Дзвони

Третю ніч мені сниться Максим. Сниться таким безжурно-веселим, яким ніколи не був у житті. Товсті, добрі губи складені в усміх, усміхом сяє все його довговиде лице.

Йде назустріч, розставляє для обіймів руки. Розставляє так широко, наче разом зі мною збирається обхопити всю землю:

— Здоров, друзяко!

А перед цим він мені подзвонив. З такої далекої відстані, що сонячне світло меркне, поки туди долетить. А голос же його лунав так, наче він був у сусідній кімнаті.

— Як там Дінулька?

— Максиме! — закричав я щосили в рурку. Й одразу ж заплакав. — Ти мене чуєш, Максиме?

В рурці несамовито тріщало, в рурці завивало, рипіло, досі гаряча, як жар, вона починала дихати холодом — вся на світі пітьма гускла в тій рурці.

— Максиме!.. Максиме!.. — кричу у відчаї, а Максим уже зник у космічнім безмежжі, і годі його догукатись...

І я прокидаюсь нарешті — весь у сльозах.

І

Скільки минуло з тих пір, як ми його поховали?

Зима, сірий день, побляклі сніги. Чорні дерева, вишикувані в журній своїй варті. Омиті печальними мелодіями, що день у день хлюпають у них, вони, здається, закам'яніли навіки і навіть улітку стоятимуть безлисті, оголені. І наша похоронна процесія, що сумною ниткою тягнеться за домовиною: сніг по коліна, не ступиш ні вправо, ні вліво. Попереду, з дочкою й невісткою, Діна. Одягнені в чорне, вони схожі на трьох сестер-черниць, які уже не чекають од цього світу нічого, крім печалі й сліз. Ідуть, спотикаючись, ідуть, застиглі, без плачу, без ридань, і довкола розсіяне сіреньке світло меркне над ними.

Далі тупцюємо ми, його друзі. Найближчі його друзі, бо в Максима в друзях ходило чи не все наше місто. Але найближчими, нерозлучними друзями були тільки ми: три "собацюри", "свині" і "пси".

Василь іде попереду, він завжди ходив тільки попереду, з його вуст завжди зривалася фраза: "Ось я вас поведу..." Він і зараз нас веде за собою, затисши під пахвою керівну шапку з заморських якихось смушків, а його сива чуприна, кучерява й густа, зливається кольором із снігом. Василь іде з таким виглядом, наче й оцей похорон влаштовано заради нього.

За ним слід у слід ступає Петро, і в смоляній чуприні його не знайти жодної сивої волосини. Дивовижний феномен: людині за шістдесят, а чуб як у двадцятилітнього — стирчить щіткою, мов намагнічений. Ми довго мали підозру, що він фарбується. Одного разу, літ десять тому, спробували одмити йому волосся. Були на рибалці, як завжди, вчотирьох, і за традиційною юшкою Василь, примруживши око, лінькувато сказав: "Фарбується". Петро одразу ж скипів: "Докажи!" Василь непоквапом звівся (він усе робив тільки непоквапом), пішов до човна. Повернувся, несучи в одній руці каністру, а в другій — ганчірку: "Ану нахиляйся!" І Петро, сердито поблискуючи чорними жаринами очей, нагнув свою голову.

Ми лазили рачки, ми вили од сміху, дивлячись, як Василь шмарує Петрову голову. Величезною ганчіркою, щедро поливаючи її бензином. Ганчірка лишилась такою ж чистою, як і була, а Петрова чуприна стала іще чорнішою. І хоч Василь, який ніколи не зізнавався в поразці, заявив, що це він, мабуть, фарбу дістав таку закордонну — і бензин не бере, ми відтоді повірили, що Петро таки не фарбується.

Мені й зараз здається, що від Петрової чуприни тхне бензином...

Ловлю себе на думці, що негоже зараз, у сумні ці хвилини, згадувати про такі речі. Я ж щиро тужу за Максимом, мені й досі не віриться, що він не йде поруч із нами, а лежить, застиглий, в отому жахливому ящикові, що його називають труною, що за півгодини Максима опустять до ями. В одвічну пітьму й непорушність. І ніщо, — чуєте, ніщо! — не існуватиме більше для нього. Навіть ми, його друзі. Навіть Дінулька і діти.

Але що маю робити, коли зараз зима і лиса голова моя мерзне нещадно? Не смію надіти шапку, несу її під пахвою, як Василь, і не можу щохвилини про неї не згадувати.

Я захворію, обов'язково захворію. Наперед уже знаю. Шкіра на моїй голові уже, мабуть, посиніла, бо холодний обруч болісно стягує череп, а зашпори заходять, здається, в мозок. Але я і не подумаю одягти шапку, бо що мої оці зашпори і хвороба, яка напевно чекає мене, поруч з Максимовою смертю!

II

Коли б хто навмисне міняв декорації, він би краще не вигадав.

Такий же сірий, безрадісний день, і ті ж побляклі сніги. Сіреньке світло довкола, що гасить усі обриси: дерева стоять мов у тумані, і всі стрічні люди наче виринають із туману. Непривітно, холодно, сиро. І над усією застояною сирістю, над людьми, понад деревами, будинками, машинами луна сумне бемкання. Хтось б'є в той самий дзвін, що на дзвіниці Володимирського собору, з такою безнадією, такою приреченістю, наче ховає весь світ.

"Бем!.. Бем!.." — лине над головами.

І мені здається, що ми заново ховаємо Максима. Бачу знову труну і застигле обличчя Максимове, бачу так виразно, наче час одкрутився на два роки назад і я знову стою на кладовищі. Відчуваю навіть, як мерзне голова, хоч я цього разу в шапці, а не простоволосий.

А дзвін бемкає й бемкає, дзвін наздоганяє мене навіть тут, серед парку, і я не знаю, куди від нього подітися.

Навіть удома, коли повернувся з прогулянки (яка там прогулянка, краще б і не виходив!), навіть у квартирі з щільно зачиненими вікнами продовжує лунати цей дзвін. Він лунає в мене всередині, там наче хтось розгойдує чорного дзвона і б'є, б'є безугавно.

Весь день ходжу як пропащий. Налаяв зопалу сина, посварився з дружиною, все мене дратувало, не знаходив собі місця. Вже підвечір одягнувся і вийшов знову надвір, в аптеку, по ліки. Замовлені ще вчора звечора. Не мені — для моєї дружини, яка на мене й не гляне.

Довкола залягли сутінки, під ногами чавкотів брудний сніг. Люди квапилися додому: в тепло, під затишне світло. А біля гастроному, де продавалася горілка, товклося кілька п'яничок. Вони виділялися серед перехожих пожованим, запущеним виглядом, отим невидимим брудом, що його не відмити жодним миючим засобом. Кожен немов щойно вибрався з металевого контейнера, що в нього зносять сміття, і, навіть не обтрусившись як слід, прибіг сюди, боячись запізнитися. Вони вже давно, мабуть, тут стоять, байдужі до всього на світі, навіть один до одного, окрім дверей, що ведуть у відділ спиртного. Оживали тільки тоді, як одчинялися ті двері, підсвідомо подавшись уперед, — так голодні собаки годинами стоять під дверима їдальні, чекаючи, поки хтось винесе кістку.

Але навіть серед них, що давно уже втратили подобу людську, навіть серед них виділялася постать, найближча до дверей.

Скільки років було цьому чоловікові: тридцять, сорок, п'ятдесят — важко зараз сказати. Опухле синюшне обличчя, брудна щетина якогось невиразного кольору: ні руда, ні чорна, ні сива, скоріше — сіра. Подерте кашне на худій шиї, і страшенно пом'ятий піджак замість пальта, підперезаний новим-новісіньким брезентовим паском, що їх носять пожежники. Де дістав чоловік отой пасок і чому його досі не пропив, було, мабуть, найбільшою його таємницею. Такі ж пом'яті штани, обтріпані знизу, і зношені, без шнурків, черевики, що їх без жалю викидають на смітник. Чоловік весь час тремтів, його запалені очі неспокійно обмацували кожного, хто проходив мимо, він наче надіявся, що ось-ось хтось помітить його і зупиниться, але люди намагались якомога швидше його оминути, обходячи так, як обходять калюжі, в які можна, підсковзнувшись, упасти.

Я теж став його подалі обходити, та не встиг обійти, як з-за рогу будинку, назустріч мені, вискочив ще один. Я спершу помітив, що він абсолютно роздягнений, у домашніх капцях і білій сорочці, так наче зараз було літо, а не зима. А потім, коли він підбіг ближче, роздивився обличчя його. Зовсім молоде, з скляними, якимись божевільними очима. Молодик пробіг мимо, штовхнувши мене й не помітивши навіть: вся його увага була зосереджена на дверях горілчаного відділу. А слідом за ним гналася простоволоса, теж лише в кофті, жінка. Гналася й гукала щосили:

— Вернися!.. Вернися!..

Спершу подумав, що то дружина. Тільки ні: сиве волосся і в болісних зморшках обличчя.

— Вернися!!!

Наздогнала перед дверима, вхопила за руку. Він виривався, а вона тягла його щосили назад.

П'янички, всі, як один, повернулися в їхній бік, очі в них зблиснули надією. А той, що тремтів, раптом підбіг, простягнув жінці руку:

— З Новим роком вас!

Вона з ненавистю відштовхнула простягнену руку, знову вчепилася в молодика:

— Пішли додому!.. Ходім!..

І стільки сили було в її руках, що молодик крок за кроком став відступати назад. Здавалося, вона його відриває від чогось липкого і темного.

— Не ходи!.. Не ходи!..

Їй уже вдалося дотягнути його майже до рогу будинку, ще кілька кроків — і вони зникли б, як раптом широко відчинилися двері горілчаного відділу, і молодик, весь здригнувшись, щосили рвонувся назад. Вирвався, вдарив її по руках, вскочив у відчинені двері.

Жінка вже й не пробувала його зупинити: заридала, припавши до цегляної стіни. Від того плачу, того стогону здригнувся, здається, й будинок, тільки не люди, які намагалися пошвидше проскочити мимо. П'янички ж, всі, як один, потяглися до дверей, із яких ось-ось мав вийти молодик...

Я не витримав, подався геть, щоб не бачити жінку, не чути її плачу. Все в мені переверталося од жалю, але що я міг зробити, чим її втішити? Скільки отаких людських трагедій відбувається щоденно в нашому місті, і ми безсилі їх пригасити.

А плач, розпачливий отой плач, переслідував мене до самої аптеки.

Взяв ліки, повернувся додому іншою вулицею: мені здавалося, що та жінка й досі ридає під гастрономом.

Вдома розповів про все це за вечерею.

— І ніхто не підійшов, не допоміг його зупинити?

— Ніхто. Всі проходили мимо. Пошвидше, наче боялися, що вона їх покличе...

— І ти теж стояв і спокійно дивився?

— А що він один міг зробити? — заступилась одразу ж матуся. — Ти хотіла, щоб забрали в міліцію?

Я, ображений, підвівся, вийшов із кухні.

Найбільше образився за оте слово — "спокійно". "Спокійно дивився!" В мене й досі в грудях пече від того плачу, а вона: "спокійно"!

Аж задихнувся від несправедливого докору.

Так, дивився, бо не міг не дивитись, але що я міг зробити?

Я один супроти отого напівбожевільного? Накинувся б із кулаками, такого ніщо не зупинить, і все справді скінчилося б міліцією.