Пізнього світла зблиск, пізнього світла пломінь.
Неспопелимий віск у солодких долонях.
Цих мимолітних фортун вибухне біле літо,
Наче міфічних рун на камені вибите світло.
Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло.
Й де вже та кримська сіль, й де непокірна сила?
П'єш і уже не вино, наче чума підкосила.
Що то – набуте майно? Що то – жіноче тіло?
Чорний, як серце, рядок вирине так безпощадно,
Наче тугий ковток вихлюпне кров'ю у рядна.
Станеш, чудний ім'ярек, темне ім'я поетичне.
Кожне зі слів впоперек, кожне зі слів не дотичне.
Станеш і вперше вречеш, наче церковні треби,
Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба.
Звук тих мелодій сумний, звук тих мелодій неточний,
Наче бредеш через сни, зболений і непорочний.
Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом.
Й музика вже горлова, й ти перед Богом – голий!
2.
Діво моя Вино, Діво моя Обидо!
Випито все давно – і не ридай ридма.
Темний свячений ніж, ніченька темна.
Пальчика ріжеш? Ріж! Пристрасті завжди натхненні.
Це у тобі вино, дух у тобі коньячний —
Це у тобі вікно в засвіти потойлячні.
"Мері Кривавої" плач в склянки буфетні розлито.
Дів поетичних рій. Можна вибрати кожну.
Хочеш – просто зігрій, хоч празникуй вельможно.
Й не гротесковий сказ, вже навіть не дах їде.
З цих алкогольних проказ хтось в потойбіччя відійде.
Ти не ходи, не шукай! Їм нема порятунку.
Діва ця виника у п'яному візерунку.
Діва ця виклика, наче на тайну вечерю.
Мертвих не зачіпай, якщо відійдуть перві.
Вірші їхні тримай десь там, на самому споді,
Вірші їхні – як храм у Господній господі.
Діво моя Вино, Діво моя Обидо!
Тихо тебе пом'яну і – одійду…