Вітрова гора (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок (ознайомчий фрагмент твору). Купуйте повну книжку на сайті видавництва Наш Формат

...Ах,

нікого так я не люблю, як вітра вітровіння, його шляхи, його боління

і землю,

землю свою.

Павло Тичина, "Вітер з України"

Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба...

Михайло Стельмах, "Гуси-лебеді летять"

Початок

"Людям потрібна наша сила..."

Вродливий синьоокий легінь із чорними кучерями до плечей стояв перед величезною брамою, намагаючись приборкати хвилювання, що несподівано накотилося на нього. Одягнений він був у довгу світло-сіру сорочку. Широчезні рукави, що майже повністю ховали його долоні, нагадували крила. Сорочка була вишита золотими і срібно-блакитними нитками. Поділ і краї рукавів мали однакові орнаменти: дві паралельні лінії, а між ними — нахилені одна до одної рисочки, що з'єднувалися в одну нескінченну "змійку". Спереду, на грудях, було вишите сонце, а в сонці — перевернутий квадрат, діагоналі якого утворювали хрест. Кожна із чотирьох ліній хреста одночасно була й основою трикутника. Чотири рівні трикутники, з'єднані між собою в точці перетину діагоналей, ніби рухалися по колу, за годинниковою стрілкою.

Такий самий знак був зображений і на брамі.

У лівій руці хлопець тримав музичний інструмент, схожий на флояру. Правою нерішуче тягнувся до ледве видимої мотузки, що висіла над клямкою.

Нарешті набрався сміливості і рвучко смикнув за мотузку.

Десь угорі засурмили сурми, довкола нього загуло, засвистіло. Повільно, зі страшним скреготом, брама відчинилася.

Попереду простиралося безкрайнє срібно-блакитне поле. Посеред поля легінь побачив добре знайомий йому повітряний стовп — Вічний Вихор, що розкручувався з неймовірною силою і швидкістю, здіймаючись угору спіралеподібним потоком. Неквапом рушив до того стовпа.

"Цікаво, скільки часу минуло, відколи я був тут востаннє..." — мимохіть майнуло у нього в голові, але тієї ж миті Вічний Вихор підхопив хлопця й стрімко поніс угору.

Він заплющив очі й міцно стис у руках свою флояру.

Коли гул і свист трохи стихли, почув над собою гучний і грізний голос:

— Здоров був, Павітре!

Обережно розплющив очі — він був на Повітряному Острові, схожому на велику білу хмарину. Звів погляд угору. Перед ним на високому золотому троні сидів старий із довгим сивим волоссям і такою ж довгою сивою бородою. Сорочка його була схожа на сорочку Павітра, тільки орнаменти на рукавах і подолі були дещо інакшими, складнішими. Тут переплелися всі земні й небесні знаки: і дерево роду, і спіраль часу, і тимчасовість, і початок із кінцем, і трисуття, і зв'язок часів.

Над головою у старого мерехтіло велике вогняне коло, схоже на сонце, а з-за спини виднілися справжні крила. Як у птахів. Або в янголів. У лівій руці він тримав жезл — довгу золоту стрілу, а в правій — оздоблений коштовним камінням ріг.

— Добрий день, Діду, — ставши навколішки перед старим і шанобливо опустивши в поклоні голову, промовив молодик.

— Устань! Ти знаєш, для чого я покликав тебе сюди?

Павітер несміливо підвівся й подивився Дідові прямісінько в очі. У його великих прозорих зіницях вигравали всі вітри світу. Там були і безжальні діти Посвиста — урагани з буревіями, і не менш жорстокі сини Подаги, які блукають пустелями й висушують усе живе на своєму шляху, і крижані діти Сівера, і трохи сердиті, проте добрі суховії, і підступні східні вітри, і його рідні брати — теплі й лагідні сини Погоди.

— Так. Діду. здогадуюся, — відказав, запинаючись, усе ще не годен упокорити своє сум'яття.

— Бо твій відпочинок затягнувся, — продовжив старий. — Побайдикував — і досить. Мусиш знову вирушати на землю. Там на тебе чекає багато роботи.

— На землю? — потроху почав опановувати себе Павітер. — Але ж я щойно звідти повернувся...

— Щойно?! Знаєш, скільки років минуло після того, як ти був на землі востаннє?

— Ну, точно не скажу... — зам'явся хлопець. — Але думаю, років так із двадцять-тридцять.

Здається, його відповідь не дуже сподобалася старому.

— Двадцять-тридцять?!

— Ну, десь так.

— Ти жартуєш? Та ж після останнього твого сходження минуло шістдесят сім земних років! Уяви собі — шістдесят сім! — Дід на мить замовк, а тоді продовжив трохи виваженіше: — Звісно, за нашими, космічними мірками — це нічого, лише кілька митей, однак на землі у цей проміжок часу вміщається ціле людське життя. Розумієш? Ти промарнував ціле життя. Твої брати не можуть постійно працювати за тебе. Зрештою, вони теж потребують відпочинку.

— Вибач, Діду, але ж Ти й сам добре знаєш, що мені довелося пережити, коли я був на землі востаннє, — посмілішав Павітер. — Якому ж вітру захочеться після такого повертатися до людей?

— Онукам Стрибога не личить бути слабодухими, — дмухнуло холодом від старого.

— Ти називаєш це слабодухістю, Діду?! Та ж Ти мене кинув у самісіньке пекло!

— У пекло тебе кинув не я, Павітре. Не смій мені дорікати.

— Гаразд, вибач, Діду. Знаю, що не Ти... Але чому Ти не дав мені більше сили, щоб я міг вийти з того страшного герцю переможцем? Чому дозволив слугам Чорнобога подолати мене, посіявши в людських серцях безпорадність, розпач і страх? Га, Діду?!.

и

— Мої діти й онуки сильні, але, на жаль, не всемогутні, — поглянувши кудись у простір перед собою, вже спокійнішим голосом відказав Дід. — У кожного з вас — свій шлях. І свій герць. Часто — не на життя, а на смерть. Проте здаватися ви не маєте права. У жодному разі. Інакше світові настане кінець.

На кілька митей між ними запала глибока мовчанка. Було чути лише віддалений свист, ніби хтось розбивав повітря батогом. Тим часом у Павітровій голові вирував цілий рій запитань, які мучили його ще відтоді, як він повернувся в царство Стрибоже. Не знав, із чого почати. Що важливіше? "Вітер у голові", — чомусь так люди кажуть лише про легковажних. Згадав і мимохіть усміхнувся.

— Діду, скажи, а чому ми конче маємо прибирати людську подобу? Невже без цього — ніяк? Чому не можемо служити людям просто як сини вітрів?

Старий важко зітхнув.

— Це довга розмова, онуче. Та якщо ти вже запитав — гаразд, спробую пояснити. Колись мої діти, так само як і діти Дажбо— га, Перуна, Велеса, Дани, Лади, Мокоші, інших богів, і справді були вільними стихіями Природи, які жили разом із людьми на землі. Точніше, вони жили в кожній людській душі. Ти знаєш про це. Люди вірили в нас, відчували нас, шанували, молилися нам, приносили дари, будували храми на нашу честь. Разом зі своїми синами-вітрами я завжди охоче приходив на допомогу всім, хто до мене звертався: і мореплавцям, які підкорювали незнайомі землі, і купцям, які переправляли свій крам через море, і хліборобам, які сіяли хліб, і хоробрим воїнам, які захищали свою землю від ворогів. Але з роками, з віками, у щоденній метушні й гонитві за власною могутністю, зробивши чимало відкриттів і винаходів, люди так запишалися собою, що розгубили віру в нас, дітей Рода. Тепер нас оспівують хіба що поети й поодинокі романтики, яких більшість має за диваків.

— Коли я був на землі, Діду, — втрутився в його оповідь Павітер, — то не раз чув від людей, що Твої діти-вітри відцуралися від Тебе і почали служити Чорнобогові...

— Людям легше перекласти усі біди світу на якусь страшну й темну силу, аніж самим повернутися обличчям до світла. Тому вони й вигадують усілякі дурниці про Чорнобога, Диявола, іще когось, — із сумом відказав старий.

— Але ж темні сили насправді існують, Діду, я бачив їх на власні очі, коли був на землі! Вони теж, як і ми, прибирають людську подобу! — не стримався легінь.

— А ніхто й не каже, що їх немає. Тільки мої діти тут ні до чого! Темні сили — це темні люди! — відрубав Дід.

— Гаразд, Діду. Але ж, погодься, буревії з ураганами теж нерідко завдають людям шкоди — руйнують їхні оселі, відбирають усе, що вони нажили роками.

— А все тому, що разом із вірою в нас люди втратили і зв'язок із нашими дітьми, порушили закони Матері Природи, — суворішим голосом заговорив старий.

— Хочеш сказати, що Природа тепер мститься людям за це? — трохи іронічно перепитав Павітер.

— Ніхто нікому не мститься, — наполегливо правив своєї Дід. — Просто в якийсь момент стихії відокремилися від людей, збайдужіли до них і зажили своїм окремішнім життям. Життям стихій.

— Знаю, — зітхнув легінь, — Твої діти-вітри теж перестали служити людям, покинувши їх напризволяще.

— Але довго так тривати не може, — продовжив Дід. — Людям потрібна наша сила й підтримка. І саме тому я вирішив відправляти на землю своїх онуків. Щоб вони стали провідниками між людьми і стихіями. Щоб спробували примирити їх і відновити загублений лад між ними.

— Усе це я знаю, — знову озвався Павітер. — Але Ти так і не пояснив мені, Діду, навіщо нам, дітям вітрів, прибирати людську подобу.

— Бо люди вірять лише в собі подібних. Ось навіщо, — спокійно відказав Дід.

— Але ж ніхто з людей не знає і ніколи не повірить, що я — онук самого Стрибога!

— А 'їм і не треба про це знати. Ти ж приходиш на землю не для того, щоб похизуватися своєю сутністю, еге ж?.. — примружився старий.

Павітер зніяковіло опустив додолу очі.

— Ну так, не для того.

— Зрештою, ти такий не один, тому й хизуватися тобі особливо нема чим. Дякувати Родові, вас у мене на землі є цілий легіон — і Павітрів, і Зефірів, і Степовиків, і Сіверків, і Борвіїв... Крім того, онуче, не забувай, що в кожній людській душі присутня часточка душі Бога вітрів. Адже саме я вдихаю життя у все суще на землі — у дерева, квіти, у птахів, тварин і, звісно ж, у людей. Тільки з плином часу, відцуравшись мене, люди почали ховати мій дар на самому денці душі, притрушуючи його пилом байдужості й забуття.