Отакезна! Ні, не витерпів, пострибав шукати. І знову совість муляє: "Вертай швидше додому, ти ж до ранку не встигнеш!" Повернув додому, а в думці — капуста… Отак і кидався то сюди, то туди спантеличений заєць, аж доки зайчиха не перейняла та не присоромила.
Чекали, чекали, але ніхто більше не прийшов на велику галявину до столітнього дуба.
— То скільки нас тут? — запитав Хитрун Веселі Вуса.
— Я,— сказала бабуся Клопотуха.
— Я,— статечно озвався дятел Ковалик.
— Я, — відкашлявся їжак Стобурчак.
— Я, —дзенькнула синичка Чепурушка.
— І я…— присоромлено шепнув заєць Лапчак (він досі не міг оговтатись).
Кіт Хитрун повів своїм пишним вусом.
— Ти, бабусю Клопотушко, лишайся тут: дорога наша важка, а ти вже старенька. Ти, синичко Чепурушко, лети на узлісся до Чубасикової хати: пильнуватимеш, щоб якого нового лиха з ним не скоїлося. А ви, троє, підете зі мною — шукати Чубасиків сміх.
— А чи дізнався ти, шановний наш гостю коте Хитруне, де саме маємо шукати? — запитав дятел Ковалик.
— Цілу ніч я пильно слухав таємничий шепіт вітру, прозорі дзвони-передзвони чаклунських трав, ледь чутні розмови чарівних квітів. І сказали вони мені, що є в лісі десь безверха дика яблуня. Давно всохло на ній листя, почорніло гілля, потріскалася кора. А навколо яблуні — густі терни поросли, ні дороги туди, ні стежинки… Отам будемо Чубасиків сміх шукати.
— Правда твоя, гостю наш, така яблуня є. Знаю я всі чисто дерева у лісі, добре знаю і ту яблуню-дичку. Ех, яка була яблунька, кращої не знайдеш! Та вдарила блискавка в неї, відчахнула найбільшу гілляку. Всохла гілляка, а на ній полюбляв наш ведмідь Гуп-Туп-Медолюб грати, немов на бандурі. Натисне на гілку лапою та й відпустить. А гілка бринить,
мов струна, співає… Та стала вся дичка всихати, покинув Гуп-Туп-Медолюб свою забавку. Заросли терни колючі навколо сухої яблуні-дички, переплелися в міцну огорожу. Давно туди ніхто не ходить, тільки назва лишилася — ведмежа бандура. Треба ведмедя покликати, нехай він терни проламає, бо вам туди не пройти.
— Не треба кликати ведмедя. Шукати Чубасиків сміх ідуть лише по своїй добрій волі. А крізь терни — я проведу. Показуй дорогу, дятле Ковалику!
ЛІСОВИЙ РОЗБІЙНИК
Летить попереду, показує дорогу до сухої яблуні-дички мудрий птах дятел Ковалик. Легко, землі не торкаючись, іде на своїх оксамитових лапах чарівний кіт Хитрун Веселі Вуса. Войовничо пирхає, котить за ним їжак Стобурчак. А позаду, настороживши довгі вуха, заєць Лапчак вистрибує.
Та ще інколи збоку, поза деревами, мелькне руда пляма — і щезне відразу. Чи ж не лисиця Облудниця хазяйчин наказ виконує, з кота Хитруна очей не зводить.
От залишилась позаду велика сонячна галявина, давно не видно могутньої верхівки столітнього дуба, все густішає ліс, все темнішає тінь попід склепінням дерев… Зникла мережана папороть, гострі леза осоки приховали віконця болотяної водипоміж купинами.
— Чи далеко, дятле Ковалику, та ведмежа бандура? — запитав кіт Хитрун.
— Ось минемо болото, на тім боці візьмемо праворуч, там побачимо тернові хащі…
Та не встиг доказати Ковалик, як затріщали кущі верболозу і з-за кривої вільхи вискочив, люто клацаючи зубами, сірий лісовий розбійник — Вовцюга-Волоцюга.
— Га-а-а! Ось де ти, коте Хитруне! Ну, тепер начувайся! —і замахнувся на Хитруна важкезною довбнею.
— Бий його, бий! — заверещала за вовчою спиною лисиця Облудниця.
Що ж, страх — поганий товариш…
Дятел Ковалик угору сахнувся, їжак Стобурчак миттю зібгався в тугий колючий клубок, а в бідолахи зайця лапи самі кинулися бігти.
Проте він волів краще загинути, ніж залишити друзів у біді: хоч лапи його дріботіли, сам Лапчак не втік, так і тупцяв на місці.
Ой, біда, ой, пропав кіт Хитрун Веселі Вуса!.. Вже лисиця Облудниця наперед нахабно вискочила: щоб, як торохне Вовцюга кота Хитруна довбнею, як уб'є його, то мерщій Хитруна ухопити, до хазяйки віднести. Вовцюзі — облизня, самій подяку заробити.
Але чому ж зупинився лісовий розбійник? Чому не впала на голову Хитрунові важкезна розбійницька довбня?
Бо сталося диво: примружився кіт-чарівник, і враз поплив зеленкуватий туман навколо Вовцюги-Волоцюги. Заслало туманом вовчі очі. Закліпав Вовцюга, замотав головою, розмахнувся ще дужче та й луснув… не кота Хитруна, а лисицю Облудницю.
І не зойкнула лисиця, по траві покотилася.
Зрадів очманілий розбійник: "Убив кота Хитруна!" Схопив за карк Облудницю, закинув собі на спину і дременув з нею крізь кущі без дороги.
— Не загуби здобич, вовче,— посміхнувся Хитрун.
А вовк, певний, що несе на спині кота Хитруна, мчав до Темного байраку. Еге, буде чим похвалитись хазяйці, а то все — Вовцюга — дурень та Вовцюга — телепень. А тепер — нехай знають! І зароїлися у вовчій голові солодкі мрії…
За таку велику послугу поставила його хазяйка старшиною над усіма лісовими розбійниками. Сова Пазуриха служить у нього, Вовцюги-Волоцюги, сторожихою. А стерегти є що: повнісіньку яму свіжої здобичі зносять щодня йому звірята. І лисиця Облудниця служить, тільки не сторожихою,— Облудниця занадто злодійкувата, а так, на побігеньках. Він же, Вовцюга, покрикує на неї:"Швидше повертайся, руда!", а лисиця, знай, вибачається за колишнє своє глузування, вклоняється низенько та вихваляє Вовцюгу за розум. Усі в лісі Вовцюгу шанують, хазяйка ж звеліла! От життя, так життя, помиратине треба! "А чи вбив я кота Хитруна, чи не вбив? Бабахну-но ще раз,для певності". Зупинився розбійник, скинув на землю свою здобич і заточився від подиву…
— Тю, та це ж руда! А куди подівся отой клятий котище? — він струсонув обдерту лисицю.— Ти… той… жива ще?
Облудниця отямилася і вчепилася у вовка.
— Ах ти ж, телепню, дурню безголовий! Та я твої сліпі очі видеру!..
Що тут зчинилося! Зацьковано гарчав вовк, верещала лисиця, і кружляла в повітрі руда та сіра шерсть…
Першою схаменулась Облудниця.
— Я ще тобі віддячу, бовдуре,— куснула вона наостанку Вовцюгу і стала зализувати обдертого бока.
— Слухай ти, дурню, якщо кіт Хитрун знайде Чубасиків сміх, хазяйка нам цього не подарує. А вони ж от-от прийдуть до ведмежої бандури!
— Ох, не подарує…— засопів вовк.
— Тож біжи щодуху до свого лігва і чекай. А я, якщо встигну, попереджу сову Пазуриху, нехай віднесе сміх до тебе. Та гляди добре, хазяйка жартів не любить!
І за мить розбіглися, лише сіра та руда шерсть повільно спадала на пом'яту траву.
ВЕДМЕЖА БАНДУРА
Спекавшись Вовцюги-Волоцюги, а разом з ним і лисиці Облудниці, наші друзі зайшли на болото.
— Обережніше, коте Хитруне, — попередив згори дятел Ковалик,— тут така трясовина починається, що, либонь, одна чапля знає, де безпечніше пройти.
— А он і чапля,— пирхнув, вилазячи з болотяного віконця (ненароком скотився), їжак Стобурчак.
— Авжеж вона,— перескочив віконце заєць Лапчак.
Посеред болота на одній нозі стояла чапля Довгов'язиха.
Побачивши гостей, вона приязно замахала крилами і витягла назустріч довгу шию.
— Ох, насилечки вас дочекалася! Зрання ж пильную на болоті, боюся й на хвилиночку відвернутись, як ти мені звелів, коте Хитруне.
— Я — звелів?
— Еге ж, так мені лисиця Облудниця переказувала. І рибку, що я наловила, тобі понесла. Чи сподобалася рибка?
— Ага, ось воно що! Гм… смачна була рибка… Але ми поспішаємо, адже хлопчик Чубасик все ще ходить сумний-невеселий. Проведи нас, мила чапле, навпрошки через болото.Ти ж дорогу знаєш?
— На своєму болоті я знаю все,— з гідністю мовила чапля.— Але я ще не затанцювала для кота Хитруна свій найкращий танок…
— Іншим разом, іншим разом я залюбки подивлюся на твій чудесний танок. А тепер нам не можна баритись.
— Я чекатиму тебе, дорогий Хитруне. А зараз простуйте за мною — проведу, ніг не замочите!
Чапля Довгов'язиха швидко зачапала по купинах, вивела на суху землю, а там уже дятел Ковалик чекає. Подякували чаплі, попрощалися, рушили далі.
Підлетів дятел Ковалик до густих, мов повсть, та колючих, мов риб'ячі кості, тернів. Вигострилися назустріч їм страшні колючки — миша не проскочить, муха не пролетить.
— Х-х-х-а! — погрозливо зашипів кіт Хитрун і вдарив ла-пою по колючках. Покірно розступилися терни, відвернули колючки.
Мов по шовковій стежці, пройшли крізь них кіт Хитрун, заєць Лапчак та їжак Стобурчак. Вийшли на прогалинку — до дикої яблуні, ведмежої бандури. А на яблуні — дятел Ковалик сидить, від подиву крилами розводить: суха гілка, на якій колись, мов на струнах, полюбляв ведмідь Гуп-Туп-Медолюб грати, покрилася листям, забіліла ніжним яблуневим
цвітом.
— Що за диво? — розчепірив голки їжак Стобурчак.— Зроду такого не чули, щоб мертве дерево квітло!
Заєць Лапчак очима закліпав — чи не сниться, бува?
А кіт Хитрун Веселі Вуса підморгнув їм зеленим оком, до дикої яблуні підбіг.
Скочив він на стовбур кривий, смугастою лапою цвіту торкнувся.
Від Чубасикового сміху квіти розквітли! Під цією гілкою сміх заховано!
— Обережно! — крикнув дятел Ковалик.— Обережно, коте Хитруне, під гілкою в дуплі живе сова Пазуриха. Коли розлютиться…
— Охо-хо-хо!..— почулося понад тернами. Ширнула крилата тінь, блиснуло щось здаля, продзвеніло жалібно, ніби хлоп'я крізь сльози розсміялося.
І все затихло.
То вона, Пазуриха,— затремтів заєць Лапчак.— Кудись серед білого дня полетіла. Кинувся кіт Хитрун до совиного дупла. Тут щойно був Чубасиків сміх! Ще дупло від нього тепле! То сова сміх кудись понесла переховувати!
Свиснули крила — щось майнуло вслід за совою. Озирнулися, а дятла немає…
НАВЗДОГІН ЗА ЗЛОДІЙКОЮ
Дятле, дятле, мудрий лісовий лікарю! Чи ж тобі, старенькому, наздогнати дужу, хижу сову?
Над верховіттям дерев швидко летить сова Пазуриха. Що несе в гострих пазурах, здаля й не примітиш… Може, то крихітний сонячний клаптик?
Далеко позаду часто-часто махає крилами дятел Ковалик. Не відстати б, наздогнати злодійку! А тут ще лихо — окуляри згубив, бачити кепсько став…
Викотилось сонце на середину неба — полудень.
Спочиває вітрець — до вечора сил набирається.
Заховалися в холодку гриби — душно.
А ледь примітною лісовою стежкою, поміж ясно-зеленою папороттю чимдуж поспішають кіт Хитрун, заєць Лапчак та їжак Стобурчак: швидше сову розшукати!
Че-ке-ке-ке! Че-ке-ке-ке!!
То побачила друзів сорока Вітрогонка і не витримала — зачекотала.
— Гей, сороко, чи не пролітала тут сова Пазуриха?
— Сова Пазуриха? Аякже! Бачила! Серед білого дня! Че-ке-ке! Здуріла, мабуть! День від ночі відрізнити не може!..
— Стривай, стривай, а куди вона полетіла?
— Он туди!..