Задзеркалля (уривок)

Дивно, але мені чомусь здається,

ніби я – невидимка…

Льюїс Керолл

"Аліса в Задзеркаллі"

Розділ 1

Діна лежала на підлозі. Діна зменшувалася. Дивилася на руки – до побачення, руки. Дивилася на ноги – до побачення, ноги.

У які двері постукають руки? Куди поведуть ноги? Діна зменшувалася. Ось‑ось вона, як Аліса в Дивокраї, вийде в прегарний сад. Щоправда, засніжений. Бо нині початок зими, і за вікном падає перший сніг. А із саду до Задзеркалля недалеко. Головне – дійти до Дивокраю, а звідти вже близько. Треба тільки уявити. Діна меншала, меншала…

Діна поволі вибиралася з її вузької темної кімнати.

Розділ 2

То була найдовша ніч у моєму житті. Як і весь наступний тиждень. Я прокинулася від гуркоту в коридорі. Від рипіння коліщат. Від поквапно відчинених кимось із медперсоналу настіж дверей. Від світла, що різко зблиснуло в нашій палаті.

Щоправда, мене такі нічні прокидання особливо не дивували, бо я вже другий тиждень лежала в лікарні із запаленням легень. А в лікарні така суєта завжди. Щодень. Щоніч. Так мені бачилося. У палатах хворі – як жучки в коробочці від сірників. Когось випустили, когось упіймали, хтось вислизнув сам. Коробочка на чотири ліжка, кілька стільців і два вузьких вікна. Зате краєвид – на засніжений двір, на ялини.

Дивно, але в цій нашій тісній коробочці я почувалася навіть дуже незле. Щоправда, досі кашляла. І ще інколи ввечері підіймалася невисока температура. А з нею, сказав лікар, виписати мене не могли. Навіть якщо одужувала я просто на очах. Та я, якщо чесно, і не хотіла, щоб мене виписували. Бо щойно я потрапила в лікарню, як закохалася в хлопця з палати в кінці коридору.

Його звати Ростя. І я вже не розуміла світу поза лікарнею – світу без Рості. Тому цей лікарняний простір мене влаштовував. Я навіть ладна була брехати, що почуваюся зле, аби мене довше потримали, аби моя коробочка раптом не відчинилася завчасно, аби ми з Ростею не розлучалися.

– Сюди, – крикнула медсестра. – Сюди кладіть!

"Що там знову?" – я сховалася з головою під ковдру.

– Дайте поспати… – пробурмотіла котрась із жінок нашої палати.

У лікарні свій світ.

Спочатку в палаті всі чужі. Ненависні. Бридкі. Кожен має свій запах. Від тіла. Волосся. Одягу. Навіть найдорожчі парфуми не перебивають того запаху. Та згодом звикаєш.

У лікарні кожен хоче знати, чого ти там. Що болить. В якому боці. Як довго. Чи є температура. Що показали аналізи. Який тиск. Що кажуть лікарі.

Далі кожен забуває, про що йшлося, і скаржиться на свої хвороби – аналізи, тиск, температуру… До цього, як і до запаху, звикаєш теж.

Нині я знаю ледь не все про сусідок по палаті. І сусідів з інших палат, що поздовж коридору. Знаю навіть подробиці з їхнього особистого життя. Наприклад, у Міли чудовий чоловік. Наче б мене те мало хвилювати. Він подає їй чай чи каву просто в ліжко. Те, що не робить мій тато для моєї мами. Однак моя мама вважає, що пити чай чи каву в ліжку абсолютно незручно. Можна розлити, потому ніколи не відіпрати темні плями з білизни. Та й загалом, судячи з того, як неприємно лежачи в ліжку приймати ліки, чай чи кава теж мені б не пішли.

У Назара, того, що працює таксистом, жінка поїхала на заробітки. Він каже, що тішиться своїй свободі, якби не син, що повсякчас вимагає уваги. У двадцятидев'ятирічної Гольки – особиста проблема, так вона всім бідкається. Голька не вживається з чоловіками. Їй здебільшого щастить, як вона стверджує з іронією, а може, сарказмом, на вільних художників. У літньої пані Інги – діти‑егоїсти (це слівце теж підкинула Голя, хоча мої батьки, коли сердяться на мене, теж інколи кажуть, що я велика егоїстка, дбаю лише про свої інтереси). Не малі діти – дорослі. Вони до неї не хочуть ходити. Не провідують її майже ніколи. А як приходять – то сварять. За що – незрозуміло. Вона повсякчас про це говорить. Каже, що коли піде зі світу, усім стане легше. Мені її шкода. Уявляю, якби до мене не приходили батьки і сестра. Або приходили й постійно нарікали… Це було б направду нелегко. От я думаю про знайомих по лікарні, думаю і розумію: зараз мене мало хвилюють нещастя інших людей. Чому?

Бо я щаслива.

Хай там що, а той, хто мене хвилює, чекатиме вранці біля вікна, що виходить на засніжений двір. На сходовому майданчику. Між другим і третім поверхами.

Ми відхилимо фіранку, прочинимо вікно, простягнемо руки й будемо ловити сніжинки. Ніби ненавмисно торкнемося пальцями. Потім він візьме мою руку й сховає в кишеню свого пухкого халата. Або навіть візьме обидві мої долоні й сховає у своїх. Ростині долоні значно більші за мої. Ростині долоні – гарячі.

Він грітиме мої руки своїм подихом. Я ховатиму обличчя у комір його халата. І похапцем озиратимуся, щоб ніхто з медсестер нас не побачив. Але, чесно кажучи, нас уже засікали не раз.

У лікарні така атмосфера – усі про всіх усе знають. І лише нові пацієнти часом стають гарячою темою для розмови. Та мені байдуже до новоприбулих. Я вже казала, до кого мені не байдуже. Так, до нього, Рості. І до всього, що відбувається з ним. Усього, що відбувається з нами.

– Кладіть!

"Хто там?"

– Ну, дайте поспати…

"Що там коїться?"

– Обережно!

"Розберуся вранці…"

– Крапельницю!

Я таки визирнула з‑під ковдри.

Спини медсестер. Спини лікарів.

Спини, спини, спини…

– Обережно з крапельницею!

"Хто там?"

Я навмисне шморгнула носом. Звідкись у мене взялася така звичка. Так, наче я хочу попередити про те, що я тут, але я, мовляв, не підглядаю, а сповіщаю вам про свою присутність. Моя мама, я не раз помічала, у таких ситуаціях навмисне покашлює: ги‑кит‑хххх. І тоді всі на неї звертають увагу. Отож вона не почуває себе прикро, начебто ловить когось на гарячому.

– Ги‑кит‑ххххх, – та ніхто не дивиться. Тільки пані Інга зиркнула на мене – і перевела стривожений погляд на двері.

Там стояла струнка невисока жінка. Обличчя в неї перекривлене й біле‑біле, як халати в медперсоналу. Її обличчя мені знайоме.

Я протерла очі. Начепила окуляри. Добре, що мама наполягла, аби я взяла в лікарню окуляри, а не лінзи, які ношу в школі. Я соромлюся носити окуляри на людях. Хоча окуляри начепив – і є. Не те що з лінзами. Та й вигляд у них я маю досить діловий. Ну, звичайно, піжама в цей діловий стиль не вписується. Зате приховує фігуру, бо вона в мене не дуже: великі плечі, непомітна талія й тонкі ноги. Хоча Рості подобається моя фігура. Він каже, що я схожа на якусь там відому плавчиню. Та я зі спортом не дружу.

"Хто там?"

Так‑сяк закрутила в гульку своє підстрижене до плечей волосся. Закріпила олівцем. Моя сестра Оля називає цей стиль неохайним. А мені подобається – такий собі творчий хаос. Хоча я людина далеко не творча. Не те, що Оля, яка читає десятки книжок на тиждень, пише повість і ще й малює чорнилом невеликі ілюстрації до своєї майбутньої книжки. Ми бачили кіно про англійську письменницю Беатрікс Поттер. Вона малювала кроликів і потім писала про них казки. Я кажу Олі, що вони з Беатрікс схожі.

Оля в тому тямить: і в писанні, і в малюванні. Оля визначилася зі своїми інтересами. А в мене ще є час. Принаймні я можу думати аж до закінчення школи.

Хто ж ця жінка? Примружилася: знайоме обличчя!

Звідки ж я її знаю?

Де я її бачила?

Чомусь заколотилося серце. Руки затряслися. Я ривком опустила ноги з ліжка. І по саму шию загорнулася в ковдру.

Вставши, підійшла ближче до білих спин і зазирнула за них.

"Хто там?"

Серце застукотіло так сильно, що білі халати попливли. А за ними стіни, вікно, моє ліжко, двері…

Це Дінчина мама!

Дінчина!

Дінка з паралельного класу. Дінка, яку я ненавиділа. За те, що трапилося з Антоном Тортиком. Серце гупало‑гупало, як дзвін у грудях. Тряслися руки. Мені було страшно – страшно дивитися на непритомну Дінку.

Бо то Дінку поклали на ліжко. Бо то Дінка лежала під крапельницею. Бо то про Дінку шепотілися медсестри. На Дінку позирали жінки в палаті.

Дінчине життя висіло на волосині.

Розділ З

Діна поволі падала в темну глибінь.

Губи покривалися снігом.

Було дуже холодно.

Діні хотілося розтерти руки. Діні хотілося розтерти ноги. Зігрітися.

Її бентежило: якщо вона, як Аліса, летіла на дно колодязя, то чому на її шляху не було книжок? Чому не було баночки апельсинового варення? Чому не висіли картини й географічні карти?

Діна не розуміла, куди подівся Кролик з Рожевими Очима, який спритно пробіг повз і поманив її за собою.

Тільки про те подумала – відразу й згадала: Кролика не було взагалі.

Його вона вигадала.

Якщо Кролика не було, то чого ж вона летить вниз? Навіщо? За ким?

Адже там, унизу, непроглядна темінь.

І відлуння… відлуння чиїхось голосів десь зверху: "Сюди! Сюди!"

Діна летіла.

Розділ 4

– Сильне отруєння медикаментами, – сказав лікар, який схилився над Дінкою і намагався прощупати її пульс. – Далеко зайшла дівчина, – додав він. – Та ви, мамко, не стійте як привид. Беріть табурет, сідайте збоку.

Дінчина мама повільно підійшла до ліжка. Начебто не вона рухала ногами, а хтось інший їх переставляв, смикаючи за потрібні ниточки. Мені вона здавалася лялькою‑маріонеткою. Таку ляльку в дитинстві подарувала мені Оля на день народження. Потому ми з нею розігрували ляльковий театр. Та лялька, звали її Мірабелла, мені не дуже подобалася. Здавалося, що в неї відвалиться голова чи якась інша частина тіла. Її постійно потрібно було підтримувати. А я того не вміла.

Та ось тієї миті мені захотілося, щоб Дінчина мама стала лялькою. Тоді б я смикнула її за мотузку, хоч і невміло, але в потрібному напрямку. Бо мені здавалося, що вона зовсім не розуміла, про що говорив лікар і що просив зробити. Вона розгублено блукала очима по палаті.

– Зараз треба чекати. Більше нічого зробити не можна… – видихнув лікар і махнув цупкою рукою. – Самі знаєте.

Дінчина мама промовчала, низько опустивши голову. Вона завмерла на півкроці.

Моє серце знову заколотилося.

Я миттю метнулася вбік, скинула з табуретки свій пакетик із м'ятними льодяниками, який принесли батьки, і подала жінці стілець. Не глянувши на мене, вона автоматично підсунула його до ліжка, де лежала Дінка.

– Дивіться, щоб у пляшці не скінчилися ліки, – сказала медсестра, що крутилася біля лікаря.