Це й справді Вавілон у всіх відношеннях. Так ось де розташувалося це легендарне місто? Тут, на Гудзоні. Сучасний Вавілон – це сучасний світ в мініатюрі. В сучасному Вавілоні можна зустріти все те, що ви можете зустріти в будь-якому регіоні нашої планети, тільки не все одразу. Кухню китайську і магазини шотландські, моди Парижа й ансамблі Толедо, ірландських квакерів і поляків-католиків, італійських мафіозі й японських гейш, корейських городників і гонконгських авантюристів, контрабандистів Таїланду й продавців наркотиків з Болівії, українські ковбаси й російську горілку. Або краще навпаки: російську горілку й українську закуску, румунські смушеві шапки й мексіканські сомбреро, єврейські ярмулки й одеські ятки. Тут почуєте хінді й діалект карпатців-русинів, лемків чи бойків. Тут почуєте все. І тут побачите те, що ваша найбуйніша, але індивідуальна уява не може намалювати. Тут побачите навіть те, чого в окремо взятих районах світу не зможете побачити, хоч би як того хотіли. І не тому, що вам не покажуть, а тому, що там просто такого нема.
Ми мчали кадилаком. Власне, слово "мчали" сюди не підходить. Ми швидше пливли в кадилаці, бо він рухався так м'яко, ніби кішечка, що переходить через незаметену бруківку, намагаючись не забруднити лапки.
Він м'яко котився цією рівною блискучою асфальтною стрічкою, на якій, здавалося, металевий долар можна було поставити на ребро й пустити вслід за нами.
Навколо все було американське: бетон, машини, дерева, тротуари, дорожні знаки, написи, кущі, мости, переходи, а також і автомашини, що їх покинули їхні власники. Над автострадами, звичайно, небо, але ти його не часто побачиш. Зате дим та суцільний туман скупчується десь на рівні сорокових-п'ятдесятих поверхів. І ніде – ні внизу, ні угорі – жодної живої душі. Невже всі працюють? Невже ніхто не швендяє по магазинах, кінотеатрах, не виходить на прогулянки? Ділова Америка. Тільки на бензоколонках з'явилися негри. Справжні, не фарбовані, – в натуральну величину й теж американські. Одні поливали майданчик водою, інші заправляли автомобілі, треті, підперши головою стіни будинків, насунули на очі засмальцьовані кепки й дрімали, чекаючи клієнтів, щоб заправити чи помити автомашину.
"Так, я за кордоном. Я в Америці",– подумав, не знаючи, що, як самі американці кажуть, Нью-Йорк – це не Америка. Як не дивно, а в нас саме Нью-Йорк асоціюється з Америкою.
Так, я вперше опинився по той бік Атлантики. Я вперше на західному узбережжі. За кордоном. Америка – це справжній закордон. Ні на який інший закордон не схожа. Якщо десь є більший закордон, то це, звичайно, тільки наш Крижопіль. Але то вже, звісно, очима стопроцентного американця.
Ми швидко призвичаюємося до нового середовища, освоюємося із безліччю і розмаїттям предметів і уже через кілька годин поводимось так, ніби виростали тут. Я це по собі ще раніше відчув, і щоб дати відчути це й іншим, наказав увімкнути "кондинейшн", недбало поклавши руку на оббивку кадилака кольору "грю блюз". Мені, мовляв, трохи душнувато в цьому Нью-Йорку. Над Нью-Йорком висіло сонце, пронизуючи промінням туман між хмарочосами. Я ще тоді не знав, що той туман називається коротко "смог".
"Мабуть, абревіатура", подумав і почав розшифровувати. У мене вийшло: "Сильна Мла Од Газів".
Але це мене не задовольнило. Пізніше я дізнався, що смог, як і більшість самих американців – англійського походження, хоча й народилося тут, у Нью-Йорку. Довідався й про те, що вавілонці страшенно гордяться своїм внеском у багату й лаконічну англійську мову. У перекладі на українську це слово означає – дим і мла. Отож, від істини я був недалеко. Сонця багато, а вологи, диму, чаду, перегару й ще чогось такого, чого одразу й не винюхаєш, іще більше. Я, звичайно, міг би спокійно витримати кабінну температуру, про яку мене інформував на своєму табло кадилак, але мені хотілося всім показати, що хоча тут і вперше, а дещо знаю.
І яким було моє здивування, коли мені ніхто й не заперечив, а наш постійний представник при ООН, лагідно посміхнувшись, сказав:
– Будь ласка, – і щоб остаточно збити з мене пиху, на яку, чесно кажучи, я таки страждаю, назвав мене по імені й по батькові. Цього я від нього просто не чекав.
Раптом хтось із товаришів вигукнув, але дещо не тим голосом, який ми називаємо спокійним і який благотворно впливає, діючи заспокійливо на нервову систему. Слово було коротке, як постріл:
– Стоп! – а тоді вже додав: – Червоне світло!
Червоний світлофор і справді рідкісне явище для Америки, Американці намагаються будувати дороги так, щоб ніде на одному рівні вони не пересікалися і не було ніде небезпечних перехресть. Але в Нью-Йорку червоних світлофорів чимало.
– Підступи імперіалізму! – сказав два своїх улюблених слова наш водій.
– Зачини негайно вікна! – попросив хтось із товаришів, і водій натис на кнопку кадилака – усі вікна враз зачинилися.
З-під мосту до нашої автомашини вискочило кілька молодих негрів, озброєних палицями й балончиками. Один з них накинувся на нашу автомашину, став терти брудною ганчіркою наше вітрове скло.
– Голодні безробітні, – пояснив хтось з товаришів.
– Відчиніть вікно, – порадив наш повпред.
Негр тим часом замурзав вікно остаточно.
– Що він робить? – запитав я, хоча й сам розумів, що бруднить скло.
– Чистить вікна. Не даси двадцять п'ять центів, почистить мармизу. Піджене під свій колір, – відповів наш водій. Повпред подав негрові долар.
– Сенк'ю, – показав білий разок зубів негр, а помітивши дипломатичні номери на автомашині, ще й двічі поклонився. Головою, щоправда, до асфальту не дістав, а просто повторив "сенк'ю". Видно, долара йому за останній місяць ніхто не давав, і що таке паперові гроші, він почав поступово забувати, і якщо такі гроші бачив, то по телевізору. А коли відчув у руках купюру й переконався, що його не обдурили, услід автомашині й нашим номерам закричав:
– Сенк'ю, містере, сеньйоре, мосьє, товариш.
Він, очевидно, хотів вгадати, якій країні належить ця дипломатична машина і хто це йому подав долар, коли дають здебільшого центи, й щоб не ображати гідності й мови жодної з країн за щедру винагороду, повторив завчене, одне-єдине слово різними мовами.
– Вони тут усі поліглоти.
– Нічого не вдієш, Населення, як у Вавілоні, – різномовне й різноплемінне.
– До стовпотворіння ще не дійшло?
– Періодично буває.
– Як у таблиці Менделєєва, – догадався я.
– Майже так, – відповів мені хтось з товаришів і цим самим порадував мене. Я на правильному шляху – на шляху до Вавілона.
Я милувався дорогою. Бо в кожній мандрівці є свої принади, спокуси і, звичайно, несподіванки. В Нью-Йорку, як я зрозумів зі слів моїх супутників, несподіванок в дечому навіть надміру.
Кожних п'ять хвилин у Нью-Йорку спалахують пожежі. Кожної третьої хвилини в Нью-Йорку хтось когось підрізує, кожної десятої – хтось когось убиває, в суботу й неділю йде служба у синагозі. В будні школярі ненормально божеволіють. Особливо під час перерви.
***
Детально описувати внутрішнє приміщення нашої місії не маю права. Бо що як хлопці з фебеер накажуть перекласти мою книжку на англійську, а місце розташування кімнат і їх призначення скопіювати й розповсюдити мільйонним тиражем. Про всяк випадок утримаюсь. Скажу лише, що в наші представництва – українське, білоруське й союзне – можна добиратися ліфтом. Можна й пішки. Але пішки не бажано. По-перше, важкувато для тих, хто не лазить по хмарочосах; по-друге, ліфтом зручніше, ніколи не проморгаєте своєї станції. На кожній зупинці дипломати (на громадських засадах) оголошують:
– Білоруський вокзал!
Отже, білоруси вже дома. Далі йде:
– Київ-Пасажирський.
Українці вже дома. Піднімаєтесь вище:
– Москва-Сортувальна. Кінцева зупинка.
Виходять усі: дипломати, бухгалтери, водії, офіціантки, перукарки, медсестри, лікарі, господарники, друкарки, продавці, стенографістки і, звичайно, касирки-дівчата, яких тут найбільше люблять і до яких залицяються, хоча наперед знають, що зарплату вони лише видають, а нараховує її бухгалтер. Але посмішка нічого не коштує, а за долари, навіть при інфляції, все-таки можна дещо купити.
У нашій місії є їдальня, де симпатична москвичка Наташа годувала мене за два з половиною долари (з міністра брала стільки ж – до відома тих, хто міг подумати, ніби він обідав по знайомству). Такий обід в американському ресторані обійшовся б у вісім разів дорожче, не враховуючи чайових, що тут обов'язкові, як повітря у кондиціонері. Одне слово, дівчина так старалася, що в мене особисто підкралося підозріння, чи не відгодовує вона мене до великодня. Щастя моє, що я не добув у Нью-Йорку до пасхи...
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 4
Про сади взагалі, про вишневі зокрема написано чимало. Ви пригадуєте: "Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть..." Або просто: "Вишневий сад" А. П. Чехова. Я про інший "Вишневий садок". Про той, де, якщо й струшують щось, то, звичайно, не хрущів з вишень.
Гадаю, цього розділу також не варто перегортати, щоб мчати далі. Він, як кожний сад, має свої принади. Тут ви можете зустріти і квіти, і бур'ян. Отож, ходімте в сад. Я вас познайомлю з садом. Цього разу хоч і вишневим, але особливим.
Розділ IV. ВИШНЕВИЙ САД
З місії до готелю ми проходили крізь стрій сіоністських молодчиків, котрі наш приїзд вітали гаслами й дружними вигуками.
Американці обходили їх стороною. Я зробив так само.
У готелі я озброївся ручкою і ненавистю до проклятих імперіалістів. Ладен був (за звичкою) видати їм зі своєї біографії цілу докторську дисертацію.
Я ще в літаку думав: якщо тільки залишуся живим і мені вперше в житті вдасться перетнути Атлантику без м'якої посадки на дні океану, я їм напишу в анкеті таке, що вони мене разом з фебеерівцями запам'ятають на все життя.
Візьму, думав я, їхнє американське простирадло, заповнене безконечними пунктами, й видам такі параграфи, що ні ЦРУ, ні ФБР, ні найдосвідченіші – детективи з найкращої нью-йоркської контори не збагнуть, а скоріше вивихнуть собі мізки.
Якщо ж вони спробують до моїх анкетних даних увімкнути комп'ютер чи кілька ЕОМ, то при першому ж знайомстві з моєю біографією від перенапруження з того комп'ютера нічого не лишиться.