Подорож у Даґестан

І

Є люди, що, прийшовши з торбами й саквами на вокзал, розташувалися на лавах і, сидячи й куняючи, проти ночі уявляють собі, що вони, так сидівши, і доїдуть до соціялізму.

Є й такі, що посміхаються хитро і всезнаючи, і кажуть неголосно до сусідів: який уже там соціялізм, хто там був і чи є до нього маршрути без пересадок! Який уже там соціялізм, коли вчора яйця, а позавчора галоші!

Ці люди — мудреці. Вони не вірять книгам і вони не вірять плянам. Вони не вірять у мате­матику і вони не вірять у техніку. Вони найпаче не вірять у творчі сили пролетаріяту, хоч деякі з них ще й досі намацують у кишені партквиток. Вони вірять переважно в те, що сказала кума, бо кума тільки вчора приїхала з Конграду[1] й при­везла листа від тестя. Отже кума, очевидно, все знає про колективізацію і про соціялістичну ре­конструкцію. Бо потяги можуть спинитись, і залізні гіганти можуть стати, і пошта може не пе­реслати листа, але кума не вмре. Коли навіть її всезнавча і всюдисуща душа з-посеред кофею і рушників і лямпад вознесеться на небо, то не­гайно появиться заступниця її, що колись була дівчина і любила весну, але помалу й непомітно перетворилася на куму.

Воістину всезнавча і всюдисуща ця кума. На­пнувши на носа рогові окуляри і одягши в піджак своє трухле тіло, вона професором коливається на катедрі й натякає, що пляни і розрахунки і техніка це одне, а її, кумині, прогнози зовсім інше. Розпливчастим задом утиснувшись у штани зі складкою, кума інженером жениться з заводами і добре дбає, щоб хазяїн у Парижі не пла­кав, а ждав слушного часу. Кругло скулившися в жирну блощицю, кума чигає в щілинах пружин­ного матрацу і крізь шпари лізе навіть у ті квар­тири, куди без доповіді не входять.

Перевтомленому творянинові починає здаватися, що, поїхавши у Даґестан, де є вісімдесят три народи з вісімдесят трьома іменами, він свіжої набереться сили боротися з кумою.

Отож творянин починає рипатись і вирахову­вати: дев'ять день у Даґестані й по два дні на подорож туди й назад, чи може вигідніше не їхати зовсім, а найняти тут таки вдома чоловіка, щоб приходив щосереди і щоп'ятниці і бив тебе по пиці. Такий теж є спосіб освіжати письмен­ницьку психіку й давати рівновагу переживан­ням — зветься цей спосіб боксом.

Але старовинний, вікодавній звичай їздити по­тягом теж добрий спосіб одпочивати. Для нас уже повільний і романтичний цей спосіб — тим кращий дає він спочинок. Отож творянин захо­дить у вагон, несучи за шийки дві пляшки газованої води з Миргороду, води сцілющої, бо є в ній глина й вапно і сіль — усе, що буває в добрячій цеглині, знаходить у вагоні довгу полицю і виймає книжицю на нотатки. Коло його в вагоні мирно живуть троє-четверо дядь і одна ясно-блакитна тітка. З вікна видко кам'яні мури заліз­ничних квартир, а за тими мурами певне є кури. Серед курей є також півень. Отже за муром є і амури.

Той, хто хоче вічним писати пером у вагоні, той не читав, або забув той брошуру Дюшена про теорію релятивности Айнштайна[2]. У тій бро­шурі ясно сказано, що, коли блощиця повзе по коміру дами, яка пересувається у вагоні трамваю, чекаючи поки хтось поступиться для неї місцем, то рух цієї блощиці надзвичайно складний і для неозброєного розуму несприйнятний. Блощиця повзе по дамі, дама повзе по трамваю, трамвай повзе по рейках, рейки повзуть на площу Тевелева[3] — а площа Тевелева вкупі з землею обер­тається безпосередньо навколо сонця. Так само і вічне перо. Воно хоче мандрувати на папері, але потяг мандрує на Кавказ через Лозову — лінії виходять криві, а крім того земля обертається навколо своєї осі і робить з ліній астрономічні закарлюки, подібні до письма неврастенічного неписьменного китайця перед мандаринським екзаменом.

Отже писати в потязі можна не тоді, коли він їде на Кавказ, а лише тоді, коли він стоїть на Кавказ, довго стоїть на Кавказ у Мерефі. Цей же потяг не хоче стояти довго — він кур'єр і до того він ще спізнився в Харкові на цілі п'ятдесят хвилин. Так вийшло, що творянин замість писати, замість грати в шахи, бо не знайшов собі сябра на шахи, заснув на своїй полиці під сорок першим нумером, немов сорок перший том колишнього видання його власних творів. Коли цей творянин прокинеться в подальшім розділі, то він зватиметься вже не творя­нин, і навіть не по-латині "автор", а просто "я". Та­ким способом творянин, належну віддавши данину своїй скромності, зможливить для читача утотожнення читачевої особи з творяниновою. Творянин засинає переконаний, що читач, хто б він не був, постійно й послідовно носить те саме ім'я — "я".

ІІ

Я прокинувся десь за містом Слав'янським, де починається Донбас. В вечірнім тумані я ба­чив гори шлаку й породи. Здається, то була Краматорська. Палали домни. Потяг стояв. Коли потяг стоїть, пасажири прокидаються. Помалу рушив потяг і поволі пропливли домни.

В Донбасі я — громадянин-автор і товариш-творянин —проходив свій перший літературний гарт. Правда, за тих часів у Донбасі українською мовою писали тільки члени спілки робос[4] полтав­ського походження, решта ж молодих письменників пробували понайбільше, як воно виходить по-руськи. У місті Луганському ті самі робосівці показали мені свого головного поета. Він був теж полтавець і написав цілу гору зшитків. Це були вірші. Але це були дуже одноманітні вірші в Шевченковій манірі, тільки їм бракувало Шевченкової сили, Шевченкової ненависти, Шевченкового гніву. Це були довженні варіяції про алегоричних чайок при дорозі, про символічних орлів скутих, і про інше алегоричне птаство, словом, та своєрідна продукція, породжена зовнішнім наслідуванням Шевченкової, що є в кожнім селі і тепер.

1 як я не пручався, а мені припоручили сім кіп таких віршів і дали точні вказівки, куди ви­силати гонорар. Але не тільки це я вивіз тоді з Донбасу.

Молодий хлопець, комсомолець з заводу, Б. на прізвище, скромно приніс мені свою баляду про сімох розстріляних білими комуністів. Баляда була написана українською мовою з руськими словами впереміж, але ж то була сильна, проста і тепла баляда. Тільки її я наважився понести в Харкові в журнал, трохи підгладивши мову.

Баляду надрукували, і хлопцеві вислали при­мірник журналу. За років двоє після того я стрів­ся випадково з одним луганським робосівцем і запитав у нього про Б.: як він живе і що пише. Я трошки побоювався, що він, окрилений успіхом, пустився паперового берега. Але я дуже здиву­вався, коли взнав, що він зовсім нічого не писав із того часу. Що ж він робить?

— Він зовсім нічого не пише поки що. Раз його вірша надруковано, так вирішив він, що треба учитись. Може тоді й варто вчитися: може щось із нього вийде путяще.

Так вирішив комсомолець Б. Яка шкода, що своєчасно не вирішили так робосівці з-під Полтави. Дуже шкода, що так не вирішили й деякі відомі тепер письменники.

Помалу рушив потяг і поволі пропливли домни. На пероні станції я прочитав табличку:

Гулять на пероні воспрещается.

Штраф 3 рубля.

ІІІ

Хто той незнаний філософ, що вигадав цей закон і опублікував його на всіх перонах Дон­басу?

Ясно одне, що це не був філософ школи пери­патетичної, бо перипатетики, відома річ, визна­вали гуляння за найглибшу методу філософ­ського мислення[5]. Це не міг бути також філософ-елеат, бо і Ксенофон, і Парменід, і Зенон, і Мелісс, хоч і заперечували реальність всякого руху, а в тім числі і гуляння[6], але не встановляли за гуляння штрафу в три карбованці. Отже й не елейська школа надхнула залізничного законо­давця на його залізний закон.

Хто ж був цей глибокий і завзятий борець проти гуляння? Які злочинні наміри вбачав цей аналітичний розум у тім, на вигляд безгрішнім, гулянні? Хто він, нарешті? Які закони він опуб­лікує згодом? Хто їх збере і збереже для внуків, ті закони?

Ці грандіозні проблеми так розхвилювали мене, що я пішов блукати вагоном, шукаючи, де б при­чепуритись. Але потяг знову спинився й я мусів вернути на місце. Пасажир вагона подібний до зеленої птиці какаду — йому дозволено "приче­пурюватись" тільки на ходу — потяга.

Навпаки, їсти він може тільки, коли потяг спи­нився. Тоді він виходить на станцію і купує ков­басу. Правда, і в самому потязі-кур'єрі є ресто­ран, тільки ж туди на ходу іти заборонено. Про це є закони в кожному тамбурі. Закони ті, оче­видно, встановляв цар Хаммурабі[7] для асирійців чи ще для якихось "сартів"[8], бо громадяни-населенці потяга спокійнісінько порушують їх, наче їх ніхто не опубліковував. О другій годині населенці м'яких і твердих місцевостей потяга ман­друють у вагон-ресторан.

Цупко тримаючись морозних поручат, вони одчиняють засувні двері, переходять один метр зимового степу, ідуть коридором вагона, хитаю­чись і обганяючи потяг, могили сонних, і потра­пляють у соняшний рай ресторану. Він весь у червоному дереві і бронзі — стоять столи, на­криті білою скатертиною, присадкуваті залізноногі стільці, і на столах глибокі важкі тарілки. Над головою двокрилий, мов пропелер, бронзовий вентилятор. Сновигають з проділями люди в синіх куртках з бронзовими ясними ґудзиками. Рай.

До остовпілого пасажира підходить вигладже­ний і вичищений старий і прекрасним голосом питається:

"Што позволітє мссударь?"

Рай!

Рай розтратника, рай широкої натури з вузь­ким лобом, рай кумів і кум, райний уламок ми­нулого.

Той, хто живе на вулиці Свердлова[9], щоночі може спостерігати, як раює розтратник. Він не купує мотоцикла, рушницю і фотографічний апа­рат, він не їде подорожувати в далекі краї, він навіть не наймає автомобіля. Він просто їде у рай — ресторан. Він наймає для себе і для своїх благородних друзів десяток "лихачів" на дутих резинах. Щасливі й п'яні, вони "катаються" взад і вперед по вулиці Свердлова, п'ють в однім, п'ють в другім, п'ють у третім місці. Вони вишу­кують старих, царського часу, офіціянтів і почувають себе на горах блаженства.