісне.
Ніхто не знає, що там за стіною,
Це оборона, своєрідний фронт.
Мене зустрів гостинно Ксенофонт
І так талановито заспокоїв,
Що зникли всі підозри: "Суєта
Зникає поступово. Без Фаона
Сапфо не здобула б тії корони,
Яку тобі готує доброта.
Люби латинь".
"Так я ж її люблю" –
Прошепотіла, ніби закричала.
І Враз кудись розтанули печалі,
І Ксенофонт розтанув у ріллю.
І Знов удвох, і так потрібно жить.
Так блискавично залишає горе,
І ця потреба солодко-сувора
Любить латинь всередині щемить.
Я вас жену. Не вірте, я брешу,
Я просто вас ще раз перевіряю.
Я вашу владу вічно відчуваю,
Прекрасна жінко, я для вас пишу.
Будіть мене від ситості, від сну.
Повірте у мою щасливу вдачу,
Я вам за це сторицею віддячу,
Бо, може, дійсно вдачу дожену.
Втечу від міста.
Ліс —— моя зупинка.
Там коло лісу
Гіпсова газель.
Мене дратує ввічливість будинків,
І ввічливість продуманих алей,
І вимушеність стриманих поклонів,
Берети у повітрі, як медузи,
І компліменти на манер прокльонів,
І "вічний бій" між друзями за музу.
А в лісі тихо.Злива на припоні.
По листю сумноПеребій краплин.
Ударить грім, зірвуться сірі коні.
Мені не страшно, навіть не самотньо.
Шмагає буря. Батогом гроза.
На мене щирість зглянулась сьогодні,
Велика щирість, чиста, як сльоза.
Мені не гірко за минулі біди.
Нехай вода зненацька в груди б'є.
Мені відвертість повертають віти.
І Враз відвертість вірою стає.
Я віддано приходила туди,
Де осінь небо на руках тримала.
Я не жила —— принижено чекала
Той голос, що велів мені іти,
І слухать осінь, і хрипіти браво.
Неначе їжу, ласку роздавала,
Сонети кленам гірко римувала.
Як це право, невблаганне право.
Мені здавалось, що втрачаю кров,
Що голос тихне —— відчуттів наруга.
І Ще здавалось, що чекаю друга,
Який чомусь до мене не прийшов.
Я думала, що врешті не сама.
До мене так поблажлива природа.
Скінчиться осінь, і легка й не горда
Мене зустріне молода зима...
Всі біди ми чекаєм восени.
Коли затихне гомінкий Хрещатик
І клен старий —— зажурений ревматик –
Скрипить кістками:"Де мої сини?"
І вітер злий уже не вірний пес,
Що кидається віддано під ноги,
Як ріки, листям загатить дороги –
Прислухайся, і вчуєш тихий плеск.
Тоді і сповідатись за гріхи,
Ми платимось за них без зволікання,
Віддаємо своє розчаруванню.
Лиха година —— настрої лихі.
Казала я, просила,друже мій!
Якщо удвох ми осені не раді,
Нам краще розлучитись в листопаді,
Аніж весною в повені дзвінкій.
Не розлучились —-не змогла сама.
Я піддалась слабкому животінню.
Коли торкав мене своєю тінню,
Мені здавалась теплою зима.
А зараз, в квітні, обертом чуття,
Кудись тягнусь моїм безгрішним тілом.
Чи я любила?Мабуть, не любила...
Таке життя.
Ні, не таке життя!
Ця осінь несподівано прийшла.
Така похмура, безнадійна осінь.
І я дивуюсь, я не звикну й досі,
Що більш не буде сонця і тепла.
Він подзвонив: —— Поїдем полювать?
Повернемось в неділю, до обіду.
--І я сказала: —— Що ж, давай поїдем.
Я буду вас в бою спостерігать.
Я ожила. Я ніби знов жива.
В мені зійшло веселкою чекання.
Я вся горіла —— швидше б полювання.
Як там у лісі, чи жива трава?
Ми виїхали в п'ять, коли всі сплять,
І ранок ніби чорний, ніби синій.
Я так зраділа —— тепло у машині.—
Куди тобі. Мерзлячці, полювать? —-
Промовив той, кому в житті щастить,
Кошлаті брови, здвинувши суворо.
А я сміялась, що за дивні брови –
В них можна з переляку заблудить.
Нас ліс зустрів безмовно, мов розп'ятий,
Жорстокість вітрів осінніх. Так
Приречений вкладає змісту знак,
Який живі безсилі прочитати.
І я хотіла гнівно закричать
На посмішки, на брови ці кудлаті
--Замовкніть, подивіться, ми на страті.
Це святотатство нині полювать.
Та раптом ніби залишають сили.
Здригнулись в небі сосен списи гострі,
І по обличчю розкотився постріл,
Яким іще нікого не убили.
Я кажу тобі: "Ви",--навіщо?
Я не знаю цього сама.
А за вікнами вітер свище,
А за вікнами стогне зима.
Я кажу: "Ви не ранок, не вечір –
Ви у мене гарячий полудень",
Бо люблю твої сильні плечі,
І люблю очей твоїх сповіді.
Потім слухаю.Кожне слово
Я ловлю очима й губами
І радію, що знову й знову
Буду згадувать їх ночами.
Ти потрібен мені, тільки ти.
Я до тебе буду іти.
Буду йти через ніч у світання.
Я не дівчина —— я чекання.
Я тепер полонянка у польської,
О, яка непокірна вимова.
На моїх упертих губах
Їжаком застигає слово.
Я калічу гнучкі рядки,
Я потлаю алюрні речення.
Про моє дивацьке відречення
Серед друзів пішли чутки.
О, яка небезпечна мова,
Приборкую рій бджолиний
Звуків таких колискових,
Спершу таких безвинних.
Та ось відчуваю сама –
Іще невеличке зусилля,
І виринуть з мене слова,
Прозорі, як гданська хвиля.
Так хто ж він? Хто ж він?
Містик з Вільно?
Чи той, хто "Дзяди" народив?
Кого любив? Сумну Марилю?
Чи Шимановську теж любив?
Так хто ж він, той, що ниць не падав,
Чи той, що падав ниць і чах?
Чому золочені лампади
Пливуть і не пливуть в очах?
Чому слова, мов сіллю рану?
І раптом хрест —— політ руки!
О, він мечем над Ватіканом –
І Ватікан ховавсь в думки.
О, він вулкан у соннім залі.
Він і вони —— вогонь і жерсть.
Не з тими він, що честь втрачали,
Щоб зрадою здобути честь.
Він снив країною, як сином.
Неначе колосок, сама
Для нього Польща, мов дитина,
Мов жінка бажана була.
Так хто ж він? Хто ж він?
Містик з Вільно?
Чи той, хто "Дзяди" народив?
Хай полював сумну Марилю,
Хай розлюбив сумну Марилю.
Він Польщу вік не розлюбив.
Ну, не мовчи так, не мовчи.
Моє терпіння в крихти кришиться.
Ти краще гірко закричи,
Хай дикий зойк в тобі проріжеться.
Ти краще тихо застогни,
Неначе звір у лютім завіті.
Минулі дні, як валуни,
Копичеться у моїй пам'яті.
Ну, не жалій, ну обдури,
Хай від дзвінка вночі прокинусь.
Я не збагну твоєї гри,
Я птицею до тебе кинусь.
Я буду думать —— він, це він,
Я буду ладить перше слово,
Я буду знать, що він один,
Тому тепер удвох ми знову.
Маленький, чорновухий звір,
Не прислухайсь, усе мине.
Ти до журливих притчей звик,
Ти краще проковтни язик,
Нізащо не жалій мене.
I
Ти —— вигадка.
Ти наче відкриття.
Ти, мабуть, сон,
А може, подарунок.
Тепер удвох.
Не буде вороття.
Я не в боргу.
Я поверну рахунок.
Тому, хто щедро кривду римував
З ім'ям моїм.
О, він не сумнівався,
Що я люблю, коли на всі лади
Переді мною хвацько вихвалявся.
Коли міражні будував країни.
Факір на мить.
Всевміючий поет.
Я не прийду на згарища руїни
Вдихати попіл спалених прикмет.
Я не прийду, я зупинюсь під небом.
Весняний грім, неначе дзвін гаїв.
Це, певно, травень білий обпоїв
Мене, як зіллям, думкою про тебе.
Це, певно, сонце полуднем пече,
Це, мабуть, затуманились сади.
Я віддаюсь в полон твоїх очей,
Щоб знову щось у світі віднайти.
II
Тебе люблю.
О як тебе люблю.
Люблю бездумно, ніжно, люто, владно.
Це дуже просто й, мабуть, дуже складно –
Любить тебе. А я тебе люблю.
Ти кажеш: "Подивись, яка вода.
Вона твій смуток легко прожене",
А я молю, чарівна Сігулда,
Залиш його, о пожалій мене.
Не бережи від поглядів моїх,
Його любов'ю ти така багата.
Не ладь свої непереможні грати,
Я падаю в сльозах тобі до ніг.
Ти сильна. Не лишай мене саму.
Бо він від мене знов до тебе прийде,
І поки сонце над землею зійде,
Ти не чекай слухняно —— радь йому.
III
Я бігла, я твердила —— кину.
Ламала у нестямі нігті,
здирала об жорству коліна,
у кров збивала білі лікті.
Я думала: іще не пізно,
забудусь під журливу дойну.
Твій погляд у повітрі блиснув,
так розряджають враз обойму,
так б'ють лежачого.
Я знову, твоя біглянка, повертаюсь.
Я тану під нічним покровом.
Я тану, ніби сповідаюсь...
Приречена.
Дерева сонні шепочуть:
гріх тікати, гріх.
Я вишня на твоїй долоні,
волоський смажений горіх.
І тихий біль, і чистий жаль,
і піниста, п'янлива брага.
Я гостра смертоносна сталь,
я голод твій і твоя спрага.
Ти не благай, ти не проси
мою покірність. Слів не треба.
Мені від тебе не втекти,
як не втекти самій від себе.
IV
А тут ні бур, а тут ні гроз,
ні іскроплинних злив.
Я повернусь у ті краї,
де ти мене любив,
і повернусь у ті дощі,
щоб відродить ту мить,
яку ні ти, яку ні я
не зможем повторить.
Я не боюсь, я обернусь минулого кінцем.
У темні хвилі опущу палаюче лице,
чаклунить буду, ворожить, відшукувать мости,
щоб ти прийшов, щоб ти знайшов, щоб повернувся ти...
А краще ти не чуй мене —— тоді не буть біді.
Ти напиши іще, іще про осінь в Сігулді.
І Як володар-патріарх лиш рухом голови
моє життя, моє буття на мир благослови.
З книги "Сходи", Київ, 1976
I
Рожева вогкість. Дощ і вечір
В чаду октав червонозвуких,
І цей фольклористичний глечик,
Який беру в засмаглі руки,
Терпке повітря, і сузір'я,
І таємничі закамарки.
Рожева вогкість. Вечір. Парко.
Село. Криниця. Дім. Подвір'я.
Ми по роботі. В тишині
Мій дядько, велетень чубатий,
Скида комбінезон, мов лати
Скидає лицар по борні.
Тікає сонце за Трубіж,
Немов калини пишне гроно.
Ми по роботі. Тиша з тиш...
Земля натомлена і сонна.
Порушить спокій не барюсь.
Зітхає переходом вітер.
Я дослухаю вогкі віти,
Відпочиваю і сміюсь.
Відлюдний берег засинає,
І бриз неначе легіт півдня,
І на драбині в сінях півня,
Мов стиглу грушу, теліпає.
II
"А що таке вечір?
Вірніше, чи не могли б ви
Підібрати вдалу метафору?"Спробую...
Вечір —— це колонка біля ферми,
Точніше —— це миття рук і ніг,
Це умивання водою, холодною, мов крига
І веселою, мов сміх.
Ну, як вам пояснити б —-це кінець роботи...
Усе паленіло,Трава пережухла,
Не бачило око,Не слухало око,
Не слухало вухо,І літо набрякле
Котилось по стернях,Трава пережухла,
Зайшлося на серпень.Сідало світило –
Кінчалась робота.Є Тисячі слів
У мойого народу,
Є вічні слова,
Невмирущі слова —-Неначе вогонь
Спекле словоЖ н и в а.
Цей вечір приплив,
Мов зелене вітрило.
Лиш білі хустини,
Як зорі, ясніли.
Рипіла колонка –
То денну утому
Змивали дівчата,
Вертали додому.
Десь пісня озвалась,
Діди гомоніли,
Село засинало,
Вірніше, вже снило...
Вони прокинуться дуже рано.
Ви, мабуть, так рано не прокидались ніколи.
Хоча, може, і прокидались
у пошуках ранкових метафор...
Так от, вони прокинуться вдосвіта,
Люди, яких ввечері омиває туман,
а вранці роса і робота.
III
Я шепотіла —— ні, не можна,
Щоб дощ пішов, щоб дощ пішов:
А він зухвало, переможно
Скуйовдив вихори дібров.
Та раптом в травах перезрілих
Жіноча постать розцвіла
І щось несла —— то власне тіло
Незграбно й бережно несла.
Неначе зливу цю не бачила,
Ступала спрагло по воді,
Хоч дощ з нестримністю юначою
В уста вливався молоді.
А жінка радістю просвічена
Вбирала тих краплин буття.
В ній проростало сонцем вінчане
Нове життя, нове буття.
А жінка очі піднімала,
Обличчям в дощ —— ряснішав він,
А жінка весело ковтала
Краплин веселий передзвін...
І Коли прагнеться спочинку
Від слів холодних, чвар нікчем,
Я згадую смагляву жінку,
Вагітну жінку під дощем...
IV
Між тих дерев, і квітів, і кущів,
Що оточили нас, неначе птаство,
Я думала: між нами і прекрасним
Якась межа врокована лежить.
Стебло зелене в повені речей,
Ти чистоти і вічності основа.
Чому мені не зрозуміла мова,
Якою привітаєш ранок цей?
Буває, обеззброєні слова,
Немов на грані існування й смерті,
Тоді нам промовляють знаки стерті:
Рух, шелест, гомін, серед них трава,
І джерело, і звук, і прохолода
Дубових крон над паленінням скронь,
І шепіт листя: "Годі, прохолонь".
Тоді до нас звертається природа...
V
У мене є дарована зоря
Вона зі мною скрізь, у всіх дорогах,
Коли сама, коли німа тривога
Перегорта листки календаря,
Шукаючи числа магічну суть,
Коли душа подібна до дороги,
Коли сама, коли німа тривога,--
Лише вона засвітить темну путь.
І задзвенить рядок, і зазвучить
Мелодія між берегів канону,
На дужих крилах ритму і закону
Законом уярмлена блакить.
І відстань від землі і до зорі
Та ж сама, що й від суєти до тиші,
Або від мене і до того вірша,
Який прошепотять уста мої.
VI
Я знову в цім краю степів, дібров...
Кущів шипшини княжеська немилість...
І я іду, народжуючись знову,
Мовби в мені народжується зрілість.
І щось в мені струною затремтить,
Щось тихе і покірне, ніби свічка,
Коли почую спекле —— степовичка.
Я —— степовичка.