Маленька Ляпутета (Дитинство Марії Заньковецької)

Багряна Анна

МАЛЕНЬКА ЛЯПУТЕТА

Дитинство Марії Заньковецької

Господарем маєтку в селі Заньки — з великим будинком, розкішним садом та довгою, аж до ставу, липовою алеєю — був Костянтин Адасовський. Та хіба цьому дивуватися? Рід Адасовських уже не в одному поколінні має дворянський титул, шляхетне ще з української козацької старшини — коріння.

У таких родинах заведено шанувати звичаї предків, а ще — знатися на високому мистецтві. А тому Костянтин Костянтинович, попри щоденну та виснажливу чиновницьку службу в Ніжинському повітовому суді, ніколи не забував про те, що має надзвичайно соковитий баритон. А його дружина, Марія Василівна, котра також походила зі знатного роду й займалася в селі Заньки цілительством, завжди пам'ятала про своє могутнє меццо-сопрано.

До гостинного дому Адасовських часто приїздили гості з Ніжина та Чернігова. Переважно це були молоді люди, інститутські друзі братів Адасовських — Євтихія та Олександра. У такі дні господарі влаштовували невеличкі сімейні виступи.

А на храмові свята Костянтин Костянтинович збирав студентів і розучував із ними різноманітні хорові номери. Зазвичай це відбувалося у великій залі будинку: усі співаки ставали півколом, праворуч — баси, а ліворуч —дисканти. Господар брав камертона та керував співом. У такі миті ошатна зала, здавалося, перетворювалася на храм, де разом із величними акордами народжувалося справжнє священнодійство. Аж баба Сухондиха, котра служила в домі Адасовських нянею, дослуховуючись потай до того співу, нерідко розчулювалася настільки, що не могла стримати сліз. Авжеж, її простацьке серце було відкрите для краси. Та оскільки своїм розкотистим риданням стара відверто заважала хористам, господареві доводилося щоразу просити її, аби під час репетиції сиділа на кухні.

Невдовзі Адасовський вирішив організувати й церковний хор. Тодішня церква в Заньках була дещо незвична за своєю будовою. Не така, як інші церкви Чернігівської губернії. Але що напрочуд красива — ніхто не міг цього заперечити. Зовні її прикрашала величезна золота баня, звіддалік схожа на яскравий спалах призахідного сонця, а зсередини — настінні розписи, виконані "майстром від Бога". Селяни ходили до храму за давньою звичкою, прищепленою батьками та дідами, часто навіть не розуміючи до ладу істинної суті християнства. Але відколи поміщик Адасовський створив у селі Заньки церковний хор, щонедільні Літургії перетворилися для заньківчан у найпрекрасніші години їхнього вбогого кріпацького життя. Чарівний і воістину божественний спів — коли всі голоси творили одну величну гармонію — підіймав приземлену"душу хлібороба високо до небес.

Манечка також співала з батьком на церковному криласі. її янгольський голосочок особливо заворожував прихожан. А ще співала на хатніх посиденьках разом із родичами та гостями. І коли старші розігрували імпровізовані вистави, вона завжди із великою охотою приєднувалася до їхньої гри.

— Моя Ляпутета, — так казав жартома на свою найменшу донечку поміщик Адасовський.

А Ляпутета зростала життєрадісною, доброзичливою дівчиною й уже змалечку мала гарну вроду — стрункий стан, ґраційну поставу, ніжну шкіру, пухнасте темне волосся та дві рівнесенькі дужки брів над карими очима. її очі випромінювали якесь

особливе внутрішнє світло.

Але якось п'ятирічна Манечка, уважно зазирнувши до люстра, вирішила, що її очі — занадто темні.

— Потрібно відмити їх із милом, і тоді вони посвітлішають, — сказала сама до себе. А тоді набрала в миску води й почала щосили натирати свої оченята милом. Тільки ж нічогісінько в неї не виходило: мило викликало лише подразнення та біль. Тож дівчина відставила миску з водою і, затуливши обличчя маленькими долонями, голосно заплакала.

Почувши її плач, до кімнати вбігла перелякана пані Адасовська:

— Маню, що з тобою? Що ти робила? — запитала, угледівши шмат мила на підлозі.

— Хотіла відмити очі, а вони не відмиваються, —

схлипуючи, відповіла матері Маня.

— Відмити? — дивувалася Адасовська, опускаючи доньчині долоні й пильно зазираючи в розчер-воніле від сліз обличчя. — Чи твої очі такі брудні, що їх потрібно відмивати милом?

— Вони дуже темні, — пояснювала дівчинка, не спиняючи пекучого плачу.

— Дурненька, — пригорнула Марія Василівна донечку й ніжно поцілувала її в чоло, — у тебе най-прекрасніший колір очей! Невже ти не чула, скільки пісень написано про карі очі?.. Повір: кожна дівчинка мріє, аби їй присвячували такі пісні!

І тоді маленька Манечка нарешті заспокоїлася. Щоправда, її "пісенні" оченята ще довго щеміли від мила.

Коли ж дівчинку віддавали до приватної школи пана Арендаренка, у сусіднє село Комелівку, Марія Василівна повела її до місцевого кравця діда Петра. Старий Петро був неабияким майстром своєї справи та славився на весь повіт мистецтвом шити сукні й корсети для юних та вередливих паняно-чок. Марійка сказала матері, що хоче тільки таке вбрання, яке носять сільські дівчата. І Адасовська одразу ж пристала на доньчину забаганку — замовила кравцеві полотняну вишиту сорочку та яскраву плахту.

— Я — зань-ко-вець-ка дів-чин-ка, зань-ко-вець-ка дів-чин-ка! — радісно виспівувала по дорозі мала. На її чистому білому личку світився щи-рий усміх.

Адасовська йшла та мовчки тішилася своєю най-меншою дитиною.

У поміщицької доньки було багато вірних подружок, із якими вона потай від батьків часто ходила до гаю, гуляла по селу або ж вигадувала усілякі дотепні витівки... А проте мала Манечка вміла не лише співати та влаштовувати забавки для подруг. До вподоби їй також була й хатня робота. А ще — завжди із радістю допомагала батькам у їхньому польовому господарстві.

За таку працьовитість, добру та щиру вдачу дівчинку любили заньковецькі кріпаки. Але ж і вона час-то навідувалася до селянських дворів. їй подобалося спілкуватися з простими людьми, слухати розповіді проте, як вони живуть, про що думають, мріють.

Манечка завжди із нетерпінням чекала селянських свят — весіль, хрестин, іменин. Але найбільшим святом для неї залишалися обжинки — коли через усе село їхали запряжені кіньми та прикра-шені яскравими стрічками вози, а за ними йшли, співаючи обрядових пісень, радісні хлопці та дівчата. Мала паняночка тоді застрибувала до найбільшого возу і, сидячи на щедрих врожаях, почувалася безмежно щасливою.

Спливав поволі час. Хтось у Заньках народжувався, хтось помирав. А хтось зростав на втіху батькам...

Адасовські готувалися до Маниного десятиліття. Костянтин Костянтинович розучував зі своїм хором спеціальну привітальну пісеньку. Марія Василівна замовила в кравця Петра пишне вбрання: вишневу корсетку, малинового кольору плахту зі срібними китичками, червоні сап'янові чобітки. А ще придбала для донечки-улюблениці рясне коралове намисто.

На свято до Адасовських прийшло чимало гостей — знайомі батькові поміщики зі своїми родинами, студенти, хористи, близькі родичі. Приїхала з Чернігова й тітка Саша, сестра Марії Василівни, зі своїм чоловіком Олександром Івановичем Маркевичем.

Після святкового обіду іменинниця виконала для гостей кілька пісень, а тоді затанцювала "козачка". Усі були вражені її талантом і голосом. А котрийсь із поміщиків навіть почав був говорити про "майбутню актрису Адасовську", але, зіткнувшись із невдоволеним поглядом господаря,

зупинився на півслові.

— Маня повинна здобувати освіту в найкращому навчальному закладі Чернігова, — переконувала тітка Саша свою сестру.

Тож як тільки настала осінь, десятилітню Марію віддали на навчання до приватного пансіону Осо-вської, що славився високим рівнем викладання багатьох особливо важливих для того часу дисциплін: російської та французької граматик, літератури, історії, географії...

Першого ж дня нова учениця одразу записалася до бібліотеки пансіону. І саме тоді, коли, підстрибуючи, хотіла дістатися найвищої книжкової полиці, вважаючи, що найцікавіші книж-ки — завжди вгорі, до читальні увійшов поважний пан в окулярах. Ніби легеньку пір'їнку, підняв він Маню, вмостивши собі на плече. І сказав лагідно:

— Маленька, вибери собі ту книжку, яку хочеш. 9

Коли ж із повним оберемком книжок "маленька" нарешті "приземлилася", пан в окулярах приязно усміхнувся й назвався:

— Микола Андрійович Вербицький, викладач російської словесності та трохи — поет...

Марія Адасовська була сумлінною ученицею, але понад усе її вабили уроки музики й танців, а також заняття пантомімою. Адже саме там вона могла вповні проявити свої артистичні та творчі здібності.

— З Адасовської може вийти пречудова балерина, — повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський, захоплено спостерігаючи, як дівчинка вправно виконує складні "па" мазурки.

А його дружина Броніслава Прушинська, котра викладала дівчатам спів, запевняла:

— Марія — вроджена оперна співачка!

Сама ж Маня тим часом невтомно вигадувала різноманітні п'єски та етюди, які потім, разом з іншими ученицями пансіону, ставила на імпровізованій сцені. Здебільшого то були так звані "анекдоти в лицях", коли розігрувалися кумедні випадки зі шкільного життя, висміювалися окремі викладачі або учні. Вірші до вистав Марія також писала сама.

Якось Вербицький попросив Адасовську, аби вона прочитала на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Учениця настільки правдоподібно увійшла в цю складну драматичну роль, що всі присутні в класі були просто приголомшені.

— Ти повинна просити своїх батьків, аби вони будьщо віддали тебе на навчання до Московської театральної школи. Маєш усі здібності актриси! —сказав Марії учитель словесності по закінченні заняття.

Після таких його слів вона спершу ніяково опустила очі, але потім сказала з притаманною їй сміливістю:

— Мені хотілося б виконувати ролі простих українських дівчат. Одного разу в Заньках я бачила, як плаче бідна наймичка. Я хочу показати своїм майбутнім глядачам сльози тієї наймички.

Щирі слова юнки приємно вразили серце Миколи Андрійовича. І тоді він зважився на досить ризикований на ті часи крок. На наступний урок словесності приніс для Марії подарунок — "Кобзар" Тараса Шевченка, колись підписаний для нього самим автором. Узявши до рук таку реліквію, учениця не могла стримати захвату. Ця книга стала для неї оберегом. Щодня вона пильно вчитувалася в палкі та пронизливі рядки "Кобзаря", легко запам'ятовуючи цілі вірші та поеми.

1 2