Другий лист до Т.Г. Шевченка

Вельмишановний Тарасе Григоровичу!

З моїм першим листом до Вас вийшла неприємність.

Якимсь чином він потрапив до рук Валер'яна Поліщука, і цей видрукував його в "Бюлетені "Авангарду"". Євген Касяненко[33] в "Культурі й побуті" негайно назвав мій лист "одверто халтурним" і натякнув, що коли раніше він, Касяненко, "поблажливо друкував" мене у своїх виданнях, то тепер, після мого "грєхопадєнія", двері його редакції для мене закриті, мабуть, навіки.

Гео Шкурупій теж не пропустив нагоди вилаятись: він поспішив повідомити читачів "Нової генерації", що мій лист до Вас "видержано в стилі дубових дотепів "Червоного перцю"", і взагалі сердиться на мене за те, що я іноді друкую свої маленькі оповідання в цьому журналі. Справді, за чим дивляться Остап Вишня й Василь Чечвянський? Як це вони й досі не догадалися запросити Шкурупія до редколегії "Червоного перцю" на роль борця з "дубовими дотепами"? А то справді виходить скандал: якийсь закордонний журнал повідомляє, що я стою в перших лавах прозаїків "Нової генерації" – і це нам усім псує нерви, а мене особисто псує як письменника: я починаю "губити перспективи".

От бачите, скільки неприємностей. Тим-то я дуже прошу Вас, Тарасе Григоровичу, подбати, щоб хоч цей лист не потрапив до друку, бо буде мені зле. Тим більше, що цього листа до Вас ми пишемо вдвох з Оксаною Забілою.

Дозвольте Вас заочно познайомити:

– Тарас Григорович Шевченко, відомий світові великий український поет.

– Оксана Забіла, молода українська артистка, героїня кількох українських фільмів.

Я знаю, що і Ви, Тарасе Григоровичу, і Оксана Забіла почервонієте, як молоді дівчата, соромливо й ніяково замахаєте на мене руками й скажете дуетом:

– Та що ви, їй-богу. Як вам не соромно говорити таке?

Та дарма. Це вже така вдача наша староукраїнська: що талановитіша людина, то менше вона себе виставляє, більше мовчить про себе і соромливо ховається в затінку. (Цілком вірне зауваження для старих часів та відповідне їм, але непридатне для новітніх, бо у вік електричної реклами скромність треба вважати за порок. – Ред,)

Однак до справи.

Після перших бурхливих привітань (ми не бачились три місяці) Оксана Миколаївна взяла мої руки в свої, заглянула мені в очі й суворо сказала:

– Леоніде, я вас питаю: що це за сезон?

– Да-а, сезончик, нічого сказать, – саркастично відповів я. – Порівняно з нашим сьогорічним мистецьким сезоном, найпохмуріший могильщик – це недосяжний зразок радости, оптимізму й бадьорости!

– Так в чім же секрет?

І ми почали, як завжди, палко дошукуватися причин.

Поговоривши пів години, ми раптом зупинились, розкрили очі й замовкли від здивування: наші думки, наші висновки, наші прагнення, наче частини добре зробленої машини, точка в точку сходилися на одному. Ми почали підганяти, збирати частини цієї машини; машина зашкварчала, шарпонувся маховик – машина запрацювала. Машина – найдоцільніша, воістину прекрасна дитина винахідливої людської думки.

– Оксано, – сказав я. – Напишемо про це Тарасу Григоровичу. Тільки від нього ми матимемо справжнє співчуття, пораду, допомогу.

– Напишемо.

І от ми з Оксаною Миколаївною сідаємо до столу і колективно пишемо до Вас, Тарасе Григоровичу, цього листа.

Над столицею звисла сіра вата осіннього неба.

Спалахнули рампи столичних театрів; почалися склоки між літорганізаціями; до МК[34] письменників почали бігати заклопотані товариші з вимогами негайно дати кімнати; видавництва мобілізують сили для боротьби з авансами; Досвітній з Вишнею виїхали на полювання; до Будинку імені Блакитного раз на місяць, рятуючись від дощу, забігають два-три письменники; під умілою рукою Сосюри й Копиленка зацокали більярдні шари – одним словом, почалося те, що в нас пишно називається літературним і театральним сезоном.

І одразу ж павутиння нестерпної сірятини оплутало наші мистецькі будні. Сонні осінні мухи безнадійно позіхають у редакторських фотелях; піднявши коміри, біжать на роботу заспані артисти; на чолі з Падалкою мляво лаються малярі; і навіть Євген Касяненко "поносіт" українських письменників за "кругову поруку" – тільки за інерцією, так би мовити, "по долгу служби".

В чім річ?

Епоха буяння творчих сил, епоха небувалого відродження пролетарської частини нації, епоха необмежених можливостей для творчого розвитку пролетарського мистецтва! І поруч – мокрі курки, психічний нежить, сонлива доктрина "ніколи подумати", "нема часу", бо день розбивається на тисячі дрібниць – дошкульних, малесеньких, миршавих, але владних, і вони обсмоктують, заїдають мистця, як блохи кудлатого собаку.

В чім же річ?

Багато ми говорили про це, Тарасе Григоровичу. Перед нашими очима – од великих до маленьких – пропливали, мов довженківські гайдамаки, українські мистці, однаково запряжені у важкий рипучий віз української культури: кожен в міру таланту й сил тягне його, поки вистачить сил, по важкому кам'янистому шляху в майбутнє. Раптом хтось когось укусив за ногу (бачили собак в упряжі?) – скавчання, вереск, склока, летять шматки шерсти... Ляскання батога – і знову спокій, тяжке хекання і рожеві стрічки висолоплених язиків.

Ми побачили, Тарасе Григоровичу, просту й жахливу в своїй оголеній простоті річ. І нам стало моторошно, що наші мистці настільки засліплені щоденною боротьбою, аж не бачать цього грізного гальма на колесах нашого допотопного авто:

Ми ще й досі не маємо справжнього мистецького суспільства.

Уявляємо, який скажений галас вчинили б мистецькі шептухи, салопниці[35], клікуші, єзуїти, ханжі, коли ми насмілилися б прилюдно сказати це. Вони утопили б нас у жовчі, підняли б на багнети, змішали б із багном в одній із тих смердючих калюж, куди вони намагаються повалити всіх, хто не хоче танцювати під їхню канонізовану дудку.

Ще б пак! На всіх перехрестях злочинно проголошують вони "благополучіє" на нашому мистецькому фронті, зі спритністю дрібних гендлярів вихваляють свій протухлий крам, цвенькають з висоти своєї конотопської дзвіниці про буяння мистецького суспільства. І раптом...

Раптом:

– Ми ще й досі не маємо справжнього пролетарського мистецького суспільства.

Так, це факт: літорганізації, мистецькі групи й групочки відгородилися одна від одної неперелазною стіною нетерпимости, замкнулися за перегородочками своїх вузеньких, парафіяльних, цехових інтересиків. З хуткістю чумацьких волів сонно пхаються вони "по дорозі в майбутнє " від резолюції до резолюції. Маляри й музики висовують заспані обличчя зі своїх барлогів раз на рік. Наших артистів ми бачимо тільки на сцені та десь у церобкоопівській черзі.

Мишачі нори з українлісівськими канапками[36] та дешевими килимами засмоктують людей.

І цього сезону це особливо впадає в очі.

"Де ж причини?" – запитаєте Ви, шановний Тарасе Григоровичу.

Причини в нас самих.

Навкруги гудуть заводи, росте Дніпрельстан, співають дроти, кричить радіо, мільйонні юрби святкують ХІ річницю Жовтня, сліпучі обрії відкриваються перед нами... А. в кожному з нас під модним піджаком сидить іще гергепа[37] – такий, знаєте, мистецький куркулик з Конотопа, Солопій Черевик у фетровому капелюсі – дурнуватий, але хитрий мужичонка. Інтереси власної клуні (театральної, літературної, малярської, музичної) він ставить над усе. Що йому українська й загальнолюдська пролетарська культура? Аби в його клуні було все гаразд! Українська культура вимагає жертв? Солопій Черевик цього не розуміє. На цю ділянку треба кинути всі ліхтарі, всі юпітери, всі смолоскипи? Треба спільно освітиити цей шматочок шляху? Солопій Черевик чухає потилицю:

– Нема часу, знаєте. У мене в самого роботи до чортового батька. Он мій Ванічка розквасив собі носа на новому романі.

Або:

– Яка там "спільна мистецька думка", коли у нас із прем'єрою не виходить. Павлушечка написав нам таку п'єсу, що хоч плач. Дні і ночі, плачучи, переробляємо.

І от, борсаючись по своїх клунях, письменники не ходять до театру ("нема часу"), артисти дізнаються про новини літератури з десятих вуст ("нема часу"), малярі махають руками на музик, композитори – на малярів, письменники – на артистів, артисти – на композиторів і малярів, музики – на всіх разом... – таке шалене махання навкруги, що починає крутитись голова. Літературний будинок імені Блакитного порожніє і в'яне, як нарцис під колесами авто.

Мишача нора, затишне кубельце засмоктує людину.

"Ліками від цього може бути зв'язок з масами, – цілком слушно пише один редактор. – Ближче до мас, глибше в маси того класу, пролетаріату, що його ім'ям нині так часто божаться. Глибше в маси, і вони вилікують од отого безнадійного скавуління".

Де один бік справи. Колись я Вам про це вже писав.

А от про другий бік варто поговорити.

Коли ми не хочемо остаточно запліснявіти по своїх конотопських мистецьких клунях, нам треба зараз же подумати про

негайну гостру реформу нашого мистецького співжиття.

Нам треба винайти нові, свіжі форми товариського єднання – без протоколів, секретарів, без портфелів, без засушливої офіціальної казенщини наших звичайних зібрань.

Коли б ми не боялися, що нас зрозуміють надто бульварно, по-богемському, з французьким буржуазним альковно-адюльтерним присмаком (найдуться, мабуть, і такі розумники), – ми сказали би, що

нам потрібен пролетарський мистецький салон:

блискавичні вибухи свіжої думки, гострої товариської критики, відчуття єдности, спільности нашої роботи, обопільної підтримки, запашної дружньої атмосфери, в якій могли б викристалізовуватись думки, ідеї, плани, де нарешті можна було б – horribile dictu[38] – також і відпочити після напруженої нервової роботи серед диму, скреготу й гуркотіння наших творчих буднів. Яблуні в'януть – яблуневі сади квітнуть вічно. Слава і радість яблуневим садам, а найбільша радість тим, хто з прокуреної, задушливої кімнати виходить у той сад – дихати яблуневим цвітом.

Будинок імені Блакитного моторошно порожніє, як трюм покинутого буксирного пароплава. Ось піщана пустеля, де на новому, зрошеному, угноєному, тисячеплодючому грунті, як одна зі складових частин нашої многогранної мистецької роботи, повинен повстати

пролетарський мистецький салон.

Сюди не треба буде притягати за вуха наших шановних мистців.