— На монастирській леваді сіна доволі!..
Гей, те монастирське сіно!.. А й потолочене порою бувало…
Покрасніли ягоди молодця. Мимохіть полетіли гадки ген у дворище Богдара… Єлена…
Томир зціпив зуби.
"Вона жде мене! — погадав. — Коби тільки Богдар швидше не вернув!"
Потис коня і пігнав лісом, немовби тікав від спокуси або… летів за нею.
А вона справді ждала його. Біля горючої ватри у світлиці ждала його з вечерею.
— Жду на тебе, як рабиня свойого господина! — сказала.
У її голосі звучали досада, злоба, але й цікавість. Мовчки сів Томир до столу, а попоївши, щойно звернувся до Єлени спокійно і поважно:
— Вичуваю у твоїй бесіді сумнів і досаду і бачу вже, як ти з приїздом Богдара накинешся мокрим рядном на нього. Правда?
— Не твоє діло! Правда вийде все-таки наверх. Або ти пробрехався, або ні, а як ні, то Богдар справді лукавить зі мною, або… або з тобою й оббрехав тебе, щоби виторгувати більше гроша. Сьогодні, коли поверне, хочу почути правду і буду її знати. Ось що!
— Навіщо ж тобі ждати? І так правду скажу тобі тільки я, і то по волі, а не він. Він під натиском не скаже тобі правди, Єлено! Ти подумай тільки! Ось ми обоє любимося поза його плечима і змовляємося на його загибіль. Він дізнається про се від когось третього і накидається на тебе: "Скажи і скажи, так чи ні?" Що ж ти йому відповіш?
— Ба, привиди!.. Він знає, що я ніколи…
— Ні, не привиди! — перервав живо Томир. — Ніхто не знає, на що зважиться жіноча лесть. Коли про жінку лише говорять, завсіди дещо правди є в сьому. Він ось питає, а ти, розуміється, відпираєшся всього. Так і ти не добудеш правди від нього, а тому мусиш мовчати про все, що сьогодні ранком від мене почула…
Усміхнувся заклопотано і зі спущеними очима говорив, запинюючись, далі:
— Бачиш, Єлено, я сам і не здогадувався сили, з якою моя давня любов заволоділа мною. Може, тому, що се була й є одинока моя страсть у житті… Вона ось відізвалася так могучо та такою хвилею наплила в серце, що дещо виплило устами. Прости мені!.. Прости, не ремствуй, тільки слухай!
І він розказав їй усе, що знав про невідрадні обставини, серед яких силкувався Богдар вдоволити забаганки своєї жінки. Він глумився над осоружним підстаркуватим братом, який дурив її лелітками багатства і сили, доки самому недостало терпцю і спромоги, доки приява його любимої не стала йому мукою. Коли ж прийшло і се, то він збувається її, а майно рятує для сина…
Довго мовчала Єлена.
— Ти правду кажеш, Томире, — відповіла вкінці. — Я замовчу, бо ж справді замало мав Богдар добра від мене, забагато — я від нього. А воно недобре, коли таке діється. З часом вичерпується усе…
Томир почув, що ступає хибною дорогою, якою хіба тільки Богдар міг би був зайти у серце жінки, але він ніколи. Пригриз уста.
— Ха-ха-ха! — засміявся по хвилі. — Невже ж ти бажаєш зробити зі себе руську бояриню у високих, дьогтем мащених чоботах, вонючу баранячим кожухом та в'яленою рибою, червону на лиці, з посіданими руками, яка порається у валовій одежі біля нецок чи безрог?
— Як-то? Що ти? — спаленіла грекиня.
— Що? Ха-ха-ха! Вибачай, але годі мені опанувати веселість. Ось послухай! Якщо бажаєш, то я вкажу тобі шлях твойого майбутнього. Перш усього продай отеє все, — тут указав головою на розкішну обстанову кімнати, — продай і заплати хоч частину довгу! Усього не покриєш, бо хто бере у. довг, той не питає про ціну і переплачує утроє… Опісля позбудься вина, коріння, розкішних одягів. Зимовими вечорами вимережай при смолоскипі недільну одежу собі й дитині, а чоловіка пішли декілька разів у город продавати звірячі шкури, мід та віск, щоби виплатити решту. Постав між собою а всіма подругами та другами непроходиму стіну вбогости, а тоді… тоді, кажу, на старости літ, може, твій Ярослав буде міг хоч в части зажити так, як бажала жити його мати…
З острахом, широко розплющеними очима гляділа Єлена на Томира. Се, що вона вважала конечною потребою буденного побуту, мало бути тягарем Богдарові? Як так, то чому ж він…
Але Томир не дав їй скінчити міркувань.
— Сама бачиш, — говорив з усміхом, — що ти не сього світа жінка, у якому живе Богдар. Ось княгиня Анна. І вона виреклася блиску римського двора, визбулася логофетів, зостів, доместіків[11], пішла за чоловіком у холодний край тавроскитів, але ласка її чоловіка окружила її над Дніпром такими самими вигодами, які мала над Боспором. Ваші грецькі жінки всі такі! Ось і Теофано… Кожда слухає приказу, чує серцем свойого мужа, думає його головою, але за собою мусить везти у далеку чужину і частину рідної обстанови. Без неї вона вмирає… Так що ж? Знає се князь Володимир, знаю я, знає і Богдар… Князь Володимир є володарем усієї Руси, йому не трудно вдоволити свою вибрану. Легко се й такому, у кого повна скриня солідів, як ось була у твойого батька або є в мене. Але Богдар повинен був уже тоді, перед п'ятьма роками, спитати себе: "Чи по силам мені се, чи ні?" Якщо тепер товче головою об стіну та призиває християнських та поганських богів у поміч, то винен тільки він, ніхто більше. Я ж знаю, що ти, Єлено, як чарівна з лиця і статі, так благородна серцем, одначе що ж із сього? Князь не стане вигортати навозу із-під коня, хоч би кінь і подох, а княжна не стане хусти прати, хоч би і для рідної дитини… Ось глянь! Богдар відступить мені тебе, як тільки прийдуть мої скарби із Заходу. У нас на Руси таке бувало давніше, та й у вас торгують гарними невільницями ще й тепер. Усякий глядить такого, хто дав би чудовій, коханій квітці потрібне їй підложе та підсоння. Вкінці скажу тобі ще се: якщо поглянеш на мої достатки і скажеш: "Мало", так я відступлю від купна сейчас!
Вираз напруги щезав звільна з лиця Єлени. Вона з властивим своїй породі спокоєм годилася в дусі зі зміною, а очі переконували її, що се зміна не на гірше. Вона гляділа крадьки на молодця, стежила за грою його лиця та очей, але й одно і друге було спокійне. Якби Томир попав був знову у п'яний захват залюбленого хлопчака, вона була б вмить збагнула його гру. А так його палкий порив зранку став тільки спомином… і то не прикрим!
Розмова поплила спокійнішим руслом. Томир переконував Єлену, що тільки рівновага і мовчанка облегшать її долю у майбутньому. Тут і там тепліший погляд, палкіше слово веліли жінці догадуватися глибини чуття, покритого зрілим спокоєм свідомого ціли і доріг мужа. Вкінці впало питання:
— А чи великі ті твої скарби, Томире?
— Чи великі? Не скажу, бо се заплата від римського цісаря та польського князя за важні прислуги. Се гроші, якими я наповнив чималу скриню. Мені ніколи не ходило про них, то я їх не рахував; бач, не займався ще досі купецтвом. Казали мені, одначе, знаючі люди, що за сі гроші можна було б набути чималу волость, вимурувати високий, могутній замок та обзавестися всіляким добром на довгі-довгі роки. Се княжі достатки, Єлено, а ти будеш над ними княгинею. Про тебе мріяв я там, далеко на чужині, задля тебе промовчую злочин Богдара перед судом, але будь певна: якщо не вдасться мені мирною дорогою ввійти в посідання твоєї краси і любови, так нема для мене шляху, яким не пішов би, нема злочину і насили, яких не піднялася б моя рука. Багато дечого навчився я у бездольному житті, я вмію шанувати Чужі гадки і замисли, чуже щастя і горе, але не забудь і сього, Єлено, що я Вовчур… Так, я Вовчур, а твоє щастя і добро не біля пристаркуватої помани — Богдара!
Перед хатою зчинився рух. Се вертав,Богдар зі своєї поїздки. Замовкла розмова, а по хвилі увійшов у світлицю господар. Він весело звітався з усіма, та заки зміг засісти до вечері, яку веліла подавати Єлена, у світлицю вбіг із тупотом і гамором малий Ярослав та кинувся до батька. Голосне, дзвінке лебедіння та пестливі слова батька приглушили усе проче.
— Славко не хотів нізащо йти спати, доки не приїде тато, — оправдувала малого Акма. — Та ось я його сейчас…
— Лиши його! — відповів Богдар.
Він примістив дитинку вигідно на руках та став їй розказувати за вовка, якому кітка відкусила ухо за кару, що був нечемний. Раз і другий запитав хлопчина ще про се і те, а там залебедів на всю хату: "Покохай мене, татусю! Добраніч!"
— Добраніч, дитинко! — проговорив Богдар. Глибоко віддихнув хлопець, а там і заснув, наче у кожусі. З виразом несказанної любови глядів батько на сина. Йому ввижався Ярослав високим, тугим парубком, гідним наслідником Виженської волости, ловцем, борцем, багачем… Ввижався і він сам немічним дідом, який, сидячи на рундуці, стежить за щастям та гараздом свойого єдиного…
— Дай Акмі дитину! Вечеря стигне! — різко збудила його Єлена.
Послухав, поцілував біле чоло дитини і віддав її няні.
— Уже маю двох потрібних мужів! — сказав до Томира, беручися за їду. — Се мої давні товариші з походів.
— Варяги?
— Один варяг, другий таки наш, але оба головорізи, як треба. Оба живуть тільки з ловів у Яворинських лісах. Пропутали колись майно, а тепер за сотку солідів продалися мені оба.
Томир кивнув головою і їв мовчки. Богдар уплітав на всі заставки, а в душі було йому весело. Злобно поглядав з-під ока на брата.
"Ха-ха! — подумав. — Якщо я заберу гроші, не понюхаєш їх ти, бо ж се буде моя добича, а за другу сотку солідів…" Єлена сиділа, насупившись, та порівнювала обох мужів, що сиділи проти неї. Багатство, гаразд, розкіш, молодість Томира ставали ярко перед її очима, у тінь западав сивавий Богдар з поораним лицем та навісною дитиною…
Тільки одному ввижалося щось прикре. Із-за стіни почувся нагло плач та крізь сон висказувані слова малого Славка: — Не бий, не бий!
Йому, бач, снилася правда…
VII. З'явився вовкулака
Вчасною, але сумною була весна. З мас навіяного снігу підіймалися сірі опари та закутували весь світ у понуру, тьмаву опону осінньої мряки. Зрідка тільки виглядало сонце із-за навислих хмар, та й то тільки на хвилину. Стрибог пов'язався з Дідом Морозом та наносив раз у раз свіжі полки сірих небесних птахів, які закривали ясне обличчя сонця своїми широкими безшумними крилами, крилами снігових та дощових туч. Навіть у гарне верем'я не покидала глуха, густа мряка темного гілля бору; Вона чіплялася гострих шпильок соснини, обсновувала їх, мов павутинням, та ждала тільки, щоби зайшло чи заховалося за хмару ясне сонечко.
Сумно було у Виженській волости, і тільки ночами почувалися покрики всілякої звірини по лісах; се ж була пора весілля для всякої живини, пора завзятої борні для самців, пора наживи для виголоднілих вовків.