Як нап'ється.
— Боляче?
— Нє... — відповів малий. — Як б'є, то не дуже болить. Болить, коли щипає. Вона, знаєш, як уміє щипатись? Ось подивись! — Закотив рукав сорочини, оголив худеньку руку, з гордістю показав величезний синяк. — Вона й бабу б'є... А до Сонця далеко? — Сонце якраз стояло над їхніми головами.
— Далеко, брате, далеко.
— Сто кілометрів?
— Мабуть, що й більше.
— А на літаку можна долетіти до нього?
— Не можна, для літака потрібне повітря. А там повітря немає.
— А хто його видихав?
— Ніхто. Просто немає.
Замовк Лунохід. Поглядає на Сонце: то одне око примружить, то друге.
— А на ракеті?
— Ракетою, мабуть, що й можна.
— А полетів би?
— Ні, брате, не полетів би. Сонце, знаєш, яке гаряче? Он звідки світить — і то припікає! А там зразу ж згориш.
— А на Місяць?
— І на Місяць навряд. Застарий я вже на ракеті літати.
— А я як виросту, то полечу... А Сонце хто в небі держить?..
— Ніхто... Воно само в небі тримається, а ми навколо нього літаємо.
— І будинки літають? І дерева? — недовірливо вже Лунохід.
— І дерева, й будинки. Все разом із Землею довкола Сонця обертається.
— А чого ж вони на місці стоять?
— Ну, ти, брате, мене так замучиш... Ось дивись сюди. Ось беру оцю грудку, кладу на долоні. Тепер кручу навкруг себе... Грудка, бачиш, на місці, на долоні моїй, а разом з долонею літає навколо мене...
— Так грудка ж маленька, а будинок великий!
— Так і Земля ж наскільки більша од моєї долоні! Будинок на ній як пилинка.
Задумався малий. Намагається, мабуть, уявити всю Землю і оцей будинок на ній.
Їм зараз добре обом: тиша, спокій і нікого довкола. Зашились у кущі (Лунохід і повів), на маленьку галявинку, за спиною вал земляний, теж порослий кущами, крізь листя попереду ледь проглядає будинок, там гуде, як у вулику, бо сьогодні ж таки вихідний і всі зібрались докупи, а вони як відрізані...
Ще вранці, ледь очі розплющивши, подумав про малого. Як він там? Що з ним? Коли вчора втрапив додому?
Учора перед тим, як лягати спати, виглянув з балкона у двір. Було вже пів на дванадцяту, нікого у дворі, тільки біля гаража інвалідського, під ліхтарем, застигла постать.
Лунохід!
Не витримав, накинув піджак, тихенько, щоб не розбудити своїх, вийшов з квартири.
Лунохід стояв, піднявши обличчя до неба. Там перепливались зірки, мов далекі вогні у великому місті.
— Ти чого не спиш?
Лунохід повернув до нього обличчя, і було воно в нього бліде і не по-дитячому серйозне...
— А там люди живуть?
— Де?
— Отам! — показав на зірки.
— Може, й живуть.
— І в них в усіх крила?
— Навіщо їм крила?
— Щоб додолу не падати. Вони б попадали всі... І порозбивалися б... Високо! — Знову глянув у небо.
— Може, і з крилами. Не знаю, не бачив.
— А я бачив! — похваливсь Лунохід.
— Де ж ти їх бачив?
— У церкві. Баба водила. Там усі люди понамальовані з крилами.
— Так то ж у церкві. Там що хочеш намалюють.
— Там іще чорти намальовані. І дракони. І змії... Вони теж у небі літають?
— Чортів на світі немає. То їх вигадали, щоб отаких, як ти, лякати.
— А змії?
— Змії є, тільки без крил... Ти краще скажи, чому й досі не спиш? Знову жених?
— Жених, — відповів Лунохід. — Тільки другий.
"Ні, таки треба щось робити з малим! Хіба ж можна, щоб дитина отак за північ надворі тинялась?" А що робити, не знав...
Постояв із ним з добру годину. А то, може, й дві. Поки в сусідньому під'їзді рипнули двері і з цигаркою в зубах вийшов якийсь чоловік. Капелюх на самісінькі очі, ще й комір піджака відкотив.
Пішов, наче вкрав.
— То я вже йду, — сказав малий.
— Скажи своїй Тоньці, що коли буде тебе надвір виганяти, то ми на неї в міліцію заявимо! — Хоч цим налякати, якщо втратила совість.
Провів у під'їзд малого, хотів попрощатись, а той просить:
— Ти постій, поки я піднімуся! — Страшно, мабуть, самому в темряві.
Стояв, слухав, як поспіхом тупотіли вгору ноги маленькі. "Треба лампу вкрутити".
— Дійшов? — коли затихло вгорі.
— Дійшов.
Почекав іще, поки одчинились-зачинилися двері, вийшов у двір. На третьому поверсі світилося одне вікно, мелькали дві тіні: велика й маленька.
Була б його воля та влада, надавав би він Тоньці кулаків не жаліючи.
Піднявся у свою квартиру, ліг і довго не міг заснути.
А сьогодні, як тільки Лунохода побачив, так на серці й тьохнуло. Сидять тепер удвох, як ніколи, близькі одне одному, одне одному лише й потрібні.
— Ти й завтра прийдеш сюди? — коли вже прощались.
— Завтра, брате, не можу. Завтра у мене робота.
— І післязавтра?
— І післязавтра. Зате в наступну неділю цілий день будемо разом... Що ти цей тиждень робитимеш?
— Будинок. Великий-великий. Аж до неба. На сто поверхів.
— Ого! А хто ж у ньому житиме?
Ніхто. Тільки я.
— І мене в той будинок не пустиш?
— Тебе пущу. Тоньку не пущу... І хлопців усіх не пускатиму.
— І тобі не сумно буде жити самому?
— Ні, не сумно...
Він нарешті йде, Лунохід теж виходить з кущів, дивиться вслід. Потім, зітхнувши, вертається: йому додому ще рано.
VII
Він і сходив би, мабуть, до Тоньки, так було шкода малого, якби не думка про власну дружину, про те, що йому довелось пережити. Здавалося чомусь, що Тонька все знає, що досить буде заїкнутись про її "женихів", як вона одразу ж відріже: "Подивився б краще на себе!" Або ще гірше: "Свою жінку повчи!"
І хоч все те давно в минулому, він не знайшовся б, що відповісти.
Три роки прожив разом з тещею. Як на війні: за рік, рахуй, два. І невідомо, чим усе те скінчилося б, коли б Надя сама не сказала, що їм треба пошукати квартиру. Ну, квартиру не квартиру, в той час Київ був перенаселений, після війни житла катастрофічно не вистачало. Надина знайома з чоловіком і дитиною жили разом з батьками й сестрою в одній-єдиній кімнаті розміром три на чотири метри: на ніч зсували все попід стіни і лягали всі на підлозі покотом... Тож про квартиру годі було й думати, а хоча б окрему, більшу кімнату... Він же навіть про більшу кімнату не мріяв, лише про окрему від тещі, гори вона полум'ям синім! До того доживсь, що коли б не дочка, не приходив би додому до пізньої ночі. Чекав би Надю під рестораном, та вже вдвох і вертались би.
Коли б не дочка.
Теща й на неї дивилася чортом. Василька тілька й знала, Василька з рук не спускала, а що там з онукою — її мало обходило, щоразу зустрічала його на порозі:
— Біжи, біжи! Вже реве твоє сім'я!
Заскакував: Наді нема, на роботу побігла, мала заходиться плачем. Виймав із колиски, міняв пелюшки, носив і погойдував, поки дочка заспокоювалась — сім'я, сім'ячко рідне, на нього й схоже, таке йому дороге, що аж дивно, як без нього досі і жив!
І як же зрадів, коли Надя сказала, що треба шукати окрему кімнату.
Вона ж написала й оголошення, перевела цілий зошит, розмножуючи їх, а він уже порозклеював. По всьому місту, ніг не жаліючи.
І як же їм пощастило! Як їм пощастило неймовірно: невдовзі знайшли те, на що навіть боялись надіятись. Не з оголошення, правда, Надина знайома дала адресу. Теж молода сім'я, тільки він та вона, завербувались обоє на Крайню Північ (свічку поставити тому, хто вербував!), шукають порядних людей, щоб на них лишити квартиру. Двокімнатну! Ізольовану! З усіма вигодами! Майже у центрі. Щонайменше на три роки!
Йшли, і не вірилось, що таке може бути.
Цегляний шестиповерховий будинок. Парадні сходи викладені мармуром. Бронза й ліплена стеля. Як у казці або в кіно. І двері, наче у храмі, високі. Коридор — хоч у футбол грай! Ще й меблі господарі лишили, їхали ж майже на край світу, та й не назавжди ж!
Того дня, коли перебрались, Надя була весела, як ніколи. Розпашілась, очі блищать, віник, ганчірка так і миготять у руках. Прибрали, розставили меблі по-своєму (по-Надиному). Походила, походила: не так! Давай тягати заново.
Переставляли, поки діти й спать захотіли.
Вклавши дітей (у меншій кімнаті, вона й тихіша, бо вікнами в двір), Надя ще довго поралася на кухні, розставляючи по-своєму посуд. Він уже й ліг (вперше не на підлозі, а на дивані), а вона все ще плюскотілась у ванній. Лежав, чекав, наче вироку: прийде сьогодні до нього? Не прийде? Здавалося, від того, як почнеться на оцій квартирі їхнє життя, залежатиме все.
Горів нічник. Кімната плавала у світлі м'якому, невиразні обриси предметів навівали спокій і сон.
Прийде? Не прийде?
Врешті зайшла, гола-голісінька. Молоде, гнучке тіло, мов і не народжувало жодного разу, на голові рушник, як тюрбан. Дивився крізь повіки примружені, болісно відчував її присутність.
Постояла трохи, наче роздумуючи, що їй далі робити, зашаруділа нічною сорочкою, підійшла до дивана.
— Не спиш? — спитала пошепки, немов боячись, що хтось почує.
— Не сплю, — ворухнув він губами.
Лягла, не вимикаючи світла. Гострі, по-дівочому напружені груди піднімали сорочку. Й віддалась так само спрагло, як першого разу.
— Ну й чоловік же у мене! — засміялася потім. — Жінка спеціально для нього нову сорочку одягнула, а він хоча б зблимнув. — І вперше не пішла од нього на ліжко. Притулившись, заснула.
А він ще довго не спав. Лежав, переповнений вдячністю, думав, що тепер все буде по-іншому.
Та ніч — як віконце світле в темряві.
Скільки їх було у його житті? Міг би перелічити на пальцях.
Іншого було, мабуть, більше. Набагато більше.
Дзвінок — десь аж під ранок. Він уже хтозна-що й передумав чекаючи. Коли б не діти (боявся лишати самих), побіг би в той ресторан запитати, де поділась дружина. Уява малювала картини одну жахливішу за іншу.
Підхопився, побіг до дверей. Не питаючи хто, одчинив. Встиг почути, як затупотіло донизу по сходинах. І побачив дружину: стояла, похитуючись, велика хустка сповзла з плеча, лежала одним кінцем на підлозі. Безтямний усміх на розмазаних у помаді губах.
— Де ти була?
Не відповіла. Хитнувшись, пройшла мимо нього.
"Та вона п'яна!"
— Де ти блукала цілу ніч?! — закричав до неї.
Надя мовчала. Так само безтямно всміхаючись, не сіла — впала в крісло. Потім вона блювала. Її всю вивертало в конвульсіях. Він носив воду, витирав мокрим рушником її обличчя, жаліючи й водночас ненавидячи її.
Мертво заснула. Стогнала навіть уві сні.
А він так і не спав. Сидів біля вікна, леденів невтішними думками. І похапливий тупіт, отам, на сходах, коли він одчинив двері, відлунював у ньому. Бив у серце.
Надя прокинулась — кращих знімають з хреста.