Танець степового коня

Богдан Сушинський

Сторінка 11 з 27

І, якщо вдасться з'ясувати цікаві деталі, — негайно повідомити йому.

Усе життя я мріяв, щоб у моєму житті сталося щось таке... Щось надзвичайне. Щоб нарешті, одна з тисяч захоплюючих подій, які щодня відбуваються у світі, випала й на мою долю. Але навіть у найфан— тастичніших мріях я не сягав того, що сталося.

Опам'ятавшись трохи від усього, що почули від голови сільради, ми з Філом зібрали велику раду — тобто я, Філ і Віка — і почали радитися, як нам бути. Ми розуміли, що тепер до нас прикута увага всього села, не кажучи вже про школу. Мало того, що ми знайшли архів цілого ворожого полку, ми ще й маємо завдання від ученого. І ми відкрили ще один подвиг, про який мало хто й знає в нашій країні, а може, взагалі не знають.

— Треба негайно їхати в Холодну Балку, — запропонував Філ. — Негайно.

— Ти хоч уявляєш, де вона? — іронічно поцікавилась Віка.

— Уявляю, — несподівано відповів Стась. — Через два села від нас. Тридцять кілометрів. У мене там тітка живе.

Ми оторопіло глянули на Стася.

— Це правда? — на всяк випадок поцікавивсь я.

— Я не Тороч, — відповів він ображено. — Коли бачу в степу бак з пальним, то не мудрую, що це: літак чи "літаюча тарілка".

— От цього б ти міг і не казати, — заступилася за мене Віка. Все— таки добра вона душа, ця Віка. В багатьох суперечках мене рятує саме її гострий язичок.

— Тоді вірте, що це правда, — твердо каже Стась. — І про тітку — правда, — уточнює він, перш ніж Віка встигла випалити щось. — І їхати туди з годину. Автобусом.

— Вирушаємо завтра ж, — мовив я. — Нема чого відкладати, незабаром у школу, тоді не дуже поїздиш.

— Ми поїдемо втрьох? — поцікавилась Віка.

— А хто нам ще потрібен? — здивувався Стась.

— А вчитель історії Володимир Петрович? — виклично труснула Віка зібраним у "хвостик" волоссям. — І взагалі, хто ми такі? Хіба ми загін червоних слідопитів?

— Чому б і ні? — так само виклично запитав я. — Нас троє, і ми знайшли мішок.

— Та досить уже про цей мішок, — зупинила мене Віка. — Всі знають, що знайшли його ви, — це вона від образи, що спочатку приховали свою таємницю. — Нам і треба розповісти про все Володимиру Петровичу. Він знає про війну у сто разів більше, ніж ми. З ним буде цікаво.

— Дуже цікаво, — буркнув Стась. — Туди не ступи, те не скажи. Годину побудеш з ним, ніби шість уроків відсидиш. Ще й двійку з поведінки виставить.

— Тобі це не завадить, — відрізала Віка. — Але чомусь я не помічала, щоб наш учитель історії був такий прискіпливий. А на уроці в нього найцікавіше.

— Віка діло каже, — докидаю якомога поважніше. Відтепер я почуваюся старшим серед них, хоча завжди і в усьому командував Стась. — Та й не на уроки до нього проситимемося. Прийдемо, порадимось. Може, він ще й не погодиться їхати з нами. Справ у нього вистачає.

— Він не може не погодитися, — знову труснула своїм "хвостиком" Віка. І звідки у неї така впевненість у всьому, що вона каже? Дивовижна істота, ця Віка! — Як це історик може відмовитися від такої поїздки?

Не знаю, чим би закінчилась наша висока рада, коли б раптом у розпал суперечки Філ не цитькнув на нас і не ткнув пальцем кудись убік.

— Чуєте?

Ми чули чиїсь голоси.

— Це ж наш історик! Фантазіон! — вигукує Філ.

Ми прислухалися. Так, справді, у дворі чути голос нашого Володимира Петровича. Він розмовляє з моєю матір'ю. Допитується, де я. А вона не знає де. Каже, що крутився у дворі, а куди зник — невідомо.

— Ми тут, Володимире Петровичу! — гукаю я, висунувшись з горища. — Зараз злізаємо.

— Не треба, я до вас, — несподівано відповідає вчитель, і ми перезираємось. Невже він полізе сюди?

А через якусь хвильку ми вже сидимо на ковдрі вчотирьох.

— Цікаво тут як, — каже вчитель, роззираючись. — Сто років не бував на горищі. Ніби в дитинство повернувся.

Володимир Петрович говорить це так, аж не віриться, що він учитель. Та й на історика він не схожий. Молодий іще, широкоплечий... Казали хлопці, що в інституті він був у боксерській команді. Я вірю цьому. І він таки схожий на боксера: невисокий на зріст, м'язистий, навіть пострижений під "бокс".

— Молодці ви, хлоп'ята, — каже вчитель. — Був я оце в сільраді, читав листи. Ви — молодці. Хто б міг подумати, що тут, у цьому озерці, може виявитися цілий архів? Та й взагалі я щось ніколи раніше не чув, щоб ворожі штабні документи знаходили в таких мішках. Мабуть, сподівалися, що повернуться і заберуть їх.

Він міцно потис кожному з нас руку. І знову роззирнувся, оглядаючи наше пристановище.

— Часто збираєтеся тут?

— Ні, — відповідаю. Все-таки я тут господар. — Це я тут часто буваю. Це моя літня резиденція.

— Он воно що, — сміється історик. — Добре тут. У дитинстві я теж любив спати на горищі. Сам собі господар. Лежи, читай, мрій... До речі, що ви думаєте з приводу листа вченого?

— Треба відповідати, — каже Філ. — А зробити це, мабуть, краще вам.

— Чому? — дивується Володимир Петрович.

— Так і кажи, що за помилки свої боїшся, — негайно встряває в чоловічу розмову Віка.

— А ти?

— У мене з російської мови четвірка. З української — п'ятірка. Можу й написати.

— Все-таки я гадаю, що краще буде, якщо відповісте ви, — мовив учитель. — Але не зараз. Спочатку треба побувати в Холодній Балці.

— Оце ж ми сидимо й радимося, — не витримую я. — І про вас згадуємо. Ми хочемо, щоб ви поїхали разом з нами. У Філа в цьому селі тітка живе. Живе там тітка? — суворо запитую Філа, сподіваючись, що при вчителеві він уже не наважиться вигадувати.

— Я ж казав, — ввічливо обурюється Філ. — Не тітка вона, правда, але якась родичка.

— Не має значення, — кажу я. — Ми поїдемо туди і спробуємо все розпитати. А потім познайомимося з хлопцями з їхньої школи. Листуватимемось.

— Ми поїдемо утрьох, — додав Філ. — А Віка поіде з нами іншим разом.

— А хіба я заважатиму? — ображено запитала Віка,

— Ні, — відповів Філ. — Просто нас буде занадто багато.

— Я не дуже й наполягаю, — фиркнула Віка. — Якби їхало кілька дівчат, тоді інша річ...

— Філ, — кажу якомога твердіше. — Віка повинна їхати з нами. — І помічаю, як Стась підозріло дивиться на мене.

— Ну, гаразд, це вирішимо потім, — втрутився вчитель історії. — Я з задоволенням поїду з вами. Але спочатку напишу листа. Там учителює мій товариш, гадаю, він допоможе. Сьогодні ж напишу. Щоб потім не застати його зненацька. А тим часом треба створити загін червоних слідопитів. На нашому озері були тяжкі бої, так що адрес для пошуку вистачатиме. А головне — з'ясуємо усі обставини подвигу Романа...

— Гонтаря, — підказали ми в один голос. Забути це прізвище ми вже не могли.

14

Ось уже кілька днів я живу немовби подвійним життям: своїм і Романа Гонтаря. Я намагаюся ще й ще раз пригадати, як усе це відбувалося. Як я вийшов з катакомб. Ні, спочатку, як мене викликав командир загону і дав завдання розвідати обстановку в селі. Ми вже знали тоді, що не сьогодні-завтра наші війська підуть у наступ на Одесу і визволять наше село. Ами, партизани, повинні допомогти їм. І я пішов виконувати завдання. Побував на околиці, розвідав, де розташовуються пости, побачив нову лінію окопів неподалік села, переконався, що на вулицях села-передмістя повно фашистів і поліцаїв.

Але хтось із зрадників уже помітив мене. За мною вже стежать, однак я ще не знаю про це. Хоча відчуваю. Адже не раз читав у книжках, що військовий розвідник гостро передчуває небезпеку. Інша річ, що не завжди знає, звідки чекати її. Та хоч я передчував загрозу, проте схопили мене несподівано. Коли вже вважав, що дізнався і про все, про що міг дізнатися, що завдання виконано і час повертатися у катакомби.

Що сталося потім? Мабуть, мене привели у якусь комендатуру чи штаб. І там почали допитувати. Спочатку спокійно, без тортур, може, навіть лагідно: все-таки хлопчина, у нього можна вивідати все. Обіцяли, що нічого поганого не зроблять мені. Я лишповинен показати дорогу до партизанської бази в катакомбах. Покажу — і мене відпустять. Але я уперто доводив, що не маю зв'язку з партизанами й не знаю, де міститься ота база, про яку вони запитують. Тоді вони почали погрожувати, а згодом і знущатися наді мною. Потім водили мене селом і зупинялись біля кожного входу в катакомби, адже їх було кілька. (Я читав колись про Одеські катакомби і про загін Молодцова-Ба— даєва, що діяв у них, то знаю, що поблизу Одеси було багато входів у катакомби, і це рятувало партизанів.) Вони підводили мене до чергового входу і запитували: "Тут?" Але я казав: "Ні". — "Брешеш, — казали вони. — Ми знаємо, що входити треба тут".

Але я теж знав, що коли податися цим штреком, то невдовзі натрапиш на партизанський пост, тому вперто казав: "Ні". Або просто хитав головою, і впертість, з якою я це робив, нарешті переконувала ворогів. А потім, бачачи, що мені вже не вирватися з їхніх пазурів, повів у ту частину катакомб, в якій ніколи не було партизанів. Я повів їх у лабіринт, з якого вони навряд чи вийдуть. А коли якимось дивом врятуються через добу-дві, то їм уже буде не до каральної експедиції. Я зірву її. І врятую партизанів, серед яких і мій батько.

— Русику! — гукає батько. Ні, це не з катакомб, це мій справжній батько. Він щойно завернув овець і тепер виїхав конем на один з пагорбів неподалік річечки. Зараз він схожий на воєначальника, який оглядає поле битви. — Бери Мурзая! Він твій.

Я радію цій новині. Можливо, сьогодні я остаточно навчуся триматися в сідлі, а вже завтра помчуся на Мурзаї вулицями нашого села. Стась Філонський умре від заздрощів. Втім, не треба, щоб він умирав. Тепер ми з ним друзі. Щирі, а не так, як водилося раніш. Отож, я з задоволенням кинувся б до батька і сів на коня, проте не можу зробити зараз цього. Я саме увійшов у катакомби. За мною — цілий загін ворогів. Цілий загін! І я мушу пройти тим останнім своїм шляхом задля пам'яті про Романа Гонтаря. І пережити все, що пережив він. Те, що я не покажу шляху до партизанів, — у це я вірю. Але чи зможу витримати тортури? Чи зможу стримати страх перед приставленим до горла багнетом, перед наведеними на мене десятками дул автоматів, перед страшними ударами чобіт? Адже досі я не знав за собою нічого геройського. Утікав від хлопців, сильніших за мене, побоюючись їхніх кулаків, і взагалі, в моєму житті не відбувалося нічого такого, на чому б міг випробувати свою хоробрість.

8 9 10 11 12 13 14