Лунохід і Квазімодо

Лунохід і Квазімодо

І

Літній уже чоловік, явно під мухою, зайшов до трамвая. Всі, хто був у вагоні, одразу ж звернули на нього увагу. І не тільки тому, що він був напідпитку (кого тільки не бачив цей многотерпний вагон!), як через диспропорцію, що проглядала в кожній рисі його обличчя. І ніс, і очі, й рот — все лице його як повело колись набік, то так і залишило. Тому й здавалося, що чоловік весь час одвертається.

Отак одвертаючись і водночас вибачаючись перед кожним, хто траплявся йому в проході, чоловік став шукати вільного місця. І хоч вільних місць будо досить, він довго прицілювався, наче не вірив, що там ніхто не сидить. Врешті зважився, сів, сказавши ще раз: "Пробачте", ще й спитав у тітоньки, що сиділа позаду: "Не заважаю?" — наче не в трамвай зайшов — у кіно. Та й сидів якось боком, готовий щомиті схопитись, коли його попросять, поступитися місцем.

Поступитися місцем його, однак, не просили, і чоловік зрештою вмостився зручніше. І як тільки вмостився, так і став щось говорити.

Це було, мабуть, продовження розмови, яку він вів ще на вулиці, один із тих безконечних монологів, на які так грішать хмільні люди, незалежно від того, слухає хто чи не слухає, — чоловік спершу щось бубонів нерозбірливо, позираючи гірко на спинку сидіння, що байдуже стриміла попереду, але, мабуть, таки добре палило всередині, і чим дужче розгоравсь той вогонь, тим мова його ставала голоснішою.

— Їду... Ну й їду!.. Ну й випив, ну й що!.. Всім, бач, видно одразу... А що жінка повія, того нікому не видно!..

— Замовкніть! Як вам не соромно! — озвалася жінка, яка сиділа позаду.

— Пробачте, пробачте! — Він зняв навіть берет, вибачаючись, так йому, певно, стало ніяково. — Тільки що я повинен казати, як у мене й дочка повія?

Тут уже обурилися всі жінки у вагоні. Дружно напали на нього.

— Пробачте, пробачте! — Берет знову злетів над асиметричним обличчям, винувато погойдався в повітрі. — Мовчу... Вже мовчу...

Він і справді замовк, однак вогонь продовжував його палити зсередини, тож знову, тільки-но жінки заспокоїлись, залунало нерозбірливе, до спинки стільця, бубоніння, що й завершилось отакою тирадою:

— Фарбовані, мальовані — всі жінки повії!

На якусь мить у вагоні впала тиша. Потім вибухнув регіт. Сміялися всі, а найбільше жінки, і берет знову хилитався в повітрі, вибачаючись за свого невдаху-господаря.

Чоловік невдовзі й вийшов. Трохи постояв, оглядаючись, наче вперше отут опинився, потім рушив, оминувши ввічливо стовп ("Пробачте!" — і берет у повітрі).

Він недовго і йшов: за сто метрів попереду з'явився дев'ятиповерховий будинок. Але що ближче він до того будинку підходив, то повільнішою ставала його хода. Замість прямої чоловік прокладав конвульсійну, звивисту лінію, наче поставив собі на меті видовжити дорогу додому. Та як не метався то в той край хідника, то в той, як не зупинявся навіть, щоб поправити вдесяте берет, розвернути то одним боком, то другим, будинок насувавсь невмолимо, і за кожним, здавалось, вікном його стеріг пильний погляд. Чоловікові від того було вже зовсім незатишно, тож під кінець він зірвався й побіг, щоб швидше сховатись під стіну.

Отак, попід стіною, і завернув він у двір.

Тут було порожньо. Так порожньо й голо, наче всі люди, які досі товклися в дворі, взяли та й одразу розбіглися. Навіть молоденькі дерева, три роки тому посаджені, навіть вони відступили, здавалось, під пагорб, густо порослий кущами. Тож навіть деревця наче взяли та й зрушили з місця, ще більше оголяючи двір, щоб тут було ще незатишніше.

Чоловік уже зовсім знітився і, ввібравши голову в плечі, пірнув у третій під'їзд.

Зупинився на другому поверсі, перед дверима своєї квартири. Всі двері в будинку були оббиті чорним, як ніч, дерматином, наче майстри, що оббивали, весь час примовляли при цьому: "Однаково помремо". Не менш чорними були й двері в квартирі цього чоловіка, чорні й неприязні, ще й з вічком, як у в'язниці, — чоловік аж відступив набік, наче в те вічко вже дивилось чиєсь суворе око. Прислухався: по той бік наче нікого. Довго шукав ключ, ще довше його роздивлявся, наче не вірив, що ним можна щось одімкнути.

Гмикнувши, встромив ключа у шпарку замка. Ключ повернувся одразу ж, клацнув замок, і двері подалися досередини.

І — подітися нікуди — треба заходити.

— А ось і я! — голосно сказав чоловік з хоробрістю людини, яка кидається в крижану воду. — Ось і я! — проспівав чоловік. — Де ви, красуні, ау, озовіться! — А про себе подумав, що як би добре було, аби ніхто не озвався.

Та марні надії: відчинилися ще одні двері, і з кімнати виглянула дочка. В бігудях, як у панцирі.

— Явився? — неприязно спитала вона. — Ма, іди полюбуйся на нього!

— Куди це ти, Петю, збираєшся? — влесливо запитав чоловік.

— На кудикину гору!

— А що, в Києві є така гірка! Диви, а я й не знав! Де ж вона, якщо не секрет?

— Питай у тих, з ким напився!.. Ма!..

— Ото які ми строгі сьогодні! Ти б краще, ніж кликати матір, дала щось поїсти. Макового зерняти досі в роті не мав.

— Ще б чого: офіціантку знайшов! — фиркнула дівчина. — Бери сам, якщо там не наївся!

— І візьму, мені, Петю, недовго. — Чоловік уже був радий, що дочка, здається, забула про матір. — Мені подавати не треба: сам все знайду. — Прошмигнув швиденько на кухню — од лиха подалі, потираючи руки, запитав у перемитого посуду: — Так, чим ми сьогодні багаті? — Заглянув до однієї каструлі, до другої: — Борщ!.. Голубці!.. Так, прекрасно! Про таке й наш директор не мріяв! — Дістаючи тарілку й ложку, краючи хліб, чоловік не вмовкав і на хвилину: йому здавалося, що й кухня дихає осудом. — Ану, давай сюди борщ... Перчику в нього, перчику!.. Харч богів, вельмишановні! — І хоч борщ був солоний, наче ропа, а від перцю задряпало в горлі, він аж очі заплющив, демонструючи, як йому ця страва сподобалася: в дверях саме стала дружина. — Оце борщ, так борщ! Ніхто ще такого борщу не варив!

Жінка з ненавистю дивилась на нього. Потім сказала:

— Прийшов, Квазімодо!

II

Київ сімдесятих. Молоденький, ще не обжитий бульвар. Стрункий ряд топольок, висаджених минулої осені. І поки що єдиний дев'ятиповерховий будинок із заасфальтованим двором. Двір впирається в пагорб, густо зарослий кущами. Пагорб той простягнувся майже вподовж усього бульвару: оборонний вал, насипаний в ті далекі часи, коли Росія воювала зі шведами. Повний місяць у небі і задерті до нього обличчя: не минуло ще й тижня, як повідомлено, що на Місяці наш "лунохід".

Аж не віриться, правда?

Ну, дітлахи, ті повірили. Бо одразу ж прозвали одного із своїх однолітків "Луноходом".

Ноги — циркулі, вуха — локатори, іде — наче котиться.

Йому сьомий рік і незабаром до школи.

— Хочеш у школу?

— Ні.

— А то чому?

— Бо мене там задражнять.

— Все одно треба, брате, вчитися. Чи так і будеш неграмотним?

— Буду!

Отакий Лунохід!

III

Дружина його давно розміняла шостий десяток і була на шість літ старша від нього.

Йому навряд чи й вдалося б одружитися з нею, коли б не війна, коли б не шпиталь і головний лікар того шпиталю.

Навіть у найтяжчі роки війни, коли призивали всіх підряд чоловіків (були б лише руки та ноги), навіть тоді не брали шістнадцятилітніх до армії. Іди працюй на завод чи в колгосп, там теж чоловічі руки потрібні, хтось же повинен і в тилу кувати перемогу, бо фронт без тилу ніщо, фронт треба й годувати, і одягати, і, головне, постачати йому зброю... Так приблизно відповідали йому, коли просився на фронт, і казали чекати, поки стукне вісімнадцять, а війна котила щодня мимо нього ешелонами з солдатами і військовою технікою. "Підлітків на війну не беремо!" — відповідали йому. "Ти ще не дорослий", — казали. "А до роботи так дорослий!" — обурювався він, бо, скільки себе пам'ятає, був у роботі.

Народився тринадцятим у великій галасливій сім'ї, з голодними, завжди охочими до їжі ротами. "Чортова дюжина!" — сказали сусіди, коли він з'явився на світ. "Чорт його й висмикнув", — додали вже тоді, коли він, сп'явшись на ноги, вийшов перевальцем на вулицю. Та й важко було не згадати нечистого, дивлячись на нього: ті діти як діти, а в цього все набік.

Отак, наче боком, він і ходив, боком підступив і до роботи, коли трохи підріс: спершу пас гуси, потім — свині, а пізніше — до череди, за підпасича. А школа... Досить того, що до школи ходять дванадцятеро, ми ось вік прожили без школи — не померли, тож, сяк-так дотягнувши до сьомого класу, він далі вчитися вже й не пішов, а самотужки взявся вивчать ту науку, що називалася життям.

"А гиля!", "а чу-чу!", "а тя, бодай би ви всі повиздихали!" А потім уже й "но!" на гарбі чи за плугом. Вертався увечері, налитий утомою, їв, що дадуть, та й одразу ж у сон...

До клубу майже не ходив, хіба що в кіно (сім разів дивився "Чапаєва"), на танці його не затягнеш, бо яка дівчина захоче з ним танцювати, хіба що для сміху. Лекції теж не відвідував: передплачував чи не єдиний у селі аж три газети й щонеділі, з ранку до вечора, читав їх підряд.

— Що там чувати? — питали батьки.

— Та... все, — відповідав неохоче.

Отак відлюдьком і ріс. І де найбрудніша, найважча робота, туда і його. Знали, що не відмовиться. Мовчки візьме сокиру чи вила й грітиме чуба, поки не закінчить.

То як від усього цього не проситись на фронт?

В сімнадцять років таки добився свого: послали на комісію. Там ним довго крутили-вертіли, поки написали, що "годєн".

Ну, раз "годен", то бери, хлопче, гвинтівку й ставай он у стрій. Недовго й вчили, тоді було не до цього. Та й направили не на фронт — у шпиталь. Він не дуже й опирався, наперед наче знаючи: що усім — те не для нього, та й пошкрябав у шпиталь, несучи за плечима гвинтівку, з якої вподовж усієї війни так жодного разу й не вистрілив. Було, щоправда, кілька тривог, коли німці проривали наш фронт і тилові служби трясла лихоманка, — навіть сестри лягали в цеп, щоб відбити ворога, якщо він поткнеться, і він з ними лежав, виставивши дореволюційну ще трилінійку, і коли б ворог і справді поткнувся, то й стріляв би у нього до набою останнього, бо звик кожну роботу виконувати не за страх, а на совість.

Лунала команда "відбій", він зводився і знову брався до роботи. За ту ж сокиру чи вила, ножа чи лопату, рубанок чи молоток. А то: за віжки й хомут. Бо й коні ж були в шпиталі, як же без коней, адже поранені — що діти малі, особливо оті, що поранені тяжко: не один, марячи, звав не жінку чи дівчину, а маму.