Вітрова гора (уривок)

Анна Багряна

Сторінка 3 з 3

Зараз їй тридцять п'ять років, проте на вигляд вона й досі мов студентка— першокурсниця. Якби їм у школі поставили завдання написати твір на тему "Моя мама", він почав би його приблизно так:

У моєї мами виразні зелені очі, доглянута і гладенька шкіра обличчя, чарівна білосніжна усмішка, густе каштанове волосся і ніжний голос. Якщо придивитися до її обличчя пильніше, то можна розгледіти тоненькі зморшки на кутиках очей і вуст. Вона часто усміхається і випромінює якесь особливе внутрішнє світло. Моя мама — красива від природи. Вона майже ніколи не користується косметикою. Хіба що злегка підфарбовує вії і вуста...

Звісно, потім він написав би про те, що Кетрін — художниця і що останні чотири роки працює ще й дизайнеркою в одній рекламній агенції.

Цьогоріч, коли хлопець змінив школу, із ним стався курйозний випадок.

Якось Кетрін заїхала по нього ввечері після уроків, щоб вони могли разом відвідати виставку її колеги-художника.

—У тебе класна дівчина, друже! — сказав йому наступного дня однокласник Пол, підморгнувши й усміхнувшись із якоюсь особливою пошаною.

— Дякую, але то була моя мама, — відказав Дейв. А коли розповів про цей випадок удома, вони з мамою довго сміялися.

У свої неповні тринадцять Дейв був доволі високий на зріст, мав широкі плечі й натреновані м'язи. Мама поряд із ним справді здавалася маленькою беззахисною дівчинкою.

Кетрін часто запрошували на різні міжнародні пленери, виставки й семінари. І майже завжди вона возила із собою сина. Сподівалася, що з часом і в ньому прокинеться любов до образотворчого мистецтва. Та непосидючому Дейвові малювання здавалося надто нудним заняттям. Інша річ — музика. Вона його вабила змалку. У шість років він самотужки навчився грати на сопілці, яку йому подарував мамин брат, дядько Юрко. Усі довкола дивувалися. Одначе Дейв не розумів, що тут складного. Він просто відтворював ті звуки, які часто чув у своїх снах.

Коли Дейв уперше прийшов до української недільної школи, одразу ж зачарував усіх своєю грою. Його почали запрошувати мало не на всі свята й урочисті заходи, які проводила українська громада в Торонто, а пізніше — і в інших містах Канади. І мама, остаточно примирившись із думкою, що її син не стане художником, записала його до музичної школи.

Проте музика була далеко не єдиним захопленням хлопця. Від батька йому передалася неабияка любов до спорту. Дейв обожнював рух, любив бігати, стрибати, плавати, кататися на велосипеді, лижах, скейті й роликах, грати в хокей, футбол, ходити в гори і просто бігати.

А ще він любив літати на літаках. Адже лише там, у небі, пробуджувалося оте ні з чим не порівнянне відчуття власної всемогутності, лише там з'являлася його солодка мрія, що радше нагадувала якийсь напівзабутий, розмитий в імлі, загублений поміж хмар спогад із далекого минулого. Дейв ніколи й нікому не розповідав про це.

Кожен із нас має право на власні таємниці.

* * *

Рік тому на одному з мистецьких заходів, які проводила українська громада в Торонто, його мама познайомилася з дядьком Романом. Він був старшим від мами на сімнадцять років. Високий і стрункий чоловік, по-старомодному галантний і уважний. Носив окуляри, мав темне з просивинами волосся, охайно підстрижені вуса й борідку. Любив убиратися у вишиті сорочки й вишукані костюми з краватками, а черевики його завжди були вичищені до блиску. Дядько Роман теж був удівцем, мав дорослу доньку і двох онуків. А його батьки, вихідці з Галичини, переїхали до Канади ще наприкінці 1950-х років.

Дізнавшись, що Кетрін — художниця, Роман забажав подивитися на її картини і, можливо, придбати щось для своєї нової кав'ярні, яку збирався відкрити в центрі Торонто. Мамі не залишалося нічого іншого, як запросити його на вечерю, адже всі її картини зберігалися вдома, в одній із кімнат, яку Кетрін гордо називала "майстернею", хоч насправді ніколи там і не працювала. Свої картини вона зазвичай писала на балконі в кухні, де стояли кілька мольбертів і шафка з малярським причандаллям. "Майстерня" ж була радше складом, де зберігалися готові роботи. Побачивши мамині картини, дядько Роман не зміг приховати свого захвату. А рівно за тиждень знову прийшов до них на вечерю із величезним букетом світло-рожевих троянд. Мама одягнула нову сукню і підфарбувала очі. За вечерею вони розповідали одне одному різні кумедні історії й щиро сміялися. Дейв давно не бачив маму такою щасливою, як того вечора. Уранці наступного дня Кетрін із головою поринула у творчість. За день написала аж дві картини. Одну з них — для дядька Романа.

* * *

За свої неповні тринадцять років завдяки батькам Дейв устиг облітати добрячу частину світу. Побував у Бразилії, Австралії, Єгипті, у Сполучених Штатах Америки, кілька разів мандрував Європою, бачив Лондон, Рим, Париж. Не кажучи вже про рідну Канаду, яку об'їздив уздовж і впоперек. А от в Україні ще не бував.

Дейв запитував маму, бабусю й дідуся, чому вони жодного разу не відвідали свою батьківщину. Мама відповідала коротко, мовляв, нема коли. А бабуся — що немає до кого їхати, адже її батьки давно померли, а з іншими родичами вона втратила зв'язок. Дід Василь нічого не відповідав — опускав очі і якось тужливо усміхався.

Але ось несподівано до Кетрін через соцмережі озвалася однокласниця Юля. Із Юлею вони колись були найкращими подругами — ходили разом у садочок, а потім у школі сиділи за однією партою. Батьки Юлі розлучилися, і дівчинка жила з мамою, яка працювала лікаркою в районній поліклініці. Обидві дівчинки любили малювати й часто проводили вільний час за цим заняттям. Разом святкували всі свята, влітку їздили в табори, кілька разів Юля запрошувала Катрусю в село до своїх баби й діда.

Коли Кетрін їхала до Канади, дівчата пообіцяли одна одній, що збережуть свою дружбу, незважаючи на всі відстані й кордони. Перші кілька років вони й справді активно листувалися — описували все, що відбувалося в їхніх життях,

КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ.


1 2 3