У саду кувала зозуля. Віщувала комусь довгі літа.
Пахло м'ятою, любистком.
Цвіли ружі. Гули бджоли.
Із-за хати, з-за гострої стріхи виблискували золоті хрести церкви.
У глибині обійстя, на клуні, поважно куняв, стоячи на одній нозі, чорногуз.
Буяло зелене свято — Тройця.
Настуся помітила, що на неї всі дивляться, розгублено зупинилася, зашарілась і ще погарнішала.
А вони — батьки та гості — не зводили з неї очей.
Батько дивився зачудовано, немов бачив свою доньку вперше. Та воно, по правді, так і було, бо він — рогатинський священик Іван Лісовський — лише нещодавно, по Великодню, повернувся з далеких довгих походів проти татарів і турків, де він благословляв козаків на бій з бусурменами, ретельно служив панахиди по загиблих і частенько сам брався за шаблю. Тож незчувся Іван, як виросла донька.
Із сумним усміхом поглядав на сестричку Трохим — старший брат, чорнобривий ставний парубок. Він згадав сеї миті, що скоро розлучатиметься з Настусею, з матір'ю, з рідною хатою, бо після жнив дядько Максим забере його, Трохима, на Січ. Хтозна-коли повернеться звідти і чи повернеться взагалі.
Мати дивилася на доньку закохано й замріяно, думала щось світле і водночас бентежне, бо зволожились очі в матушки й на засмаглі руки впала щаслива сльоза.
Лагідно позирали на дівчину хрещений батько Тарас Гузь і хрещена мати — вони прийшли прямо з церкви сюди в гостину.
А батьків побратим, наче з кореневища дуба витесаний дебелий козак з Канева, дядько Максим, докинув до своїх попередніх слів:
— Може, панотче, ще й посватаємось. У мене ж двійко синів. Один на Січі, другий — зброярем у Києві, на Подолі...
— А чого ж! — вигукнув батько і підморгнув у бік ще одного гостя...
А Настя справді намальована. Великі карі очі, а над ними, мов чорні блискавки, — тонкі брови "Одна брова варта вола", — ввернув дядько Максим. Ніжний рум'янець, біле личко, важка руса коса через плече. А ще — вишита сорочка, добре намисто, барвиста плахта і чисті білі босі ноги.
— Неси, доню, — лагідно наказала мати.
Настя ступила крок і завмерла: десь з кінця вулиці почувся відчайдушний крик, несподіваний і тривожний у свято.
За столом занепокоєно переглянулися...
А з вулиці долинало кінське тупотіння, і вже близько, прямо за тином, озвався наляканий голос:
— Татари!Татари!
Вулицею на коні, мов навіжений, промчав хлопчина-пастушок, він і викрикував ці страшні слова. За ним, наче вихор, летів табун, який хлопці водили на ніч. Настрахані, враз здичавілі коні нагадували про лихо більше, ніж крик хлопчини.
Настя закам'яніла з мискою яблук у руках.
— Мати Божа І — вигукнула котрась із жінок.
А батько, попри важку статуру, вже був біля хати і за мить вискочив з шаблею та мушкетом, якого відразу ж перехопив собі гість із Канева.
— Панотче... — зупинив змиленого коня сусідський хлопець Іванко, що пас коней. — Орда суне... З Веселого Гаю...
Череду зайняли, а ми кіньми втекли...
У двір забігали коні. їх переймали Трохим, батько.
На церкві вдарив дзвін — тривожно, гучно, часто.
— Трохиме, сідлай!
Заголосили жінки. Валували собаки. Іржали коні.
Побляк святковий день.
Дядько з Канева вже на коні, на вулиці.
Біжать люди. Матері з дітьми. Забігають у двір до священика, благально дивляться на свого духовного отця.
— До храму, старі! — владно мовить отець Іван. — Дівчата і хлопці — в байрак! Нишком там сидіть! З дітьми — до храму... Жінко, Насте, — в байрак... Чоловіки — до зброї... За мною...
В руці Лісовського — шаблюка. Він уже на коні. Гарцює по обійстю. Очі його палають звитягою.
— Хутко, люди! Та не тягніть своїх ряден... душі рятуйте! Швидше, дівчата! Затримаємо, доки сховаєтеся... Старі, не біжіть за молодими, бо відставатимете і приведете за собою татар у байрак!... Дітей не беріть туди: плакатимуть — бусурмени почують!... Насте!
А вона і досі стояла мов закам'яніла. Мати схопила її за руку, миска полетіла в траву, великі мочені яблука розсипалися на споришу.
— Біжи до лісу, доню!
— А ви. мамо?
— А я... не вбіжу... Буду в храмі.
— І я з вами... Ні, тільки з вами!
Вулицею протупотів кінь: шляхтич Єрнст Тинський хутко помчав на захід.
Утік, трясогузі — люто блимнув очима Лісовський. — А я хотів ним передати... Трохиме! — гукнув сина. — Хутко городами до дядька Свирида. І — в Теребовлю з ним. Там козацька залога. Та хай вони на підмогу запросять польський загін з Тернополя. Зрозумів? Лети, сину, хай тобі щастить, і... прощай...
Люди збігалися до церкви. Перед входом стояв у чорній рясі дяк з іконою в руках — стояв непорушно, немов чекав кінця світу.
Титар на дзвіниці щосили калатав у дзвони.
— Бережи, отче Феодосію, храм іконою, а ми шаблею, — гукнув Лісовський дякові й повів нечисленний загін озброєних рогатинців туди, де вже здіймався до неба чорний стовп диму.
— Тату! — скрикнула Настя, але натовп заштовхав її усередину церкви, де палали свічки і з темних стін заспокійливо споглядали на людей святі угодники.
Настя дивилася на все невидющими очима; вона, приголомшена й вражена, ще не отямилася.
Мати, вся в сльозах, потягнула дочку за руку:
— Сюди. доню... Ой горе... Ставай на коліна... Помолимося Господові, Він захистить й одведе біду.
У кутках церкви жінки тулили до грудей немовлят, пристрасно молилися бабусі: церква аж гула від людського гомону. Так минула якась година. Відтак, — наче вітер прошумів церквою: прибігли хлопчики з чат.
— Горить церква отця Петра...
— Отець Петро не виходить з неї...
— Татари на сусідній вулиці...
— Наші їх косять, січуть, а ті лізуть...
Голосніше, розпачливіше вимовлялися слова молитов. І раптом — несамовитий крик молодиці біля входу.
Важкий тупіт ніг знадвору. Пах — стріла вп'ялася в темне-воскове чоло Миколи Угодника... Гортанні чужинські вигуки, наче собачий лемент...
— Татари!
— А-а-а!
Вони вдерлися в церкву, мов голодні вовки. Вдерлися хижі, люті. З кривими шаблюками, закривавленими ножами. Брудні, запилюжені обличчя. Заяложені кудлаті гостроверхі шапки. Дикі погляди налитих кров'ю очиць. Людолови.
Сунуть. Схопили одну жінку, другу... Швиргонули немовля об кам'яний стовп... і всіх сколихнув божевільний крик матері. Полилася кров холодною підлогою, бризнула на стіни, ікони.
Церква перетворилася на пекло. Здається, навіть святі угодники плакали, споглядаючи дику різанину.
Крутнули татари руки й Насті. Вона зблизька побачила щілинки червоних нелюдських очей. Кинулася мати на захист дочки, вкусила смердючу руку татарина, що завив од болю. Над паніматкою зблиснув ніж.
— Мамо! Матусю!
Лежить мати, підпливає кров'ю. Щось шепоче. Чує Настя:
— Доню... хоч руками задуши...бусурмена...
А Настю несуть.
Через кров... по дитячих тільцях...
Повітря тремтить од несамовитого, божевільного крику матерів.
Надворі, перед входом до церкви, Настя уздріла дяка... Лежить з притиснутою до грудей іконою — лежить без голови.
Настю кидають на траву. І тієї ж миті лунає чийсь владний окрик. Дівчину відпускають. Перед нею, на білому коні, якийсь татарин у чистій жовтій одежині, білій кудлатій шапці. Клинцювата руда борідка, широкі вилиці. Прицмокнув язиком. І махнув рукою. Насті скрутили руки, кинули на підводу. На якісь клунки, награбовані українські килими. Повезли...
— Тату! — запручалась у вірьовках Настя. — Ріднесенький мій... Встаньте, подивіться... на кого ж покинули мене... Добрий мій татуню...
Мовчить отець Іван. Лежить, порубаний, посічений. Приклав вухо до землі. Наче прислухається до стогону землі.
Степи. Безмежні, зелені, духмяні від трав і квітів. Орли в чистому блакитному небі. Свист ховраків.
Та не радує степова краса Настю Лісовську, її односельців. їх женуть у величезному гурті, женуть разом з худобиною.
— Оце так погостював! — лютує дядько Максим. — Оце висватав мавочку для своїх синів.
— Що з нами буде? — шепоче Настя. — Куди нас ведуть?
— У Крим, дочко. Продаватимуть нас, мов бидло. А потім прикують ланцюгами біля весел на галерах. Станемо рабами довіку. А тебе, доню, купить у жони якийсь старий хан...
— Ой. ніколи! Я накладу на себе руки, але цього не буде!
— Не бери гріха на душу, Насте. Нічого не вдієш. Не вберегли ми околиці нашої. Так сталося. Головне: не забувай України. І коли станеш жоною, чи служницею, чи рабинею в хана або у ще якогось ірода, будь вони прокляті, не забувай, донько, хто ми і звідки. Пам'ятай, що в татарських темницях багато наших козаків гибіють, з ночі до ночі конають на важкій роботі. І якщо ти, ясочко, озвешся до них рідною мовою, то рабиня, чи жона, ключі викрадеш та випустиш козаків на волю, то вже тобі буде шана довіку. Та коли й задушиш власними руками якогось бусурмена, то й тоді тебе Бог не забуде. Тільки сама не побусурменься, донько. Осиротіла ти, та не зовсім: не забувай віри своєї, мови рідної: вдома її не помічаєш, тую мову, а на чужині вона мов батько, і мати, і вся Україна.
Бредуть люди. Вродливі дівчата — їх красу споганено. Матері несуть виснажених діток — з них потім виростуть яничари. Козаки — вони посивіють на галерах й одного дня щезнуть у морських хвилях... Бредуть і все озираються. Не видно? Не чути?
Ні, не видно. Не чути.
Якось надвечір бранці уздріли хвилі Дніпра, стіни невеликі фортеці на березі Й велетенський пором, на якому їх мали перевезти у кляту татарщину, наче на той світ. І тоді вже облишили всі надії. Падали на коліна, цілували рідну землю, рвали полин, засовували під сорочку на пам'ять, плакали, ридали:
— Прощай, мати-Україно!
— Прощай, мир хрещений!
— Прощай, білий світе!
А на світанні з'явилися козаки. Почали штурмувати фортецю, нищити татарську залогу, й тут, на стіні, у короткому лютому бою, загинув Трохим, так і не побачивши рідної сестри. До вечора палала бусурменська фортеця. Кожен закапелочок обдивились, але бранців ніде не було...