хазяйка повела їх чомусь не в будинок, хай і невеликий, зате ошатний, теж наче з сонячних променів витканий, а в якусь халабуду, низеньку та сіру, з плескатим дахом чи то з землі, чи то з глини, та й відчинила вузькі, немов наспіх навішені двері, запрошуючи їх зайти досередини.
— Отут ви, мої милі, й житимете. Як у бога за пазухою.
— Тут? — перепитала зачудовано мама.
Дивуватися було чому. Вузенька кімнатка з такою низькою стелею, що вони мимоволі попригинали голови, заходячи. Столик на рахітичних ніжках, два стільці і два вузькі ліжка. Ще й глухі стіни без вікон.
— А як же ми спатимем? — зовсім уже приголомшено поцікавилась мама.
— Двоє тут, а одне у наметі, — пояснила хазяйка. — Пішли покажу. — І повела в глиб невеликого саду.
Тут, під персиком, і справді був нап'ятий старенький намет.
— В мене академік тут місяць жив. Не міг нахвалитись.
В мами вже зовсім підібралися губи. А тато, мабуть, потай радів, що вся оця поїздка "дикунами" до моря затіяна, слава богу, не ним. Яринка ж думала, як підступитись до мами, щоб та дозволила їй спати в наметі.
— І не проси! — нагримала мама. — Не вистачало, щоб тебе покусала гадюка. В наметі спатиме тато.
Тато мовчки погодився. Він давно уже звик, що його приносять у жертву. Яринка теж замовкла, чекаючи, поки мама трохи одійде. Мама лаяла знайому, яка нараяла їхати в Крим, ще й адресу дала.
— Хай тепер і не потикається в школу!
Мама була директором школи, і коли вірити татові, то її побоювалось навіть районне начальство.
До обіду розібралися з речами. Всі плаття, халати, блузки й спідниці були розвішані по стінах над ліжками, і кімната, й без цього вузенька, ще більше повужчала — ні ступити, ні повернутись. Тато був за "подай" та "дістань", Яринка ж нудилась без діла, чекаючи, коли вони нарешті підуть до моря. Та ось мама повісила останню спідницю, виклала на стіл коробочку з кремами й покликала підобідать перед тим, як іти купатись.
Потім вони, вирядивши тата надвір, приміряли купальники. Яринка наділа яскраві трусики й ліфчик. "Не тисне?" — спитала занепокоєно мама. Яринка відповіла, що не тисне, вона не могла діждатись, поки рушать до моря, бо мама, розклавши на ліжку з десяток купальників, ніяк не могла вибрати, який їй найбільш до лиця, тато ж плавився на сонці і час від часу стогнав знадвору:
— Ганю, скоро вже?
— Не дратуй мене! — відповідала мама і починала ще повільніше рухатись.
Врешті мама вибрали смугастий купальник і одразу ж стала схожа на вгодовану зебру.
Рушили.
Мама затулялась од яскравого сонця парасолькою, пильнуючи, щоб тінь падала і на Яринку, тато ж пихкотів позаду, несучи важкий кошик, повний усякої всячини. Ще вранці випите пиво тепер щедро виходило потом, і тато весь час вимахував білою хусткою, наче здавався усім стрічним в полон.
— Убитися можна — отак ходити щодня! І як я, дурепа, повірила! — не могла заспокоїтись мама.
Її все дратувало: і сонце, і спека, й повні засмаглого люду алеї, і кипариси, од яких годі діждатися тіні, і навіть троянди, ціле море троянд, бо, на мамину думку, недовго і вчадіти від густих оцих пахощів. І навіть на закритому пляжі, куди вони втрапили, сказавши, у кого живуть (хазяйка працювала в місцевому пансіонаті), навіть на пляжі мама попоходила, поки вибрала більш-менш путяще місце, хоча й тут примудрилася посваритися з дамою, яка лежала поруч. Дама, страшенно поважна особа, коли тато роздягнувся і ліг, звернулася чомусь не до нього, а до мами:
— Женщина, скажіть своєму мужчині, щоб він прибрав ноги!
— А може, ви приберете свою голову? — не полізла мама за словом у кишеню.
Дама аж підвелася, обурена:
— Женщина, ви знаєте, з ким розмовляєте?!
— Знаю: з дурепою, — одбрила мама спокійно.
Як далі розвивалась перепалка, Яринка, яка була переконана, що мамине однаково буде зверху, не стала слухати, з ходу кинулась в море. Вода підхопила її і понесла.
— Яринко, не смій запливати в море! — Мама, яка уже встигла розправитись з дамою, стояла на березі. — Вернися зараз же!
Яринка з досадою повернула назад:
— Тут не глибоко, ма!
Та мама була невмолима:
— Зараз же мені вертайся назад! — Мама панічно боялась води і плавала тільки там, де могла дістати ногою дна. — А ти куди дивишся? — Це вже до тата. — Зараз же заверни її на берег!
Тато м'ячем вкотився у воду і так — м'ячем — і поплив. Яринка розсміялась, захлинулась водою, закашлялась, попливла до берега.
— Бачиш!.. Бачиш!.. — докоряла мама, витираючи щосили Яринку. — Щоб більше без мене у воду й кроку не сміла ступити!
Але навіть мамине бурчання не могло зіпсувати настрій Яринці. Все її тіло ще дихало морем, дивовижною водою, такою прозорою й чистою, що видно було кожну піщинку, кожен камінчик на дні. Це був новий, небачений світ, який щойно прийняв її всю, омив до останнього нігтика, пронизав так світло і радісно, що Яринці весь час здавалось: ось вона махне руками й злетить у повітря.
— Можна, я полежу у воді? При самому березі. Можна?
— Лягай, тільки гляди не захлинись, — дозволила мама, яка сиділа під парасолькою, оберігаючи себе від сонячних променів. — Та не біжи, шалапутна!
Але Яринка вже мами не чула: ускочила в море, і воно знову ніжно огорнуло її. Плюсь-плюсь — набігали хвильки на берег, погойдуючи Яринчине тіло, а сонце сміялося зверху, сонце заливало весь пляж, переповнений людом, і навіть крізь воду зігрівало Яринку. Вона аж очі заплющила од насолоди, а коли розплющила, то побачила дві пари ніг, що стояли на відстані простягнутої руки. Звела голову: два молодики, засмаглі, як негри, розглядали її впритул.
— Екземплярчик що треба, — сказав один.
— Підходящий, — погодився другий.
— Познайомимось? — спитав перший і присів перед Яринкою. — Тебе як звати, мала?
— Молоді люди, що вам треба? — пролунав застережний мамин голос.
— Ого! — сказав другий. — Тут пахне загсом!
— Або дитсадком, — додав, зводячись, перший. — Пішли?
— Пішли.
І пішли лінькувато вздовж берега.
— Що вони тобі казали? — допитувалась мама.
— А нічого. — Яринка все ще дивилась на дві постаті, що віддалялися. Чи то від образи, чи ще від чогось їй раптом захотілося плакати. — Нічого! — вигукнала майже сердито і, вже не питаючи мами, кинулась в море.
— Ярино! — позаду.
— Яринко! — попереду.
Тато м'ячем гойдавсь на воді, махав до неї рукою. Енергійно вимахуючи, Яринка попливла до тата, от хто її любить по-справжньому!.. "Дитсадок!.." Пірнула, вхопила тата за ноги, потягнула щосили донизу. Тато, сміючись, одбивався, його не так легко було притопити, він вискакував на поверхню, як пробка, поки обоє, як слід натомившись, попливли до берега.
— Божевільні! — вичитувала мама. — Хоча би ти мав якийсь розум! Так недовго й утопити дитину!
"Дитсадок!" — знову пролунав насмішкуватий голос. Яринка подивилась вздовж берега — юнаків не було.
Накупавшись, пішли обідати. По дорозі над самісіньким морем, ховаючись од сонця під височезними тополями, притулився невеликий базарчик: місцевий люд виносив сюди дари од щедрого літа. Персики й сливи, яблука й перший виноград, огірки й помідори лежали в такій барвистій палітрі, що все в ній аж виспівувало про південь, яскраве сонце й щедре тепло. Курортна напівроздягнена публіка, засмагла і ще не засмагла, купувала все те, не торгуючись, тому й ціни тут вимірювались не копійками — карбованцями. Мама попоходила вздовж єдиного ряду, поки наважилась купити кілограм помідорів.
— Три рублі кіло! Здуріти можна! Дорожче, ніж в Києві. Варто було їхати, щоб отак переплачувать. Тримай! — сердито до тата.
Тато покірно підставив сумку, мама обережно брала з вагів помідори, складала до сумки.
— Так і зубожіти недовго!
— Нічого, дамочко, дасть бог, не зубожієте! — Чоловік, який продавав помідори, уже, мабуть, зауважив золоті обручки й сережки, що сяяли на мамі. Взяв троячку, хукнув, сховав до кишені. — На розплід! Щойно ж виніс.
— Деруть, скільки хочуть! — все ще не могла заспокоїтись мама.
Зате помідори були — таких Яринка ще й не куштувала. Коли вони добрались до єдиного на весь виселок кафе та вистояли майже годину в черзі, коли зайняли врешті столик і поставили тарілки та чашки з напоями й їжею і мама виклала куплене на порожню тарілку, Яринка взяла найчервоніший, найбільший, що сам, здавалося, просився до рота, і вгородила в нього молоді міцні зуби.
— Не спіши, — зауважила мама. — Ніхто його в тебе не відбере. А хто суп їстиме?
Покінчивши з місцевим овочем, підсунула тарілку. З'їсть і суп, і шніцель — так зголодніла купаючись. Повела щасливими очима по сусідніх столиках і завмерла: навпроти — рукою подати — сиділи оті два юнаки. В усі очі дивились на неї, і ті очі сміялись.
А коли один із них показав на пляшку вина і повну склянку, ще й пальцем до неї покивав: іди, мов, та випий, Яринка й зовсім зайнялася вогнем.
Одвернулася різко, але це не допомогло: шкірою відчувала їхню присутність. Сиділа незрушно, боячись доторкнутись до ложки.
— Ти чого не їси? — спитала мама.
— Не хочу!
— Я так і знала! Перекупалась або перегрілась на сонці! Дай сюди лоба!
Але Яринка не підставила покірно лоба під мамину долоню: уявила, що подумають оті, коли побачать цю сцену.
— Та що це з тобою?
— Нічого.
— Тоді їж суп і не коверзуй! А то відправлю до Києва.
— Ну й відправляй!
— Ярино! — постукала мама виделкою.
Яринка потягла до себе тарілку. Побовтала ложкою. Досі апетитний на вид, суп став синій, як мрець, ослизла картоплина вивалилась із ложки на стіл. Відсунула тарілку, взялася за шніцель. Нахилилася майже до самого столу, щоб не бачили оті двоє, як вона їсть.
Настрій був геть зіпсований. І коли добрались з кафе по крутій дорозі додому, коли пірнули нарешті в прохолоду, в рятівну напівтемряву (аж ось коли перестали жаліть за вікном!) і мама знову стала допитуватись, чи не захворіла, Яринка відповіла, що болить голова і вона хоче лягти.
— Докупалась! — сказала з докором мама. — Лягай зараз же в ліжко!
Скинувши з себе гарячий халат, Яринка пірнула в постіль. Ліжко перелякано скрипнуло, мовби питаючи, хто це, потім покірно прогнулось пружинами. Яринка згорнулась калачиком, підклала під щоку долоню й одразу ж заснула.
Спала міцно і довго. Чула крізь сон, як перемовлялися мама і тато, потім ще чиїсь чужі голоси — і все не могла проснутися.