В окупації

В окупації

Місце події: село Микуличі та селище Немішаєве, які нероздільно межують між собою, віддалені од Бучі на відстані біля п'яти км., від Бородянки близько п'ятнадцяти км.

24 лютого проснулись десь о 5.30 – телефонують друзі: війна! Бомбардують наші села і міста.

Ніби струмом по всьому тілу, чимось гострим, чимось таким, що тривожно-грізно вдарило по нервах. Останні маленькі надії на те, що не нападуть – не справдились. Ніби ж двадцять перше століття надворі, ніби ж починати війну це – нечуване варварство. Таки напали… Відчуття наруги і безпомічності.

В хаті припасів на тиждень-другий, а в нас семеро їдоків, двоє дітей. Кинулися в ближній супермаркет скуплятися. Народу вже повно, на заправці величезна черга автомобілів за пальним. Навкіл наче на похоронах – ніхто не говорить. Стараються купувати найбільш необхідне: сірники, сіль, борошно, хліб, олію, крупи. Купуєш і соромно на касі: а чи усім вистачить, чи не вихватив ти в когось, хто ще не встиг зорієнтуватися, аби запастися продуктами.

Що робити, ніхто не знає. Дехто кидається кудись їхати, а хтось забивається в хату, щоб нічого не чути й не бачити.

До війни все йшло давно. Спочатку у світі великих держав та можновладців закрили очі на окупацію Криму, згодом – на війну в Донбасі. Не дуже, як на мене, поспішали-намагалися вводити миротворців, лукавили із санкціями, дали змогу збудувати Росії декілька газопроводів до європейських країн в обхід України. Цим фактично позбавили нас хоч якихось гарантій безпеки. Європа ніби перестала бути з нами в одній упряжці. Ми не зогляділися, як навкруг нас постали вороги: в Росії, Криму, Донбасі, Придністров'ї, Білорусі. Десь раніше, десь пізніше. Пробували налаштувати проти нас Польщу й Угорщину. В кінці 2021, на початку 2022 року ескалація пішла на повну. Путін зібрав величезне військо в Білорусі та Криму. Почалися ледь не щоденні вояжі високопоставлених чиновників із США та найбільших країн світу до Москви і Києва. Чого їздили, про що говорили, нам внятно не повідомляли. На мій погляд, були одні "відмазки". В якийсь момент здавалося, що нас хочуть прийняти в НАТО. У Києві – то директор ЦРУ, то глава Пентагону, то держсекретар США, президенти, прем'єри, міністри – аж голова обертом йшла. В Москві начебто почали панікувати – кричали, що Захід і ми переходимо "червоні лінії". Однак згодом крутий поворот. США та Європа відкрито почали заявляти: Путін скоро неодмінно нападе, а вони не будуть вмішуватися, давати нам свої війська, лиш застосують санкції, але тоді, коли нападе, та ніяк не раніше. І зовсім нічого для упередження нападу. Саме цей факт говорить найбільше: нічого для упередження. Пояснювали таке боязню третьої світової. Проте, якщо зважати на таку загрозу, то потрібно взагалі не перечити Кремлю, не застосовувати санкцій, не давати нам зброї, бо цим також можна розгнівити Путіна, хто знає, що там може його спровокувати. Вважаю, що знову мала місце "відмазка", ще й невдала. Президент України в Мюнхені прямо заявив, що хтось однозначно бреше, а я, простий смертний, підозрюю більше ніж брехню. Вельми схоже, що Москва купила, або знайшла собі десь, серед великих можновладців світу, "кришу", на яку спиралася, коли задумала почати війну.

Цікаво: про ковід мовби забули. До нас звідусіль лізе саранча без масок і сертифікатів, наші люди змушені порушувати всі карантинні правила, виникає гостра епідеміологічна ситуація, повинна бути негайна реакція ВООЗ, а ніхто й не поворухнувся, хоча за кілька тижнів до того, на зимовій Олімпіаді, представники всіх країн світу кожен свій крок змушені були робити згідно встановлених для такого вимог. Ніхто навколо не хворіє. Виявляється можна жити й без карантину.

Почалися бої в районі Гостомеля, над нами безперестанку пролітають снаряди, чуються сильні вибухи, трясеться земля й будинки, над нашим селом кружляють ворожі вертольоти, їх ніхто не обстрілює, вони нахабно знижуються до самих житлових споруд. Видивляються, мабуть, чи немає загрози для танків та піхотинців, які мають скоро підійти.

На третій день пропало світло. Почали жити при свічках. Лягаємо спати й встаємо, коли за вікном починає сіріти. Із світлом відключилися газові котли, оскільки більшість з них залежні від електрики. Стало холодно, хто має можливість – топить дровами.

В цей же час з'явились ворожі танки й інша техніка. Носяться по селу на шаленій швидкості. Аби залякати тих, хто сховався в домівках, їздять навіть глухими провулками. Почали з того, що розстріляли житловий будинок, біля якого стояло кілька автомобілів, згодом також розстріляли-підпалили-зруйнували всі продуктові магазини, аптеки, на підступах до села пошкодили електроопори, електропроводи, однак чомусь не зачепили сільраду та банк з українськими прапорами, хоча нібито повинні спрямовувати свою агресію туди, де ці прапори майорять, адже вони наші національні символи, які їм, бачите, ні спати, ні жити не дають. Явно чітко виконували завдання – залишити нас без продуктів, ліків, електроенергії. Згодом я їздив навколишніми селами і скрізь бачив таку ж картину. Оскільки за час окупації гуманітарку до нас не пускали, то мабуть збиралися морити голодом, або змусити годуватися з їхніх рук, щоб приручалися до "рускава міра".

Коли у нас стріляли по магазинах, то поранили одного чоловіка, йому довго не могли спинити кровотечу. В іншому місці разом з магазином вгатили по першому поверху житлового будинку. Одна жінка ледь встигла вискочити з нього, довго не могла відійти од переляку. Танками заїхали на територію школи, потрощили гарну металеву огорожу, зруйнували-понівечили шкільне подвір'я. Зайшли в хату до одного жителя й кинули під ноги гранату, що не зірвалася, (напевно була пошкоджена й використовувалася для страхання) вдарили прикладом у груди, змусили показати військовий білет, нібито пересвідчитись, чи не воював у Чечні. Танки й БТР-и зупинялися надовго в дворах та біля будинків, чим тримали мешканців у напрузі. Снаряд потрапив та вбив місцевого жителя. Коли заходили по хатах, часто робили обшуки, примушували виконувати різні їхні накази-забаганки. В цей же час не змовкала артилерійська канонада – продовжували обстрілювати Гостомель.

Не можна не згадати, як вели себе й що говорили деякі люди, які, на мій погляд, зовсім неадекватно сприймали ситуацію.

Коли місцевий підліток, побачивши ворожу бронетанкову колону, почав втікати, йому вистрілили навздогін, поранили в ноги. "Ну, але ж не в голову все-таки", – прокоментував ситуацію один.

"Нє нада баяться рускіх салдат, ані нічево плахова нє сдєлают. Ето ж салдати – у ніх дісціпліна, ані дісціплініровани", – заявляв інший, йдучи з розбитого нашого вокзалу із вже розстріляними, понівеченими магазинами й першим розбитим будинком.

А це не наші, але які "знають все", бо вже встигли проковтнути російську муть-пропаганду:

– Патєрпітє нємножко, ето очєнь бистро всьо закончітся. Націков толька унічтожат і всьо закончітся, – настановляла по телефону мою сусідку родичка з Росії.

– А нас ви спитали? Ми цього хочемо, воно нам треба? – пробувала апелювати сусідка.

– Нада, нада. Ви просто нічєво нє панімаєтє… Патєрпітє нємножко…

Розмова моєї доброї приятельки з жителем ближнього зарубіжжя:

– Чєво ви нє сдайотєсь? Какая вам разніца, кто будєт у вас правіть? І вайна би сразу закончілась…

– От нападуть на вас – тоді й здастеся. Заберуть у вас мову, територію, армію, запроторять в табори чи тюрми всіх патріотів-активістів, запишуть їх в "нацики" – тоді може по-другому заспівали б.

– А нас то пачєму? Ми нічєво нє дєлалі…

– О-о! Цього якраз і достатньо – "нічєво нє дєлалі", саме за таке може ще своє й заслужите. В агресора апетит не спиняється, поки його не прикінчити.

Ці люди теж причетні до війни, вони так чи інакше підтримують її. Абсурд, однак дехто з таких в перший же день війни гайнув у Європу, став там біженцем, отримує допомогу, прикидається справжнім українцем. І як же хочеться спитати у них: "Чому ж не в Челябінськ, Уфу, Воркуту, чому в Європу, а не в рідний їхній душі російський край, де безкінечною рікою ллється алкоголь і масово готують "защітніков атєчєства", згідних воювати в Сирії, Грузії, Україні, Придністров'ї, Чечні чи ще де-небудь.

Поступово люди почали все більше і більше піддаватися паніці. Щоденна канонада, постійні вибухи, від яких здригається навіть земля, і ховаються куди можуть собаки – далися взнаки. Стали втікати й ті, хто спочатку не збирався. Коли виключили газ – це стало новим поштовхом до виїзду. Село стало порожніти. Раніше не спішили, думали: день-два й все закінчиться. Проте такого не сталося. Прощалися, немов їхали назавжди. Війна ж, хто його знає, що чекає нас завтра. Були такі, що за першим разом виїхати не змогли, натикнулися на обстріли, й змушені повертатися назад. Для тих, хто залишався, кожна нова ніч була ніччю роздумів-сумнівів, які рвали серце: "Їхати чи не їхати, кидати все нажите своє, звичне, рідне? Чи залишитись коло нього, ризикуючи життям? Зважуватись та зніматись, чи ні?". Сну майже не було, навіть і тоді, коли ненадовго вибухи припинялися. Та зранку знову прощання: важко, тривожно, сумно. Болить душа…

Неподалік від мого обійстя на початку війни сусідські хлопці готувалися до зустрічі з ворогом. Наливали в пляшки запальну суміш, збиралися палити танки. Молоді, юні, в армії не служили, "зеленого" уявлення не мають, що таке танк.

– Хлопці, – кажу до них. – Ви розумієте, що з пляшкою на танк – то самогубство. Це ж вам не кіно. Розверне башту, вгатить з кулемета – і сліду не залишиться од вас. Якби з окопу, то ще як би не йшло, а так, коло дороги – вірна смерть, жодного шансу.

– То що ж ви пропонуєте: сидіти склавши руки?..

Не мав, що відказати. Наче й правильно заявляють, але кому потрібна безглузда смерть, ще й таких молодих. Добре, що не наважилися кидатися на бронемашини й залишилися живими.

Так само трохи несерйозно виглядала мисливська зброя в руках учасників тероборони, або звалені на купу мішки з піском, однак разом з тим це був прояв патріотизму, своєрідне геройство й готовність захищати Батьківщину всіма доступними засобами.

За день до війни до мене приїхали погостити родичі зі Слов'янська.