Дітям до шістнадцяти

І

Є в нашому місті будинки й двори, наче живцем перенесені з тих далеких часів, коли не було ані газу, ні парового опалення, а користувалися дровами й вугіллям. Доживають у тих будинках свого віку і люди, які добре пам'ятають ті далекі часи, коли ще з літа треба було дбати про паливо, а по дворах і досі можна побачити сараї й сарайчики, де колись зберігалися ті ж дрова чи вугілля. І хоч палива вже давно не завозять, і зберігати в сараях тих мов уже й нічого, і наша рідна міськрада виносила не одне строге рішення, і з останнім найсуворішим попередженням ходили по десятку разів і пожежники, й міліція, і працівники жеків та інших не менш солідних установ, сарайчики ті як стояли, так і стоять неушкоджені, та й стоятимуть, мабуть, до тих пір, поки й існуватимуть оті всі дореволюційні будинки.

І Олена Степанівна, яка давно уже вийшла на пенсію, теж була власницею отакої архаїчної споруди. Сюди зносилося все, що відбувало свій вік у квартирі. Олена Степанівна й сама не могла до ладу сказати, навіщо їй те барахло, торшер столітньої давності чи стілець на двох ніжках, але продовжувала вперто зберігати все те майно, дотримуючись ортодоксальної думки: "А може, коли й пригодиться".

Найбільше місця тут займав старезний диван, не диван, а диванище, з могутньою дубовою спинкою, непідвладною часові: минуть століття, а то й тисячоліття, а він збережеться, нетлінний, і стане колись гордістю якогось музею. І коли б не оббивка, вичовгана і в багатьох місцях уже зовсім подерта, диван той, мабуть, і досі стояв би в квартирі, займаючи майже половину кімнати, так звикла до нього Олена Степанівна. Бо на ньому народилася й виросла, на ньому й виняньчувала, в свою чергу, власних дітей, які тепер розлетілися по білому світові, та й померти хотіла на ньому, та бач — не витримала міцнюща, колись червоного кольору, шкіра, стала розповзатись і дертись, а натомість появилося клоччя й іржаві пружини. Мучилась, мучилась Олена Степанівна, терпіла, терпіла, а коли вже зовсім непереливки стало, відправила дідугана в сарайчик — на вічний спокій.

Отак і стоїть він тепер у сарайчикові, при самісіньких дверях, і про нього ніхто й не згадав би, коли б не один випадок, після якого в усьому будинкові тільки й розмов було що про диван.

Почалося все з того, що одного травневого ранку Олена Степанівна пішла за чимось до сарая. За чим, вона тепер не може й згадати, бо повернулася впорожні такою схвильованою, якою її зроду-віку не бачили. І причиною тої схвильованості був саме диван.

Диван стояв, як завжди, при самих дверях, він немов терпляче ждав хазяйку, її виглядаючи. Олені Степанівні стало перед ним якось аж совісно, що отак безцеремонно спровадила з квартири, вона почала вже казати до нього, що ось знайде доброго майстра, полагодить і забере знов до кімнати, та одразу ж на півслові і вмовкла, вражено дивлячись на доріжку, що застилала диван. Доріжка була теж її, Олени Степанівни, вона ще раніше потрапила до сарайчика і, згорнена ще й обв'язана, лежала на полиці. А тепер хтось її звідти дістав, розв'язав та й заслав старанно диван. Олена Степанівна могла б заприсягтися, що вона не чіпала доріжки, відколи й поклала її на полиці, але хто б міг це зробити? Адже сарайчик замикався, вона завжди його замикала: Олені Степанівні раптом здалося, що цього разу замка взагалі не було, вона вже не могла сказати напевно, одмикала його щойно чи ні, — вийшла, глянула: замок висів на місці, і був у нього такий вигляд, наче ось-ось мав сказати хазяйці: "А я стережу! Стережу! Не пускаю нікого!"

Спантеличена Олена Степанівна знову зайшла досередини. Втупилась у доріжку.

І тут до її свідомості пробився якийсь запах. Ледь чутний, він наче просочувався крізь найтоншу щілинку та й розтікався несміливо: так пахне один-єдиний сірник, коли його спалити посеред кухні. Тривожно принюхуючись, Олена Степанівна повела носом праворуч-ліворуч, глянула собі під ноги і внутрішньо ойкнула: на землі валялось кілька недопалків. Хтось таки був!

Першою думкою Олени Степанівни було піти заявити в міліцію. Та одразу ж схаменулася: нічого ж не вкрадено, не понищено, тільки й того, що заслало акуратно диван та випалило кілька цигарок. Що їй на це скажуть у міліції? Посміються із старої, та й квит.

Але ж хтось таки був!

Олена Степанівна, в якій уже прокинувся слідчий (а він дрімає в кожному з нас), нахилилася, змела віником усі чотири недопалки у совок, винесла надвір і вже тут, на денному світлі, стала уважно їх роздивлятись.

Два недопалки були чисті, на двох лишився слід од рожевої помади. Отже, тут було двоє: чоловік і жінка.

Відставивши бридливо руку (Олена Степанівна терпіти не могла курців, особливо жінок), понесла совок до металевого бака для сміття. Повернулася назад, стала уважно оглядати замок.

Лише тепер помітила довкола вічка кілька подряпин. Наче по замкові шкребли чимось залізним.

Замок таки одмикали! Гвіздком. Напевне ж, гвіздком. Олена Степанівна чувала не раз, що злодії найчастіше вдаються до гвіздків. Їй раптом здалося, що од замка тхне тютюном. Чи не заглядав той у вічко, перш ніж устромити гвіздок?

Трохи заспокоївшись, Олена Степанівна знову згорнула доріжку, акуратно перев'язала, поклала на місце. Обстеживши ще раз диван, чи не лишилося на ньому якихось слідів, вийшла з сарайчика, старанно замкнула замок. Посмикала, чи надійно замкнувся.

І весь той день тільки й думок було, що про сарайчик.

Чи то прибирала в кімнаті (всі стіни були увішані фотографіями онуків, онуків вона любила так, як рідних дітей не любила: щовесни рахувала дні, коли онуки приїдуть у гості), чи поралася на кухні — весь час виглядала у вікна. Вікна в кімнаті й на кухні виходили у двір, і Олені Степанівні було добре видно сарайчик.

Протягом дня до нього ніхто не підходив — у цьому вона могла б заприсягтися: навіть спати не лягла після обіду, як звикла це робити, відколи вийшла на пенсію. А коли звечоріло, і сутінки затопили весь двір, і всі обриси стали нечіткими й змазаними, Олена Степанівна, озброївшись важкою дубовою лінійкою (до пенсії вона викладала математику, і лінійці було років сорок, не менше), засіла біля вікна.

Двір поступово порожнів, наливався пітьмою. Годинник у Лаврі пробив і одинадцяту, й дванадцяту, а внизу ніхто не появлявся. Олена Степанівна вже була подумала, що сю ніч так ніхто й не прийде, як раптом у тому закуткові, де стояв її сарайчик, виникли дві невиразні тіні, тихенько брязнув замок. Олена Степанівна ще трохи почекала, поки ті двоє зайдуть досередини (мала застукати їх на гарячому), а потім, як була, в кімнатних капцях, навшпиньки вийшла у двір.

Була не з боязливих, тому й не відчувала особливого страху. Палила лише цікавість: хто б то міг бути (напевно ж, хтось із своїх, із будинку, бо хто з чужих міг знати про диван?). Та ще розбирав гнів за оті покидані недопалки: так же й до пожежі недовго! Затиснувши в правиці лінійку, а в лівій кишеньковий ліхтарик, Олена Степанівна бігцем перетнула двір, завмерла під дверима сарайчика. Прислухалась.

По той бік чутно було шамотіння, приглушений сміх.

Зібравшись із духом, Олена Степанівна смикнула на себе дверцята. Ввімкнула ліхтарик, страшним басом гукнула:

— Руки вгору!

Сніп променя вирвав із темряви диван, оголені ноги. Переляканий зойкіт, двоє злетіли з дивана наче ошпарені, назустріч Олені Степанівні метнулося дівоче обличчя, вдарилося об ліву руку, вибило ліхтарик. Олена Степанівна щосили махнула лінійкою, та на неї налетіло вже інше тіло, вдарило, збило з ніг, затупотіло, втікаючи, з двору.

Стогнучи, ойкаючи (здавалося, що вона ось-ось розвалиться), Олена Степанівна піднялася з землі, звелася на тремтячі ноги. Її таки добре садонуло, не інакше — головою, у грудях пекло, мов вогнем, але вона пересилила біль, нагнулася, навпомацки шукаючи погаслий ліхтарик. Знайшла, включила світло, стала водити яскравим колом по долівці, шукаючи лінійку.

Лінійка, переламана навпіл, лежала біля дивана. Вона таки встигла поцілити того, хто збив її з ніг. Від цього Олені Степанівні мов трохи полегшало, вона вже спокійніше стала водити ліхтариком праворуч-ліворуч, видивляючись, чи не лишилося чогось від отих двох непроханих зайд.

Не лишилося нічого. Навіть недопалків. Тільки безсоромно червоніла розстелена на дивані доріжка.

Олена Степанівна не стала її прибирати: не до того було — навісила замок, повернулася в дім.

Довго не спала. Що боліло в грудях (садонуло ж щосили!), а ще й не давала спокою думка, хто б то міг бути. Перебирала всіх молодих людей в будинкові — хлопців, дівчат, — всі вони, на думку Олени Степанівни, здатні були забратися до неї в сарайчик. Як майже кожна літня людина, вона приміряла власну молодість до сучасної молоді, і та власна молодість, скрашена ностальгією, здавалася їй набагато чистішою, чеснішою, вищою од сучасної молодості. Чи дозволила б вона собі колись отак палити цигарки, як це роблять сучасні дівчата? Чи отак безсоромно цілуватися на людях? Олена Степанівна дозволила вперше поцілувати себе вже після загсу, в двадцять п'ять років, а на людях вони з чоловіком звертались одне до одного тільки на "ви", по імені та по батькові. Зате прожили увесь вік у взаємній пошані та злагоді. Олена Степанівна не знає випадку, щоб її Олесь Петрович не те що нагримав — голос підвищив на неї. А цим, молодим, нічого не варто образити одне одного, наговорити такого, що потім і суд не розсудить. Або й написати в газету: винести все сміття, всю брудну білизну на вселюдський огляд, ганьбу та посміховище. Оті статті, що час від часу появлялися в газетах, особливо обурювали Олену Степанівну. Обурювалася не стільки тими, що писали, скільки тими, що друкували. Невже вони не розуміють, наскільки це нетактовно і брудно?

Ні, в її молоді роки газети не друкували такого. В усякому разі, вона не пам'ятає подібних всенародних дискусій. Тоді все було по-іншому...

Не танцювали дикунських цих танців. Не глухли від оцієї жахливої музики. Не ставали рабами потворного одягу. В голову навіть не спадало пройтися по вулиці в штанях, що облипають усі форми. Чи вибігти в коротенькій, майже до пупа, міні-спідниці. Або хлопцям носити сережки у вухах? Чи намисто на шиї? Олена Степанівна, коли вперше побачила отакого молодика у намисті, ще й з губами нафарбованими, то ледь не зомліла.