Ішло в літню днину маленьке дівчатко.
Самотнє, обдерте. Рукою дрібною
У кошику несло з обідом горнятко.
Ішло, підбігало, із межі на межу,
Втираючи піт, що котився по личку:
"Ой леле! Цей глечик тяженький не вдержу.
Спочину, зірву я для братчика чічку.
Жучок ось чорненький,– погляну, цікаво;
Ось мишка побігла,– якби тут наш котик!
Там жайворон пісні посіяв на трави:
Всі люди працюють, а він без роботи".
Йде дальше дівчатко між ниви і збіжжя,
Забрело, як в море, оглянулось, стало:
Ні шляху, ні стежки – саме бездоріжжя;
Гей, мабуть, дівчатко в полях заблукало.
Так тихо, безлюдно, лиш вітер ланами –
Ні женців, ні стежки, лиш колос і колос.
"Де мама? Де женці? Зблудила я, мамо!" –
І бідне дівчатко заплакало вголос.
Піти б розпитати. "Як можна зблудити?
Чи стежки не бачиш за житом? Ну, стидно",–
"Коли ж бо я менша, як стебла у житі,
Хоч стану на пальці, ще стежки не видно".–
"Хто ж смів тут самотню лишати дитину?
Ти звідки? Скажи-но: Де мама? Де татко?" –
"Мій тато на войні за Україну загинув,
А я несу мамі обід у горнятку".
1927 р.