Що вхопить знов колись за косу і топір.
Ти проблиск тих вогнів мужицьких бунтів, гніву,
Що тліє край колиб, ось тут, у нетрях гір.
Ти предитеча тих, що в тюрмах умирали,
В нерівній боротьбі, від тифу в шпиталях,
Предвісник паліїв, що іскри роздували
І всім краям несли революційний стяг.
Дванадцять вас було, безіменних, забутих.
Не славить вас Боян, Тіртей, ні рідний бард,
А ви ж передня стеж чорноробів розкутих,
Голодних злидарів бунтарний аванґард.
В могилі спиш давно, гуцульський наш герою,
Про тебе лиш казки гуцулка шепче нам,
А дідич став над Прут неситою стопою,
Дав пити нам полин, той що й твоїм батькам.
Ой, Довбущуку наш! Чи чуєш, горда сило,
Що панщину у нас заводять знов пани?
Коли ж ти встанеш знов з високої могили,
Зітреш з лиця землі це царство сатани?
Я завжди вірю ще в казки старі дитинні.
Чекаю! Встанеш ти і топір скреше грань.
З тобою не піде дванадцять лиш леґінів,–
Піде нас мілійон, Олексо,– тільки встань!