Сторожував Мурко в коморі.
Хвалив свою роботу без кінця.
Кусок потягне свіжого м'ясця,
Умне й на цілу ніч лягає спати —
Нащо Мишей тих чатувати?
Якось Мишва, гарцюючи безперестанку,
Мурку хвоста одгризла на світанку.
І соромно, і боляче було.
Та поступово зажило
Й забулося...
Тепер того Кота,
Буває, Котеня спита:
— А де ви, дядю, позбулись хвоста?
Мурко поважно піднімає морду
І каже гордо:
— Цього не таю.
Був за громадське у нерівному бою.
А бач же, не дали медалі.
Лишаю байку без моралі.