– Кому потрібна наша консультація? За ким зайняти чергу?
Коли перша екскурсія залишає вашу палату, доктор Штоф підкочується до вас на коротеньких ніжках і запитує:
– Вам, молодий чоловіче? На що скаржитесь?
– Біль у грудях, тиск у скронях, перебої в серці, висока температура, трясе, морозить і...
– Тільки не строчіть, як. з кулемета, – перебиває він. – Не все зразу.
Доктор Штоф обмацує вас товстими, з однією ямочкою, пальцями, які нібито складаються не з трьох, а з однієї фаланги. Його стетоскоп, здається, з'єднаний з окулярами. Він робить вигляд, що дуже уважно вас слухає, але з усього видно, що йому за ці консультації нічого в хірургії не платять, і в бухгалтерській відомості він розписується зовсім в іншому місці.
– Хто вас веде? – запитує він, закотивши під лоба свої великі, круглі (під окулярами) очі.
– Доцент Місюрський, – доповідаєте ви. – Гвідон Іванович. Пробачте, навпаки: Іван Гвідонович. Гвідон Іванович це я.
– Який прекрасний збіг, – каже доктор Штоф. – Вам, молодий чоловіче, пощастило. Місюрський – чудовий спеціаліст. Він, здається, першим апендикс не зашиває, а клеїть. До нього не кожний потрапляє, але коли потрапляє, то хворий його пам'ятає все життя, – Штоф повертається на сто вісімдесят п'ять градусів до медсестри, і в одному з куточків губ спалахує ледь помітна посмішка, зовсім не схожа на ту, яку ми називаємо іронічною.
– Прошу попередити доцента, – каже він медсестрі. – У молодого чоловіка відкривається "другий фронт". Підготовка йде серйозна. Організм треба негайно блокувати: термопсис, нітросорбід, окситетрациклін і валокордин. Ви, сестра, зрозуміли, що сказав доктор Штоф?
– Я вас зрозуміла і записала, – відповіла медсестра. – А що з уколів?
– Дайте йому кофеїнчику і димедрольчику. Можна й олететринчику...
– Професор Власюк, – раптом вбігає старша медсестра і щезає з палати з такою швидкістю, ніби її ззаду хтось з усієї сили смиконув за халат.
– Доброго дня! – вітається вищий, ніж середнього зросту, худорлявий чоловік у шапочці значно меншого розміру, ніж голова. Професора Власюка супроводжує величезний почет терапевтів, хірургів, аспірантів, асистентів, медсестер і того медперсоналу, який завжди добровільно приєднується до професорського ескорту, аби довести, що вони з професором на короткій нозі.
– Ну, що в тебе, орел? – звертається він до вас ще живою, незважаючи на латинські терміни, мовою і тут же, не даючи вам відповісти, додає: – Я все знаю. З історією знайомився.
Він постукує вас худими крючкуватими пальцями по ребрах і промовляє:
– "Другий фронт" ще не відкрито, але підготовка йде.
Ви догадуєтеся, що пневмонія наступає.
– Як перистальтика?
До нього в ту ж мить простягується декілька пар рук, озброєних імпортними фонендоскопами. |
– Ми стара школа, – гордо каже він. – Цією технікою не користуємося. Це тепер молодь боїться вухо прикласти до живота, Інтелігенти. Мені рушника.
Декілька пар щік спалахують здоровим молодим рум'янцем. "Оце, видно, і є "інтелігенти"", – думаєте ви, не спускаючи очей з рожевих щік.
Професор оголює вам живота і, простеливши рушника, припадає до нього вухом, як залізничний обхідник до колії.
– Чудова перистальтика. Тьху! Тьху! Тьху! Аби не зурочити! Продовжувати давати ізобарин. По півтаблетки три рази в день. По таблетці забагато. Фтивазид, валокордин і олететрин по сто двадцять п'ять тисяч одиниць. Чотири рази. Колоти ще є куди. Поправляйся.
Наступного ранку у палаті знову з'являються консультанти, приходить і ваш доцент. Він дивиться на температурну таблицю і бачить, що крива, як по надоях молока, пішла вниз.
– Ну, як наші діла? – Зробивши вам другу операцію, він тепер, очевидно, вважає, що це вже не тільки ваша справа, але і його.
– Та так, – песимістично кажете ви.
– Гази були?
Ви радісно посміхаєтесь.
– Покажіть язика!
Ви мовчки показуєте, оскільки язик нічим не зайнятий. Тут язика ви показуєте усім: асистентам, доцентам, хірургам і всім бажаючим, хто хоче показати, що він у цій справі теж щось тямить.
– Непогано. Трохи обкладений. Але ще ж блокада. Їсти хочеться?
– Трохи.
– А як живіт? – Він закидає вам сорочку. – Ну, ви зовсім молодець. М'який. Тут не болить? А тут? Прекрасно. А завтра, – ці слова в бік медсестри, – якщо діастаза і цукор будуть нормальні, можна дати скляночку бульйону. Але пісного! Ви мене зрозуміли, сестра?
– Так, Іване Гвідоновичу, – каже сестра. – Я вас зрозуміла.
Не зрозуміли нічого тільки ви, але про це – вже в наступному розділі.
Розділ XII. Як і коли харчуватися
Якщо тільки перед вами вдруге постане питання: "Як же вони все-таки носять ці халати? Чи його на голе тіло одягають? Чи під тим халатом щось є? І чому в цієї халат на спині завжди застебнутий, а в тієї, навпаки, жодна шпилька не держиться? Навіть та, на якій державний штамп якості", – так і знайте: це перша ознака того, що все йде на поправку, "блокада" позаду, "другий фронт" так і не відкрився. Тепер головне – харчі.
Як же харчуватися? Це питання настільки ж складне, наскільки й суперечливе. Одні медичні світила стверджують, що в цій справі треба послідовно наслідувати їх і їсти тільки те, що вони рекомендують. Інші заперечують:
– Найкращій орієнтир – це ваш організм.
Але чи правильно це? Мабуть, ні. Бо ваш організм, скажімо, в цей час вимагає копченої ковбаси чи засушеної тараньки, а доцент Місюрський дозволяє тільки бульйон, та й то пісний, рецепт якого обіцяє дати аж увечері після операцій.
Оскільки йому зараз ніколи (у нього операційний день), ми спробуємо трохи зупинитися на цьому дивовижному періоді вашого відродження і сказати, що віднині ваше життя ділиться, як і літочислення, на два періоди: доопераційний і післяопераційний.
Доопераційний період – це той, коли ви постійно говорили:
– Та-а! Якщо на все звертати увагу, то чи варто жити. Їж і пий на здоров'я, що душа бажає. В усіх шлунок, в усіх печінка, в усіх апендицит, рано чи пізно – усі там, – показуєте на небо, – будемо!
Післяопераційний період зовсім інший.
Тільки тепер, після хірургічного відділення, ви зрозуміли: бережи здоров'я змолоду. Здоров'я – це все.
Характерне для цього періоду й те, що все ваше життя віднині підпорядковане двом поняттям: "можна" – "не можна". Ці слова тепер у вашому житті, як колоїдні шви під сорочкою.
– А "московську напівкопчену" мені можна?
– З півроку і не заїкайтесь.
– А коньячку можна?
– Не можна.
– І ще довго тобі отак: "можна" – "не можна"?– цікавиться Фартушняк, який точно так, як і доцент, поставив вам діагноз і тепер каже: "Бач, а я що казав? Треба було ще раніше до хірурга звернутися. Не кінчилося б другою операцією! А тепер... Бач, до чого довела тебе твоя власна халатність. Так тобі ще довго отак?"
– Хірург казав, не менше півроку.
– Та не звертай ти уваги на хірургів. Що вони розуміють?
– Розуміють – не розуміють, – це вже ваша дружина, – а йому тепер не можна. І не півроку, а півтора року, як казав лікар. Ти, будь ласка, – це вже до вас, – не зменшуй. Півтора року і в рот не візьмеш.
– Пс-с! – стискує і так тоненькі губи Фартушняк. – Так ти зовсім того... А пива хоч можна?
Ви мовчки хитаєте головою.
– А львівське бархатне?
– Ні львівського, ні сміховського, ні бранденбурзького [56] .
– А що ж тобі можна?
– Усе капельниця замінює.
– Ну, знаєш, – це вже не життя. Так жити, о краще тих операцій не знати. Та після того, що ти переніс, – співчуває, – тільки й залишається напитися й заснути.
– На лаві, – кажете ви.
– Ну, звичайно, або на схилах Дніпра біля Печерської Лаври.
Приятель прощається, залишаючи вам на тумбочці букетик ніжних пролісків, щоб вони у вас, як сказав Місюрський, "збуджували імпульси й передавалися в гіпоталамус, де здійснюється інтеграція нервової і гуморальної ендокринної регуляції".
А тим часом віконечко, яке нагадує бійницю неприступної фортеці, осаджують ваші знайомі, товариші, родичі, однокашники, друзі, співробітники і, звичайно, колишні кохані, якщо у вас такі були в наявності. Тепер ви на них обіцяєте навіть не глянути. Принаймні до виписки. Вони зрозуміють – все. Такі дві операції. За тиждень.
– Він уже щось їсть? – цікавляться вони.
– Лікарі ще нічого не дозволяють. Можна тільки апельсини, мандарини, чай з лимоном, морс з клюкви, узвар з шипшини, сироватку, перекручене м'ясо з кролика, курки чи молодого півника-бройлера. Печені яблука. Найкраще антонівку й мінеральну воду: нарзан, "Єсентуки". Тільки без газу.
Все це вам передають. Ви потроху ковтаєте, пережовуєте, а знайомі, відвідуючи вас, подають записочки з одним-єдиним запитанням:
"Напиши, що тобі уже можна їсти?"
"Ще лікарі нічого не дозволяють. Все поки що дають через капельницю", – виводите ви слова, попльовуючи на огризок хімічного олівця. А хворі, ті, що уже давно заважають медсестрам виконувати свої безпосередні обов'язки на постах, приносять вам целофанові пакетики з соком томатним, соком виноградним, варенням суничним, варенням полуничним, варенням із смородини, варенням із малини, медом гречаним, медом липовим (натуральним), баночки з ряжанкою, перекрученою телятиною, свіжою капустою, свіжими сирками, вареним чорносливом.
Це роблять, як правило, особи жіночої статі і одружені. Неодружені і ті, що перед відвідинами ні з ким не консультувалися, несуть: ковбасу копчену, паштети печіночні, булочки з ізюмом, баночки з сайрою, лососем, скумбрією в томаті, в маслі, рибу в'ялену, балик з нототенії смажену "шаблю", тушкованого "капітана" [57] , згущене молоко, сухі вершки, шоколад дитячий, шоколад з горіхами, самі горіхи, українську кров'янку, гречану кашу (консервовану), салат ніжинський, сніданок для туриста, свинину тушковану, кольрабі, браунгшвейзьку капусту (хоча й не знають, що вона так називається), угорське сало з перцем і пластівці "Геркулес", які найбільше полюбляє дніпровський лящ та судак.
– Ну, як ти тут? – примирливо каже дружина, входячи у напівзігнутому стані в палату з сумкою середніх, як і сама, розмірів. – Сумував без мене?
– Дуже, – відповідаєте ви без відтінку іронії.
– А я тобі ось, – захекавшись, розвантажує вона господарську сумку. – Прямо з роботи на базар.