Ба, ся дитина!..
Пекло, горюче пекло!.. Ні… вона не може бути для нього тим, чим була колись; се минулося, зітліло, згоріло у пам'яти страшних днів тривоги у неволі, в чужині, у бруді монастирської аскези. Там вигоріли почування, а тільки пристрасти підшмагав страшний батіг затвірництва, сліпого послухупокори до дикого танцю кривавої мести та гнилої розпусти. Зі світа щезло усе гарне, принадне, усі надії на вдоволення сердешніх затій молодої, неспоганеної душі, остав тільки жар, який тліє у замкненій хаті та звільна пережирає долівку, стіни, утвар… Відчиниш вікно чи двері… гей! Як не бухне полум'я горі, не загуде вихром, не пірве усього одним зривом погубного жару та не кине велетенським розмахом під криваве луною небо напропаще!..
Поясніло. Санчата виїхали з лісу на безлісний склін горбка, попри який плила річка Верещиця. По той бік, за невеликою гребелькою, красувалося дворище старого Ульфра, забезпечене дубовим частоколом та ровом. Щось дрогнуло в душі молодця, одначе він не піддавався вражінням. Він знав, що серце щемить на спомин Вижні, бо так воно здригалося і на чужині. Але каменіло воно завсіди на згадку сих, що там живуть або колись жили… Так! Нагай старого Ульфра не був другом нікому…
— Стій! — крикнув Томир на хлопця. — Вертай до боярина, зложи йому ще раз подяку за все добро, яке я від нього зазнав, а се ось тобі!
Подав хлопцеві круглавий, неправильного виду срібний гріш, лишив шубу боярина на санях і тільки у свойому кубраку зіскочив на землю. З трудом завернув хлопець коні, і вскорі щезли сани за деревами лісу. Томир остав сам-один. Насунув клепаню глибоко на очі, смушевий ковнір підгорнув аж понад уха, так що ледве можна було угледіти кінчик тонкого гострого носа. Відтак сягнув до пояса, пересунув ремінь широкого короткого меча дещо наперед, попробував, чи легко виходить із піхви, і скорою ходою пішов навперейми у острог.
Ліниво пливуча Верещиця дрімала ще під ледом. Швидко перескочив Томир на той бік, а там і підійшов до хвірточки, яка вела у сад. Вона була зачинена, але біля неї росла береза, під якою любив сідати небіжчик батько, коли ловив рибу у річці. Дивним дивом сей понурий, грізний чоловік любив ранками бавитися ловлею дрібноти на маленькі гачки, а опісля годувати нею дворові утки та коти. Тому й не велів зрубувати берези, хотяй вона росла біля самого частоколу. Ще дитиною користувався нею Томир, коли батько не дозволив йому за кару виходити з дворища, а й опісля не раз чіплявся навислого гілля, щоби ніхто не замітив його нічних прогульок. Навіть брат не знав про них і не знав про березу.
Наче десятилітній хлопчак, мигом найшовся Томир у гіллі. Один смілий скок — і він опинився на частоколі, другий — і вже ступав по непорочній сніговій пелені у бік дворища.
Біля задніх дверей не було нікого. Тихо, наче злодій, всунувся Томир у батьківське посілля, а серце било йому, як молотом. Питома воня шкіри та сухого зілля обдала його. Він знав, що тут, у сінях, висить чимало віночків пахучого жнива торішньої Спасівки, а на полицях лежать щити, нашивані плитками та перснями шкіряні каптани, сідла тощо. Але ще другі, незнані пахощі домішувалися до сих звісних.
"Ладан, амбра! — майнуло у Томира. — Видко, вона…" З кімнати наліво доходив веселий сміх дитини, яка грається з мамою, а по хвилі почувся попри них і низький, грубий голос мужа.
— Се він! — І туди звернувся Томир, але, станувши біля дверей, замітив, що голос брата доходив із іншої кімнати. — Ага! Він у передній! — шепнув і, попхавши сильно двері, ступив на поріг.
Тут аж занімів. Уся світлиця, де колись не було нічого, кромі збруї по стінах та в'язок із ціннішими хутрами, змінилася була до непізнання. Довжезний стіл, застелений узірчатою скатертю, стояв посередині, а біля нього лави, покриті коврами. Стіни обвішані паволокою, а від низької стелі звисали на дрібних ланцюжках грецькі золоті чи позолочені лампади чудового виробу. У вікнах видніли сочкуваті зелені скла у решітчастій олов'яній рамі, а різьблені та металом викладені скрині стояли довкола стін. При вході товпилося кількох людей, видко, слуг, яким Богдар давав прикази.
— Ти, старий Госте, вели обставити Чортову Яругу від Червоного Верху. Там завелися вовки, й вони ждуть тільки марта, щоби відвідати наші вівці на поляні. Сеї ночі був я вночі на горбочку і чув виразно виття у тій стороні.
Старий, сивоволосий, але кремезний ще дід похилився до боярських колін.
— Не во гнів тобі, боярине, але ледве чи се тобі вдасться. Там, від Червоного Верху, Мокош… чи пак святий Никола, хай береже нас перед своїм стадом, — унадився вовкулака. Доки Мокош пильнувала їх, доси вони зайчиками та сернюками вдоволилися, а тепер не те стало. То й не знаю…
— Верзеш! — гримнув боярин. — Вели кождому почепити хрестик із ялівцю, то й вовкулака не причепиться.
— Може, краще осиновий кілок… — замітив несміло старець.
— Про мене! А тепер ідіть обідати!
Жваво вийшли всі зі світлиці, кланяючись бояринові. Остав тільки Томир біля дверей, закутаний у свій кубрак і в шапці.
— А ти хто і чого хочеш? — кинув боярин.
Одним махом скинув Томир шапку і кубрак та підступив на два кроки до брата.
— Перуне! — скричав сей, подавшись узад. — Томир! Він зблід увесь, а руки дрожали йому, як у пропасниці.
— Перуна кличеш, поганче? — закпив Томир. — Дарма! Перун тобі не поможе, як і Єгова не поміг. Мене, видиш, спомагав Господь Бог Саваоф, і я остоявся против одного й другого. Ні поганин, ні жид не вбили мене… Я тут!
— Так, ти тут! Братчику! — крикнув Богдар нагло, витягаючи руки. — Вітай, вітай у батьківському посіллі. Гей! Жін…
— Тсс! — спинив його Томир. — Заки мене обіймеш, покажи руки, чи в тебе нема ножа пробити мене відзаду. Жінки не клич, бач, хочу хоч перший кусок з'їсти безпечно. Хай вона не знає, кому ладить обід, щоб ще не стався для мене останнім. Ха-ха!
Богдар опустив руки і сів на лаву.
— Не розумію тебе, брате! Як можеш мене помовляти про зраду або убивство? За віщо обижаєш мене вже при вході у дворище? Чи ще не забув нашої суперечки з-перед п'ятьох літ?
— Зраду, Богдаре, змиває лише кров зрадника. А ти хіба не станеш вибріхуватися, що продав мене жидам, як Йосифа в пустині? Змиває її й покута, та сеї у тебе годі надіятися перед смертю. Аж на санях станеш битися у груди та вити про милосердя. А пока… я тут! Мені двадцять п'ять літ, у мене право до половини твойого майна, і я прийшов по неї.
Наче батогом піднятий, зірвався Богдар.
— Добра? Якого добра? Яке тут добро? Піски, ліс, вода, глуш, вовки, звірина, а гроша…
— А се що? — спитав холодно Томир, указуючи головою довкола себе.
— Се… се придане Єлени!
— Брешеш, братчику, за нею дістав ти тільки старечу торбу та ляцьке віно, "голу… і коліно!" Се купив ти для неї, не перечу, але на які гроші?
— На мої!
— Твої і мої! Се ж куни, білки і бобри з наших лісів, і в мене є право до них.
— Ха-ха! Чи, може, й до Єлени? Вона теж їсть "наш" хліб? Ні, братику! Не дістанеш із мойого — чуєш? — із мойого посілля ні мишачого хвоста! Сиди, їж, спи, полюй, бігай за невільними дівками скільки хочеш, але до мойого вара[1] тобі! Знай, що в мене є ще одно добро, побіч гроша, — ось воно.
Лискавковим рухом видобув із-під киреї меч. Та в сю мить і Томир відскочив два кроки взад, і тугий франкський меч заблистів у сутіні кімнати синявим рефлексом.
— Богдаре, а копа? — крикнув Томир, а з його очей сипалися іскри. — Ти ні в Польщі, ні в Німеччині, ти на Руси! Тут нема злочину без кари!
Богдар виглядав страшно. Підпливші кров'ю очі сверкали люто, губи дрожали та кидали градом прокльони разом зі слиною. Він увесь присів, скорчився і котячими рухами намагався зайти брата від дверей.
— Ха-ха-ха! — хрипів. — Ні, ти не на Руси, ти у Вижні, де й чорт у болоті не найде твойого вонючого трупа. Одержиш жменю піску у свою прокляту хавку, ось тобі й уділ. Побачиш, що краще, чи ляцьке віно, чи… Га! Маю тебе!
Одним скоком перемахнув стіл і найшовся біля дверей. Але Томир спокійно заставив себе скринею і сів на лаву. — Не роби дурниць, братчику! Чи ти гадаєш, що я з неба впав у Вижню? Я від Судислава із-під Червоного Верху. Якщо не буде від мене вісточки до завтра, так копа прийде мене шукати. Ти не віриш? Гаразд! Пішли спитати! З-під самої хати відправив я санки назад, щоб тобі зробити несподіванку. А тепер…
Тут відсунув скриню на місце, сховав меч у піхву і сів до столу.
— А тепер подумай, що за убійство ти підеш на поток[2], а усе твоє майно — на розграблення, під час, коли я правлю тільки половину. Подумай про се і вели подавати обід, бо я, бач, уже дещо проголодався.
З брязком упав меч Богдара на поріг, а він сам на лаву. Пальці рук уплів у густу, дещо сивіючу уже чуприну і мовчав добру хвилю. Коли підняв голову знову, лице його постаріло о яких десять літ, а в червоних очах склилися сльози.
— Брате! — заговорив благальним голосом. — А з чого ж виплачу тобі половину? У мене самого нужда…
— А мені яке діло? Ти мечем грозиш, я сам боюся не нині, то завтра намість моєї пайки отруї, ножа, вогню, води. То, може, радити ще тобі стану? Вкради, убий, а дай! Ось що!
— Забудь, братчику, обиду! Забудь хоч на хвилину. Се кров у мене заграла. І ти, і я… Вовчурі. Ми вовки, не коти, щоби нявкати та лизатися. Порадь мені сам, пожди, може, де яка війна, виправа тощо… роздобуду, віддам, а так, бачиш, жінка багацького роду, добра, кохана…
Дикий біль скорчив черти Томира, наче пащу раненої звірюки.
— Гаразд! Вели подавати обід! Після обіду пораджу тобі, що робити, а обловимося і ти, і твої, і я…
III. Продати село і жінку
Перші хвилі обіду минули без слова розмови, без яснішого погляду, наче поминки по мерцеві. Аж десь у половині з ломотом перевертаної утварі, з криком та тупотом маленьких, але сильних ніжок убіг у кімнату над вік розвинений хлопець-триліток. З діточим лебедінням кинувся до батька та з трудом, але й зі завзяттям став спинатися по нозі на коліна. Мати хотіла його спинити, але дитина не звертала на неї уваги.
Бистро глянув Томир на дитину та її маму, їх очі стрінулися, а злобна усмішка промайнула по лиці молодця.
— Лиши його! — сказав Богдар, і ніхто не сказав би, що м'якість і ніжність, які звучали у сих словах, вийшли з уст так злючої, грубої людини, якою був боярин із Вижні.
З голосним окликом радости хлопчина став ложкою сягати до миски зі стравою і показувати, як батько їсть, а там, вчепившися за батькову бороду, станув йому на коліна і виліз на стіл.
Тому всьому приглядалася няня, стара Акма, невільниця, яку здобув був колись на ятвягах старий Ульфр.
Але бояриня з негодованиям сказала:
— Постав його на долівку, боярине! Возьми його, Акмо! Ось він поляпає скатерть, а то й постягає усе зі стола.