Вовкулака

Юліан Опільський

Сторінка 5 з 18

Притихне, зашиється у куток, пропаде!

— Видко, не чує за собою перемоги! — засміявся Томир.

— Він? Так, се вельми розумна дитина! — сказала Єлена як би з жалем.

Бистро глянув Томир на жінку… Так! Богдар не любив Єленя, бо вона замало добра вносила у спільну скарбницю домашнього щастя, а забагато забирала його для себе одної. Та ось, видко, і вона не любила чоловіка, а тут бачив, що і дитина їй рівнодушна. Чому саме?..

Щось засміялося в душі молодця. Але не був се сміх радости з близького сповнення задушевної мрії, з якою молодець задивлюється у провідну зірку життєвого щастя…

Він розказував, вона слухала. Усміхалася при оповіданні про сердечну муку молодого серця, коли-то Томир рішився землю й небо порушити, щоби тільки дістати її. Сміялася, коли Томир повторював слово в слово їй спір із братом. Вони оба бажали перевищити себе у зображенні гаразду і щастя, якими їх любов мала окружити вибрану дівчину. Коли, одначе, діло дійшло до погроз та лайки, порушилася неспокійно й відповіла:

— Ба, усякий із вас обіцяє, присягає на меч та кости батьків, що отворить жінці земний рай, обдасть її усіма розкошами світу, сповнить усі її бажання, а там і покажеться, що сей вимріяний рай — се… буденщина. Темна, сіра буденщина, у якій меркнуть і самоцвіти, і паволоки, тратять арому і пахощі, і вино! Гей!

Узяла білою, виплеканою рукою поліно, яке лежало під печею, й укинула у багаття. Сніп іскор бухнув угору, наче дав вираз озлобленню томленій буденщиною душі.

— Для досвідного мужа, який багато пережив на віку, являється буденщина раєм. А я бажаю руху, веселости, блиску, життя. Бо буденщина — то смерть! Ось Богдар любить мене, що тільки захочу, дає мені, але з Вижні не рухається. А я, наче ся пташка у клітці, бачу, як колишні мої подруги порхають по зелених галузках веселого, пестроцвітного саду. Раз у раз снуються перед очі волос та лице мойого чоловіка. Чуб був колись-то темний, буйний, м'який, пахучий молодістю, моторністю розгуканого, благородного жеребця. А тепер? Щорік прибуває на його лиці брижок, краска ягід линяє, жовкне, Сіріє, мов ті ясені осінню. Щораз то більше сивого волосся просвічує на голові мойого товариша, а темне вилазить, губиться десь, пропадає. Гей! Він найшов спокій, якого глядів, найшов свій рай, але я — ні!

Злісний усміх блукався по лиці Томира. Правду, бач, казав колись-то патер Бово, що безглуздя жінок буває більше навіть від їх примхуватости та похітливости. Ось як платила Єлена Богдарові за скапане життя! Ха-ха! Тим краще для Томира. Тільки дурень глядить у жінки більше, чим вона у ньому! Вона ось жеребцем захоплюється — звісно, самиця, ну і… нічого більше!

— Чому ж ти, Єлено, у сю днину, коли я, розпалений першою любов'ю, яку коли-небудь відчував, брався відбити тебе у брата, не пішла за мною? Ти ж знала, що він о десять літ старший від мене, що він тобі не рівня, що я, а не він тобі під пару?

— Ти, Томире? — здивувалася Єлена.

Дрожання у голосі молодця зраджувало пристрасть, яка його обхоплювала, наче полум'я кущ ялівцю. Лице паленіло, у чертах лиця малювалася буйна сила почувань, наче сила вітру на гладкому зеркалі озера… Ось у сій жгучій пристрасти розцвітали макові цвіти палкої розкоші, шалу, забуття, після яких остає, щоправда, в руках всохле бадило, але в серці… Ах! Солодкий, тужний спомин. Усміхнеться не раз до нього душа у майбутньому і скаже: "Було за мною терня і гіркий полин, але й були квітки між ними. Се не те, що млаво, тухло пахуче сіно буденщини!"

А Томир говорив далі:

— Так, я, Єлено! Я і тільки я! Навіщо мені скривати тайну, яка розриває мені грудь і після п'ятилітньої дрімоти будиться, наче сплячі велетні — Грімтурси, про яких розказувала мені колись моя варязька няня. Ся тайна принесла мені колись неволю, тепер повинна принести месть, Єлено! Ти мусиш бути моя, всупереч світові й його ладові! Ми молоді, життя ось зацвіте перед нами, наче майський луг, оставимо поза собою усе старе, зів'яле, усі пережитки минулої осени, хоч би між ними мав бути і Богдар…

Він ухопив її руку і здавив сильно-сильно, до болю… лицем нахилився до неї, а її шовкове чорне волосся діткнуло його уст. З чотирикутного вирізу "мірти" виглядала повна, рожева грудь… І нагло, несподівано почула жінка, як рамена Томира придавили її, мов пришрубник, а гарячі уста прилягли до її шиї. Вирвалася з обійму, збентежена, непритомна, близька плачу! Слова, гадки, почування жінки, а злочинне діло — се не одно!

— Що ти, тварюко? — почала тихим, схвильованим голосом. — Ти зраджувати берешся довір'я брата, поганиш хату і рід, із якого сам вийшов…

Між тим Томир прочуняв. Силою здавив у собі збунтовані страсти і засміявся тихим сміхом спокусника, що певний побіди над останнім сумнівом спокушеного.

— Ха-ха! А чи знаєш ти, що сказав мені брат, коли я обвинив його про зраду? Він сказав: "Ти мені брат, між нами зрада, кров, месть, пекло, але для других рід Вовчурів має бути сонцем!" А чи я роблю що друге? Чи не те саме радить сам Богдар? Не дивуйся, отже! Прецінь мені ялося дати почин, а не тобі, бо ти жінка, а не я, ми ж обоє мусимо зійтися швидше чи пізніше…

Насміх у голосі Томира, видко, зобидив Єлену більше, ніж поцілунок. Наче клеймо, пекло на шиї місце, якого доторкнувся устами. Кров ударила їй до лиця.

— Мовчи, поганче! Ніколи не буду твоєю, навіть по закону, не то що! Ти зобидив мене. Я ж не рабиня, ні повія. Хто я — скаже тобі Богдар. Він сторожем моєї і своєї чести.

— Ні, Єлено! — відповів Томир, встаючи. — Ти не божися, бо ти вже моя, і я возьму тебе, коли тільки захочу, якщо прийдуть мої скарби із заходу.

— То ти гадаєш, баришнику, що купиш Єлену, дочку Лапсаря, за гроші? Ха-ха-ха! Ти, старче, ти, вітрогоне, ти…

Вираз глибокого спочування відбився на лиці Томира.

— Жаль мені тебе, Єлено, невимовний жаль. Вибачай мені, молодому, закоханому, п'яному… Я ж не знав, що Богдар тобі нічого не казав… про…

— Про що? — спитала жінка, і рівночасно щось здавило її серце, мов кліщами.

— Про наш уклад, умову…

— Уклад? Умову? Про мене? Яку? Ох, Господи!

— Він відпродав мені свою половину Вижні і… тебе! Чи ти ще нічого…

Живо скочив наперед і обняв рукою молоду жінку, яка падала на долівку. Зложив її на ведмежу шкуру і гукнув на Акму.

— Поможи боярині! — сказав. — Її замлоїло!

Вийшов і велів осідлати собі коня. Коли по хвилі бояриня прочуняла і спитала про нього, не було його вже у дворищі.

V. Новий опат

У маленькій келії біля Грушової Керниці, серед глухого пралісу, сиділи при огні Томир і високий, худий, бородатий монах у темно-бурій рясі. На задній стіні хати, при якій виднів малий, біло накритий столик із кіотом, висів великий чорний хрест. У мигтячих блисках огню маяла та хвилювала туди й сюди чорна тінь хреста, наче крила якогось велетенського дивовижного лилика.

Оба мужі говорили мовою франків, а Томир орудував нею зовсім поправно. У його виговорі не було навіть питомої слов'янам м'якости, видко, віджила й відізвалася у ньому кров Ульфра у наслідуванні германського говору.

— Дратує мене, молодче, — говорив монах, — твій світський, а ще й єретицький стрій, дратує рум'яне лице мужа, який, видко, забув про правила святого отця Венедикта із Нурзії та калявся скоромною стравою на загибіль нещасної своєї душі… Горе тобі й мені, що приймаю тебе під убогою, але чистою крівлею затвірника!

Покірно схилив молодець голову.

— Не суди послушника, отче! Я сповняю у сьому приказ єпископа Регінгарда. Він наказав мені лукавити перед єретиками й поганами, бо святі наміри виправдують лож і облуду. У майбутньому монастиреві у Вижні чей же не забракне свистячих ременів до покути, а заслуга вмінитьєя мені у вічну щасливість.

— Ба, єпископ Регінгард, — завважив суворо монах, — не забув ще розпусти та облуди давніх, страшних часів, коли-то монахи, наче поперебирані ляїки[3], пили, гуляли й чужоложили у затворі. О pudor! Горе душам у геєнні, горе сим, що, налигавшись Арістотелів та Гораціїв, гадали працею та мертвою латинською книгою ширити світло! Горе! Ось де світло, ось де просвіта, заслуга, спасіння!

Вказав рукою на велетенського лилика на стіні, а там підняв зі землі нагай зі сімома ремінцями, на яких були олов'яні кульочки та залізні гачки до продирання шкіри.

— Бийся в груди, грішнику! — крикнув. — Бий чолом об долівку, хай прокляте стерво завиє собакою під бичем духа, хай пропаде спокуса, тікаючи з твоєю кров'ю! Га! Краще розлий її в грязюку, краще зігний за життя, ніж має гинути твоя душа!

Послушно упав Томир на коліна перед хрестом і довго бив чолом та молився. Коли устав, приблідло його лице, замарався одяг, помутніли очі.

— Тепер говори! — велів монах, ставлячи біля вогню глечик із вареними сушеними грибами та житній сухар.

— Не буду їсти, отче! — звинявся Томир з винуватим усміхом пісника. — Ти зворушив моє засліплене серце, і я обітую два дні сушити й бичувати спину, бо, бач, чую, що вслід за бажанням напитків та наїдків прийдуть ще й нечисті похоти, а що тоді?..

— Добре робиш, брате Клименте! Горе людині, на яку, наче лев у пустині, чатує диявол..

— Єпископ порозумівся з Болеславом, і сей дав гроші. Він згадує пов'язатися ближче з Володимиром, бо після його смерти настане розвал, розпад, безладдя, та чимало вдасться тоді ухопити сильному. Свята римська віра, яка йтиме за сею силою, як хрестовидна ручка за гострим мечем, водвориться у багатих руських землях. Монастир у Вижні — се і для нього кріпость неабияка. Тому трьох парубків і монах Зденко…

— Чех?

— Так! Вони привезуть скриню золотих солідів. Частину дав імператор Оттон, частину єпископ, решту сам князь. Гроша багато, бо монастир має бути з каміння, з оборонною оградою та мурованими брамами.

— Чи аби безпечно буде їхати через Польщу? Доки нема на сій землі наших маркграфів та густо поселених міністеріалів, годі трьом ратникам перевезти такий скарб. Се ж тисячі…

Засвітилися чомусь-то очі монаха, уста розхилилися дещо.

— Над ними буде Бог! — відповів Томир. — Він устереже гріш, везений на його хвалу.

Вмить скорчилося лице монаха. Ударився в груди, немов обірвати бажав щось у собі.

— Peccavi! Peccavi![4] — заголосив і, зірвавши зі себе рясу, став раз у раз із вправою та страшним завзяттям шмагати синяками та струпами вкриту ропіючу спину.

1 2 3 4 5 6 7