Вона давно вже відає всіма сімейними фінансами, тому й визначила, що двох сигарет йому вистачатиме на цілий день.
Одну сигарету він одразу ж сховав у буфет, щоб викурити вже на ніч, з другою вийшов надвір. Ніс у руці й нюхав, наперед смакуючи, як він її запалить. Стромив потім за вухо: вирішив запалити вже в парку.
В парку кинувсь — сигарети нема. Щойно ж стирчала — й нема.
Уже вдвох довго шукали злощасну оту сигарету. Дивлячись під ноги, пройшли всю дорогу назад, обнишпорили всі закутки — сигарета щезла, як дим.
— Біс із нею! — з досадою сказав Луноходові: вухо, за яким була сигарета, аж розбухло, здавалось. — До вечора якось доживу...
Та Лунохід довго ще заглядав під кожен кущ, що траплявся їм по дорозі. І ввечері, коли Квазімодо вийшов у двір, одразу ж підбіг: чекав, мабуть, на нього хто й зна відколи:
— Ось!
Сягнув рукою за пазуху, дістав сигарету.
— Де ти знайшов?
— Там, — кивнув головою в бік парку.
Шукав, бач, сигарету вже сам. І знайшов...
Він ту сигарету чомусь так і не скурив. Приніс додому, загорнув у папір, заховав...
Йому враз захотілося закурити. Так захотілося, що й на душі защеміло. Неспокійно засовався, помацав себе по кишені, де лежала видана жінкою сигарета, але так і не зважився її дістати.
Дістав уже там, на кладовищі, коли все було скінчено і вони повертались до автобуса, що мав їх відвезти додому. Відставши од гурту, закурив, жадібно ковтаючи дим. Дим їв йому очі, вичавлював із очей сльози.
XII
І звали Лунохода Ваньком, а Квазімодо — Іваном.
Іваном Івановичем.