Підхоплена вітром (Дитинство Ванги)

Багряна Анна

ПІДХОПЛЕНА ВІТРОМ

Дитинство Ванги

Хата в Панде Сурчева, поправді кажучи, була ні в кут ні в двері. Та ще й — ген аж на околиці міста. Незатишна глинобитна споруда, що аж присіла від старості. Але й жалітися Панде не випадало. Бо в Струмиці — усі хати такі.

Коли турки, програвши війну, дали звідси драпака, громада міста порішила всі уділи з хатами повіддавати болгарським та македонським переселенцям, позаяк Струмиця — то земля воістину їхня, православна.

— Годі вже з нас рабства бусурменського, чужинською правдою по горло ситі, тепер для своєї правди час прийшов, — гомоніли новоприбулі струмчани.

Панде на війну вирушив ще парубійком. Але був надто заповзятим і запальним, тож за свою молодецьку необачність, за бунтарську вдачу мусив ганебною неволею заплатити. І тільки щасливому випадкові, а чи вищій силі небесній завдячуючи, Панде з турецького полону вийшов — живий та здоровий. А відтак — одразу до рідного села поспішив.

Тільки ж страшною пусткою зустрів парубка отчий поріг. Ні батька, ні матері живими не застав — допоки війна тривала, обидвоє вічним сном упокоїлися. А брат подався світ за очі — у пошуках заможнішого життя.

Кілька днів або й тижнів Панде блукав рідним селом і довколишніми. Від горя гіркого, від самоти, що серце людське спустошує, від туги, що наче криниця, глуха та бездонна, ніяк розради не міг знайти. Блукав, допоки про Струмицю випадково не почув. Зустрічні подорожні дали йому втішну пораду: у Струмиці нині вільно оселитися можна.

"То так нівроку далеченько, — шляхом указаним прошкуючи, Панде собі міркував, — десь на південному сході Македонської землі, аж біля болгарського міста Петричи". Але після втрати най-рідніших людей вже не було йому чого втрачати. Тож — подався.

Квартал, у якому Панде отримав нове помешкання, більше нагадував село, аніж частину великого міста. Вулиці — тіснющі та бруднющі. По маленьких дворах, огороджених живоплотом, вільно розгулювала худоба. Хлівів не було, тож на ніч господарі замикали худобу на долішніх поверхах — у тих будинках, де спали самі. А мешкали там, якщо не брати до уваги одного сімейства галасливих циган, переважно землероби, ремісники та дрібні торговці. З найближчих сіл вони повтікали сюди, на околицю міста, у пошуках бодай скромного заробітку на прожиття. Усі дні здавалися їм задовгими, усі вечори — хоч око виколи — за-тем^ними. Квартал, у якому оселився Панде, називали Святико. Адже, попри всі оті незручності та неприємності, його прикрашала невеличка церква П'ятнадцяти Святих Мучеників. А ще особливого колориту додавав тій місцевості розкішний трояндовий сад турецького ходжі на прізвисько Ґюлбаба.

Зажив Панде зі своїми сусідами в мирі та злагоді. Спершу сам собі господарював, обробляючи невеличкий уділ, отриманий від громади. Але зго-

, дом зустрів у Струмиці дівчину Параскевію. Була вона тендітна й із поглядом веселим, грайливим. Поманила тим поглядом парубка, що й незчувся, як серце його запалало. Справили вони весілля та захазяйнували вкупі. Зажили хоч і не в розкошах, а проте — любо-мило.

Так і донечки дочекали. Тільки ж дуже кволою первісточка їхня народилася: ручки-ніжки худесенькі, мов гілочки, дрібне личко — блідесеньке, аж страшно дивитися. Навіть не плаче, бо сил не має.

Струмицькі повитухи, скрушно головами похитуючи, вирішили довіритися небесній волі. Хоч і дуже сумнівалися, що таке кволе немовля спроможне вижити. А тому, за звичаєм тамтешнім, навіть імені одразу не дали. Лише поклали тихо, сповивши, як годилося — у волячий шлунок і невипране хутро, на теплій печі. Чекали Господнього присуду.

Однієї березневої ночі дитина раптом голосно заплакала. І сказали Параскевії баби-віщунки, що донечка її щойно лише народилася — із отим плачем. І що жива-здорова буде. Тоді одна бабця уранці наступного дня вийшла на вулицю, аби в першої стрічної жінки запитати про ім'я й назвати тим іменем новонароджену. Бо такі були струмицькі звичаї. Але грецьке ім'я першої стрічної — Андрома-ха — їй не сподобалося. Тож пішла далі питати. Друга жінка назвалася також грецьким іменем —Вангелія. У перекладі це означало: "та, котра приносить добру звістку". Це ім'я одразу ж припало бабці до серця. Тож назвали дівчинку Вангелією. А простіше — Вангою.

У трирічному віці Ванга залишилася без матері — Параскевія померла зовсім молодою. А через рік у родині Сурчевих сталося інше горе — Панде, батька Ванги, забрали до болгарського війська. Бо саме в той час розпочалася Перша світова війна.

За дівчинкою доглядала сусідка-туркиня, вельми добра та чуйна жінка на ім'я Асаниця. Три роки до Струмиці не приходило жодної звістки від Панде. Вже сусіди почали співчувати малій, поза очі називати її круглою сиротою. Але одного дня батько Вангелії все ж повернувся — хоч і знесилений тяжкою війною, а проте живий та здоровий — як тоді, після турецького полону. Тож зажили вони знову у своїй старій хаті.

Семирічна Ванга вже була панночкою досить норовливою та впертою. Уся — в батька.

"Може, така вона, бо бракує їй материнської суворості й ласки", — не раз казав собі подумки Панде.

А синьоока русявка тим часом зростала йому на втіху. Жвава та весела, вона легко знаходила нових друзів, завойовуючи все більшу повагу серед дітлахів кварталу Святико. Сусідські хлопчики та дівчатка радо приходили до двору Сурчевих, аби пограти з Вангою в її улюблену гру.

— Кожен із вас повинен зараз лягти на землю, ви будете хворими, а я — лікарем, котрий вас лікуватиме, — зверталася Вангелія до дітей.

І ті захоплено підкорялися їй, швидко входили у свої дещо незвичні ролі. Тоді дівчина збирала різні трави й прикладала їх до животів своїм "пацієнтам", тихесенько нашіптуючи, а то й наспівуючи при цьому бозна-звідки почуті замовляння: у

— Хворобо, хворобо, іди собі далеко, до самого моря — утопися з горя, до самого місяця — геть із хворого місця...

А потім наказувала всім уставати і... підмітати їй подвір'я.

— Терпіти не можу брудноти та безладу! — бідкалася Ванга.

І діти знову її слухалися. А вже коли довкола ставало чисто, Ванга сідала посеред двору на плетений килимок і починала оповідати різноманітні історії. Вигадувала їх сама. І могла отак вигадувати аж до смерку. Струмицькі дітлахи, обступивши оповідачку зусібіч тісним колом, заворожено вслухалися в кожне її слово.

Небагато часу сплинуло відтоді, як Панде повернувся з війни. Аж вирішив, що не впоратися йому самому з господарством і важко буде далі виховувати донечку. Тож одружився вдруге — узяв собі до пари красуню Танку, що мала довге розкішне волосся, старанно заплетене в косу. Стала Танка для Панде доброю, хазяйновитою дружиною, для Ван-ги — дбайливою, лагідною матір'ю. А невдовзі й сина привела на світ — Василечком назвали. Проте не встигло подружжя удосталь добра нажити, як уже настали для їхньої родини скрутні часи. Нова стру-мицька влада відібрала в Панде землю. І пішов він скитатися далеким краєм на пошуки бодай якогось заробітку — аби прогодувати родину. Танка залишилася бідувати з двома дітьми.

Вангелії тоді йшов дванадцятий рік. Охоче бавила малого братика, але ще з більшою охотою гралася в нові ігри, що їх вигадувала — сама для себе.

Якось Танка вийшла на подвір'я й угледіла таку картину: Вангелія із заплющеними очима рухалася навпомацки вздовж хатньої стіни у бік хвіртки.

— Що ти робиш, Ванго? — запитала вона в дівчини.

Та, сполохана, зупинилася і, розплющивши очі, якось винувато звела погляд на мачуху. Ніби щойно впіймана на якомусь страшному злочині.

— Я... шукаю... свищика, — тихо відповіла.

— Шукаєш свищика — із заплющеними очима? —не переставала дивуватися Танка.

— Так, — ще дужче зніяковіла мала, — це... така гра. У "сліпого". Я ховаю у дворі різні предмети, а тоді намагаюся їх знайти самими руками — так, ніби в мене немає очей...

Занепокоїлася Танка, почувши про таку дивну забавку Ванги. І коли Панде повернувся додому, поділилася з ним своєю тривогою. Тоді батько суворо заборонив дівчині гратися "у сліпого". Але ні погрози, ні покарання не могли зупинити Вангу. Вона продовжувала ховати по дворових закутках усілякі хатні речі, а тоді шукати їх навпомацки, за допомогою самих лише відчуттів.

Того ж року Сурчеві переїхали до Нового села, де мешкав Пандин брат Костадин. Він був достатньо заможним чоловіком, але не мав дітей, і тому з радістю дав братовій родині прихисток у власній оселі.

— І ільки допомагайте доглядати худобу, ну й трохи — по господарству, але ж голодувати в мене не будете, — запевнив Костадин.

— А що робитиму я? — запитала тоді Вангелія в , дядька.

Костадин уважно подивився в її волошкові очі, що ніби випромінювали дивну, якусь недитячу силу.

"А й справді, — подумав він, — чому б не вигадати для дванадцятирічної племінниці якесь нескладне й водночас корисне заняття?.."

— Ходитимеш по молоко до вівчарні, — вирішив, не довго міркуючи.

Ванга зраділа, почувши про свій новий обов'язок. Адже тепер вона зможе щодня сама виходити за село й почуватися там вільною від старших! І ніхто вже не пильнуватиме за кожним її кроком, не заборонятиме дивних забавок...

Та насправді до вівчарні, що була за селом, дівчина ходила не зовсім сама, а... з віслюком. Вухатий та покірний, саме він допомагав їй нести додому два великих бідони, наповнених теплою жовтуватою рідиною.

Одного разу, йдучи по молоко, Ванга покликала з собою двійко двоюрідних сестричок. Був ясний і погожий день. Ніщо не віщувало ні грози, ні навіть дрібного дощику. Вертаючись до села, дівчата вирішили зайти до Ханської чешми — старої кам'яної споруди з краном, звідки струменіла чиста джерельна вода. Чешма була в полі, неподалік від дороги.

І раптом... бозна-звідки знялася страхітлива буря.

Небо умить потемніло й здійнявся такий сильний вітер, що віття на деревах аж затріщало.

— Хутчій тікаймо звідси! — закричала котрась із сестричок. Але її голос одразу ж розчинився в розкотистому реві щойно випущеної на волю лиховісної, грізної стихії.

А вітер шаленів із новою силою: тепер уже безжально трощив усе довкола, виривав з корінням молоді дерева й разом із важкими грудами землі жбурляв їх у повітря. Поруч здіймався величезний чорний стовп — аж до неба. Ґрунт і пил, гілки й листя — усе змішалося докупи, потрапивши у стрімкий ураганний вихор.

Сестри зблідли й оніміли з переляку.

1 2