А вовків розвелося чимало, тим більше, що весняна облава боярина не могла відбутися задля вчасної відлиги та розкалі. Цілими ночами почувалося виття десь від Червоного Верху, а відгомін громадних ловів, які відбували хижаки на оленів та серни, перебивали сон не одному. Навіть старі, посивілі ловці вагалися осібняком іти у ліс вечорами; ще ніколи не обзивався він до людей так грізними голосами, як у сьому році. Старі люди, які вправді шанували нового, княжого Бога, але своїх не забували, пізнавали по різних познаках, що щось велике й грізне коїться у волости або й у цілій країні. Вони заходили до ворожбитів та ворожок, питали і давніх жреців Велеса і Перуна, яким заборонено приносити жертви за громаду, але ніхто не вивішував нічого путнього. Вкінці зайшли і до патра Бово, якого всі не любили, але боялися і вірили у його віщу силу, а він помолився на якійсь незрозумілій мові та сказав їм ломаною руською мовою:
— Страшний час гряде! Син Єдиного, Необнятного, Всемогучого Бога йде вже судити живих і мертвих, бо сповняється вже тисячолітній речинець, призначений людям на покаяння. Одначе, заки запанує правда та свята римська віра, діятимуться ріжні знаки і чуда. Брат повстане на брата, батько на сина, жона на чоловіка. Опирі і вовкулаки покинуть свої дупла і криївки та ристітимуть між людьми видимо-безстидно. Горе вам і мені! Розцаліть у своїх серцях огонь віри, а в ньому згорять всі ваші гріховні затії: він очистить ваші душі і житла від посіву сатани. Від його жару щезнуть опирі поганських часів, а вовкулаки згорять у ньому напропаще. Моліться та кайтеся!
Не зрозуміли Бово вижняни. Вони поняли тільки слова: огонь, брат на брата, вовкулака, опир, але що те все значить та куди воно гне, про те мізкував та говорив кождий, але на ділі не понимав ніхто.
Богдар ждав, а пока пильно стежив за Єленою та не оставляв її ні хвилі самою з Томиром. Томир виїздив кілька разів із Вижні, і се занепокоїло Богдара. Він вислав за ним хлопця, щоби сей підстеріг його, але з того часу хлопець пропав, мов камінь у воду. Старий Рост пішов його глядіти, але вернув швидко. Слід хлопця ішов поруч слідів Томира аж до Чортового Яру, а там щез зовсім на невеличкому витолоченому місці. У грязюці видко було кров… і вовчі сліди. Без сумніву, пірвав хлопця вовкулака, бо після вовчого пиру остався б був хоч би ніж та шапка перевістника. І тоді зродилося у Богдара підозріння, що вовкулакою є саме… Томир. Похолодніло у нього в серці на сю гадку, дрож забобонного страху потрясла ним, зате замовкли й останні заміти, які підносила проти його замислів боярська честь.
"Вовкулака, поганець… смерть йому й осиновий кілок у груди або, як каже Бово, костер!"
Одної днини у травні, коли вже протерлася погода і буйна зелень стала спішно вкривати гілля лип та буків, Богдар грався зі сином у саду. Хлопчина порпав пісок патиком, зносив батькові жовті та білі квітки, а його діточий дзвінкий голосок звучав, наче щебет зяблика у гіллі. З несказанною ніжністю глядів батько на гру сина. Йому здавалося, що це його власна душа грається ось перед ним, розмовляє та перекликується з птичкою, золотисто-зеленим хрущиком глядить рожевого листочка. Здавалося, що у сю дорогу, зі сонячного проміння уткану головку сина вчарована вся життєва сила батька. Богдар дрожав при кождому смілішому рухові Славка, сміявся до кождого його усміху, ба, він намагався навіть облегшити дитині порозуміння з пташкою. Се йому ішло неспоро, і з сього вив'язалася довша розмова, незрозуміла, безцільна, як діточа іграшка, та люба, як барва квітки або щебет птички.
Нагло почулися на стежці, яка вела від хати, спішні кроки.
— Вуйко! — кликнув Славко і побіг туди, де біля грядок з яриною поралася Акма. — Няню, няню! Вуйко йде, битиме! — лебедів на свойому незрозумілому говорі.
Богдар зморщив брови і невдоволено звернувся до брата. — Чого? — спитав.
— Уже від тижня міліють води, просихає ліс. Тільки що не видко моїх…
Лице Богдара помертвіло.
— Вже?
— Еге ж! Чи ти гадаєш, що я говорю коли що-небудь на вітер? Біля ловецької колиби у Чортовому Яру, там, де засідка на кабани, наклав я чимало ріща на купу. Отам засядеш ти і твої, а я поїду передом і підведу вам валку. Поняв?
Махинально кивнув Богдар головою. Від сеї пам'ятної розмови з-перед двох місяців не говорили зі собою нічого, крім буденних розмов при столі. Ворожий тон, який увів у хату Томир, усталився. Тому не гадав Богдар і тепер продовжувати балачки.
— Сьогодні вечором буду на місці, — відповів і оглянувся знову за дитиною.
Злобно усміхнувся Томир.
— Остав хлопця! — сказав їдко. — Йому ще рано калятися кров'ю і золотом. Зате у нас найдеться ще про дещо поговорити.
— Не люблю балакати з тобою! — відповів неохоче Богдар. — У твоїх словах немає ні правди, ні розради.
— Ха-ха! По правді, у нас-то обох вовки виють, — засміявся Томир, — а намість розради маєш користь! Не для розради поглядів я ось тебе…
— Звісно, що ти не гість, а я не господар!
— Саме тому, що не знаю, хто тут господарем, прийшов я поспитати тебе про ціну. Вже час…
— Ціну?.. — повторив Богдар, а жовч залила йому серце.
— Еге ж! Ціну за одно… й за друге…
Довгу хвилю мовчав Богдар. Вкінці понурий огонь заблимав у його очах. Він устав і поклав руку на плече брата.
— Від твойого приїзду… вона… ти знаєш хто!.. вона замикається в одрині сама-одна. Зразу гадав я, що вона тебе виглядає, і стежив за тобою. Вибач мені, се, я помилився. Ти розмовляв із нею, щоправда, але нічого більше. Вона тобі тим самим буде, чим і мені була…
Злобний усміх удруге промайнув по лиці Томира.
— Так що ж?
— Тому рішився я поступити, як бажаєш. За мою половину заплатиш усі мої довги у Перемишлі та між боярством, а мойому синові даш стільки, щоби міг купити собі посілля у Київщині або на Волині. Тепер чимало княжих дружинників, що поосідали на землю, продає маєтки, бо воєнні люди не вміють господарювати у мирний час. Земля дешева. Для себе не правлю, крім збруї та Акми, нічого.
— А вона?
— Вона?.. Вона хай стане тобі сим, чим була мені. Вона виреклася мене. У найприкрішу хвилю мойого життя вона добила мене мовчанкою, недовір'ям, холодом…
Засміявся гірко.
— Легко є одним словом збурити світ, та всіма язиками світа не збудуєш його наново. Гей, не знають сього жінки, ні. Вони у скруті як не гірким словом, то смутком, мовчанкою і холодом вбивають у мужеві останки моторности. Чи ж дивно, що й я кидаю свою як зведеницю?
Відвернувся, гукнув на Акму, щоби пильнувала дитини як слід, а сам пішов швидким кроком у дворище. У сю мить зашелестіло липове гілля, а з-за нього виглянуло бліде-бліде, немов у мерця, лице Єлени.
— Ти чула? — спитав її Томир.
— Чула!.. Я твоя! — відказала крізь стиснені зуби.
Нагло спаленіла і, закривши лице руками, побігла геть.
Томир остав сам. Через хвильку глядів за братом, як сідав на коня і виїздив із посілля, а там і сам гукнув на Роста, велів подавати і собі коня та чвалом поїхав долі рікою.
Одно посілля від другого відділювали більші або менші смуги лісу. Невеликі прогалини були вже зорані та засіяні чим Бог дав, тому у дворищах було глітно і гамірно. Ягід та грибів ще не було, на лови або вже запізно, або ще рано, тому свобідні й невільні тільки грілися до сонця, ладили сильця на птахів, поспівували, їли, спали. Тільки дітвора пасла товар у лісі, та й то не вся. У ловецьких селах Виженської волости мало було товару та ріллі.
Томир минув скілька хат, аж, може, за яку годину спинився біля чималого дворища, яке належало до старого кметя Бугрія. Сам господар сидів на призьбі у полотняній сорочці та майстрував для онука западню на птички.
— Слава Богу! — привітав його Томир.
— Добро з приходом! — відповів старий, а що вже знав, хто до нього прибуває, тож гукнув на стару за медом та хлібом-сіллю. Вмить поставила челядь високу лаву, закрила її скатертю, а там вийшла і господиня, кланяючись у пояс, просити Божого гостя не гордувати мужицьким прийомом. Бугрій випив чарку сам, налив гостеві, а коли закусили, стара налила знову обом, а сама спішно відійшла у темні сіни, де товпилися цікаві дівчата і парубки.
— Гість у дім — Бог із ним! — сказав кметь. — Так учили нас батьки, хай їм на зеленій леваді Дажбога не переводиться солодкий мід!.. Та, проте, я знаю, що в тебе, боярине, є діло до старого. Так кажи! Бачу по тобі, нетерплячка палить тебе…
Досадно стало Томирові, що не вмів скрити свойого схвильовання, але усміхнувся тільки до Бугрія і відповів спокійно:
— Справді, приводить мене сюди пекуча справа, якої волів би я не тикати перед громадою. Хай би вона остала між чотирма стінами Ульфрового дворища та не кидала тіни на грізне, але чисте ймення нашого роду…
— То се родинне діло? — зацікавився старий, коли Томир урвав.
Молодець оглянувся кругом, чи хто не підслухує, а, побачивши чимало цікавих поглядів із усіх закутин обійстя, нахилився до старого і продовжував шепотом:
— Іменно родинне, і я кладу його у твоє серце, щоби ти заховав його при собі, а мені тільки поміг за добре слово та дарунок силою і законом.
— Законом, яким?
— Як голова копи, що збирається уряди-годи на злочинців сієї волости.
— Гм! — насупився старий. — Видко, не бував ти у часі своїх мандрівок у законолюбивих краях, коли за закон берешся давати дарунки. Від дарунку то я не відказуюся, як діло йде про мою поміч, але копи не в силі оплатити і я, голова суду, не то хто.
Томир пригриз губи.
— Я не копу, ні її голову купити хочу, а твою ласку, — відповів. — Дарунок буде у золоті, а поміч легка.
— Гм! — задумався старий. — Як діло чисте, так не треба тобі купувати нічого, як же ні, то і моя ласка тобі не поможе. Копний суд — се не тивун!
— Саме зі сього, що не йду до Перемишля, тільки до тебе, видко ясно, що правда за мною.
— Гаразд, говори діло!
— Бачиш, Бугрію, за час моїх мандрівок набув я у краю франків великі маєтки, а у сьому поміг мені чимало Бово…
— Сей несамовитий? — жахнувся Бугрій і сягнув рукою за пазуху, де висів амулет.
— Він знаючий, то правда, і добре його послухати у важній справі, але злого у ньому нема. Так, отже, тепер бажав я викупити у брата задовжену Вижню. Богдар згодився, та ось учора підслухав я його розмову з варягом Гунберном та з яворинцем Куликом, що то живе на багнах біля Явірних хуторів.
— Знаю і сього, і того! — зітхнув старий.