Доцент, обійнявши вас по-братському за плечі, уточнює:
– Значить, завсектором хутра й ондатрових шапок?
– Завскладом імпорту, – неприязно відповідаєте ви. – Бразільська кава, японські парасольки і цейлонський чай у металевих баночках.
– Це чудово, що ви перед операцією не втратили почуття гумору. Сподіваюся, під час операції ви його теж збережете?! – підводиться він.
– Як – схоплюєтесь ви так рвучко, ніби у вас ніякого апендициту нема й ніколи й не було. Ви кидаєтесь до виходу в пошуках того лікаря, який збирався вас виписувати.
– Як його звати?
– Юрій Антонович, – гукає хтось із хворих.
– Юрію Антоновичу, Юрію Антоновичу, – забувши про субординацію і етикет, хапаєте ви хірурга за накрохмалений рукав. – Що ж це виходить?! Ви ж казали – випишете. А цей товариш каже – на операцію...
– Це сказав доцент, – коротко, як в армії, кидає він, і його білий халат щезає в ординаторській за дверима. Ви залишаєтесь один на один зі своїми роздумами в коридорі і затуманеними очима дивитесь на вікно й думаєте:
"Якби не другий поверх, а так трохи високо".
Ваші роздуми перериває медсестра чи няня (це вже вас не цікавить).
– Прошу, – каже вона і професійним рухом садовить вас у коляску.
– Куди? – запитуєте ви.
– На операцію.
– Я й пішки дійду.
– Пішки не заведено. Ми зобов'язані хворих возити, – розвертає вона коляску, на якій після апендициту полюбляють кататися наймолодші пацієнти відділення.
В операційній вас кладуть на холодний, як дно морозилки, стіл з різними не зрозумілими для вас важільками й білими нікельованими штучками, голову засовують під залізну дугу і міцно прив'язують за руки й ноги.
"Ну, все, – кажете ви, – тепер не втечеш".
– Е-е, так, любий мій, не годиться, – раптом кажуть вам. – У сорочці навиворіт ми не оперуємо. Переодягніться.
"Є ще шанс", – підбурює вас внутрішній голос.
"А ноги?! – запитуєте ви в того голоса. – Та й не солідно. Хай для профілактики вже виріжуть. Кажуть же, не боляче".
– Іване Гвідоновичу, – звертаєтесь ви до доцента, який ходить перед самісіньким вашим носом, але поки що без ножа. – А ви собі вирізали апендицит?
– Ні, а що?
– Я так і думав. Швець завжди ходить без чобіт, – і ви заплющуєте очі, так і не побачивши, чим же все-таки вирізають апендикс: ножем чи скальпелем, і несподівано для себе засинаєте.
Розділ V. Голубий апендицит
Прокидаєтесь ви від наркозу так само несподівано, як і засинаєте.
– Де я?
– У палаті, – чуєте ви знайомий голос.
– Води, – благаєте ви.
– Тобі ще не можна. Тільки губи змочи. Ваткою. Вологою. – І ви відчуваєте на своїх спраглих губах якийсь холодний квач.
– Жінко, ти? – нарешті впізнаєте ви свою дружину. – Приїхала? Це добре. Пропустили?
– Всього на декілька хвилин.
– Болить, – тихо і відверто повідомляєте ви.
– Нічого, потерпи. Найстрашніше позаду.
– Ти так гадаєш?
– Тобі ж сам доцент операцію робив.
– Хіба мені від цього легше?!
– Не легше, але... всі кажуть, він гарний спеціаліст.
– А для чого загальний наркоз? Апендицит же роблять під місцевим?!
– Кажуть, довго не могли знайти в тебе апендикса. Нібито й зовсім не було...
Ви мовчите. Згадуєте перші хвилини на операційному столі. Спочатку вас примусили переодягти сорочку, а потім? Що ж було потім?..
Знову перед очима туман, і ви тривалий час перебуваєте в такому стані, коли навіть наймолодша і найсимпатичніша з медсестер не хвилює вас, а рідна жінка в цю мить здається найдорожчою істотою, яка є на світі, і ви в душі даєте їй слово віднині бути вірним, чим би ця операція не скінчилася. Нарешті ви наважилися розплющити очі. Спочатку помічаєте людину у білій масці, на яку з двох зеленкуватих очей поволі витікають такі мініатюрні сльозинки, яких неозброєним оком одразу й не помітиш. Це ваша дружина. Ви. відводите погляд і спочатку зупиняєтесь на вікні, завішеному простирадлом, тоді на баночці, де колись був майонез, а тепер вода з квачиком.
Саме в цей час, коли вам хочеться продовжити незакінчений діалог з дружиною, на двох інших ліжках починають повертатися в світ ще два "наркотики", як тут називають тих, хто оперувався під загальним наркозом.
У перші післяопераційні хвилини хворих, як ніколи, цікавить цілий ряд досі ніким не розв'язаних проблем і питань. Тут вони ці питання ставлять гостро й безкомпромісно. Їх цікавлять саме ті питання, над якими ось уже тисячоліття б'ється людство, починаючи від Сократа і кінчаючи Іваном Валігурою з-під Житомира. Останній щойно вийшов з-під наркозу.
– Господи, де ти? – запитує він.
Спробуйте відповісти йому на це питання. Будь-які відповіді, навіть найкваліфікованіші, його не задовольняють. Правда, постова медсестра, в якої в атестаті з атеїзму, очевидно, "п'ятірка", на чергове запитання Валігури: "Боже, чи є ти на небі?" ствердно відповідає:
– Є, заспокойся, є, – і штрикає його в те саме місце, назву якого цнотливий редактор викреслює навіть тоді, коли його дати курсивом і латиною. Валігура деякий час дивиться на стелю тим поглядом, якого не назвеш допитливим і гарячим, і знову береться за своє:
– Мамочко, для чого ти мене на світ народила?
Ні медсестра, ні хірург (та, напевне, й доцент) на це питання відповісти теж не можуть. Валігура засинає.
Ви збираєтеся знову розпочати незакінчений діалог і теж не проти того, щоб поставити декілька питань, але в цю мить не витримує ваша дружина.
– Я більше не можу, – раптом заявляє вона. – Прийду завтра.
– Ти мені так і не сказала: у мене апендицит знайшли?!
– Знайшли.
– В руках хірурга не розірвався?
– Не знаю. Але мені знайома медсестра по секрету призналась, що в тебе був голубий...
– Який? – ви хапаєте її за руку й робите відчайдушну спробу здаватися перед нею бадьорим і мужнім.
– Голубий, – повторює вона.
– Голубий?– кажете з острахом ви, збираючись самі собі влаштувати ще один загальний наркоз, який у побуті іменується втратою свідомості.
– Ти не лякайся. Кажуть, це зовсім не страшно.
– Але я про такий не чув. Хворі розповідали про гострий, гангренний, флегмонозний, катаральний...
– Оце, здається, і є катаральний. Сестра казала, що його хірурги називають голубим. Таке трапляється дуже рідко. Майже ніколи.
– Дивно. Мабуть, тому й під загальним наркозом?!
– Мабуть, – каже вона. – Тільки ти не падай духом.
– Не буду, – кажете ви і відчуваєте, що мурашки на вашій спині зараз вийдуть на старт.
– Голубий апендицит, синок, це звичайний катаральний. У тебе, значить, взагалі не було ніякого апендициту. Видно, неточний діагноз поставили, – чуєте ви знайомий голос. Ви повертаєте голову і тільки тепер пізнаєте сусіда по палаті № 7. Це той, що уже переніс 16 операцій, не рахуючи сьогоднішньої. Прізвище його Козак.
– Голубий апендицит, – пояснює він з французьким прононсом, бо одна ніздря у нього зайнята шлангом, через який проходить кисень, – це той, синок, з яким бігають за дівчатами, не боячись, що він прорветься, до ста з половиною років. Даремно тебе прооперували. Видно, хтось неправильний діагноз поставив.
"Хто ж, як не Фартушняк, і... доцент", – хочеться сказати вам.
– Мене спочатку хотіли виписувати, – кажете ви і чуєте, що старт мурашками на вашій спині уже взято і вони роблять, здається, дванадцяте коло навколо лопаток.
– Ото й треба було, синок, уже давно сидіти вдома...
– А для чого ж загальний?
– Мабуть, щось шукали. Хотіли встановити, що ж тебе все-таки поштрикувало, синок. Боліло ж, еге-е? .
– Хто його зна, – механічно відповідаєте ви, і вам раптом себе стає жаль. "Невдача, – думаєте ви. – Проклятий Фартушняк! Теж мені друг зі своєю міною уповільненої дії. Але куди ж дивився Місюрський? Доцент? Що ж він там мацав? Мак-Бурней. Симптом Щоткіна-Блюмберга. Очі б їм повилазили. Не було у мене ніяких ні симптомів, ні Блюмбергів. Правильно сказав професор. Коліт. Ні, понесло мене сюди. У палаті тринадцяте ліжко. Один виписує, другий оперує, третій каже – сорочка навиворіт. Здуріти можна. От і не вір після цього в забобони. Швидше б виписатися. Тепер мене в лікарню ніхто не затягне. Хіба що непритомним візьмуть", – клянетесь ви і засинаєте, забувши попросити обезболюючого.
Розділ VI. Коли настає пора великих перемін
Болі, як і сторожі, приходять надвечір.
– Сестро, сонечко ти моє, – стогне на ліжку Валігура.
– Чого тобі?
– Укольчик. Обезболюючий. І снотворне, – просить він у неї.
– На обезболюючі ліміт кінчився, а снотворне можу дати, – каже сестра.
– Ой, ой, йой, – вплітаєте в цей діалог і ви свої звуки.
– А вам чого? – підходить сестра до вас.
– Хоч трохи ніжності й ласки.
– Завтра вранці прийде Сергій Іванович, – каже вона. – Він вам зробить таку приємність. Потерпіть.
– Не треба, сестричко. Не кажіть йому нічого. Він завтра мені шви зніматиме.
Вона посміхається посмішкою переможця і йде з палати, як артистка під аплодисменти зі сцени, знаючи, що в неї ноги значно кращі, ніж голос, і вона від того не в печалі.
– Пора великих перемін, – каже Козак. – Раз, синок, ти вже сестру доглядаєш, а не вона тебе, то й додому час. Та й дзеркальце ти з жінчиної сумочки, здається, сьогодні попросив. Гребінець. Це перші ознаки того, що йдеш на поправку. Хірург помітить – негайно випише.
Вони по цьому в основному орієнтуються. Вважай, що тепер тобі тільки телефон залишилося дати медсестрі або адресу: "Головпошта, до запитання".
За вікном на землю опускається ніч, а в коридорі хірургії спалахує світло.
"Найдовші ночі у хірургії, – думаєте ви, – і в сторожа, якщо він страждає безсонням". Спить Валігура, як спокійний пасажир у залі для транзитних. Ви йому трохи заздрите.
Ранок до вас у палату заглядає несподівано, як заступник головного лікаря по господарчій частині. У коридорі починається зміна караулу: на пост заступає нова медсестра. Ваш найближчий сусід по палаті виймає з тумбочки окуляри, ретельно протирає їх, а тоді, примружуючи одне око, до другого приставляє скельце, наче лорнет, і довго й уважно дивиться.
– Куди це ви? – прокидається Валігура.
– На пост! – відповідає колишня виразка шлунка. – Сьогодні моя симпатія заступає.
– О, діло буде. Ви вже теж ідете на поправку, – втручається Козак.